Тривалий час спостерігаю одну цікаву річ... Час дійсно тривалий, проте випадки, про які я хочу розповісти протягом цього часу траплялись не постійно, з великим інтервалом... Принаймні у моєму житті. Тому довелось почекати пристойно часу, щоб накопичити випадки в такій кількості, щоб можна було сказати про певну закономірність.
Справа в тому, що помітив, якщо молоді люди (18-30 років) палко боряться за Україну, переживають, готові, як-то кажуть, за неї голову покласти, то.... Часто бачу, що бувають такі випадки, коли після певної кількості часу вони згасають, просто надриваються... І.... І на місці згорілої зірки утворюється чорна діра... Я маю на увазі, вони навіть відмовляються розмовляти українською, навіть з тими, хто до них говорить українською. Або теж поширений варіант - прагнуть виїхати з України.
Як на мене, це спричинено певним юнацьким максималізмом, або максималізмом характеру, який не проходить з віком. І от коли вони бачать, що результату миттєвого нема. Коли бачать, що вони не переможуть... То ламаються, як сірник.... Вони як воїни. Йдуть у бій, на смерть, на все, але коли війна триває роками і перемоги не видно, вони просто згасають вмить, як тільки внутрішньо зламаються. Вони не можуть так воювати все життя. А інакше воювати теж не вміють. Або все, або нічого.
В цьому плані, мені здається, для української справи корисніші партизани. Оскільки ясно, що відродити українську мову і культуру швидко ніяк не вийде, і цей процес триватиме певно, років сто, а може й більше. Тому, тут потрібні партизани, які будуть боротися "повільно", усвідомлюючи, що перемоги вони не побачать, але роблять правильну справу, не для себе, а для нащадків і предків.
Немає коментарів:
Дописати коментар