Мені часто цікаво аналізувати психологічну сторону різних процесів. Іноді мені доводиться спостерігати за тим як я чи дружина розмовляємо з дитиною перед тим як дати неприємні їй ліки. Останній раз це було тоді коли необхідно було ввести їй в попу свічку з жарознижувальним препаратом (назву не пам'ятаю, але здається в ній активний елемент анальгін) бо ібупрофен в варіанті Нурофену не працював, парацетамол в пігулках теж діяв не одразу і сумнівно. Одним словом я спостеріг таке.
Коли це роблю я, то одразу кидаю "атомну бомбу", тобто, я одразу психологічно знищую будь-який опір. Тобто, я чітко даю дитині зрозуміти, що це буде зроблено в будь-якому випадку і так і тоді коли Я ВИРІШУ. Тобто, я чітко даю зрозуміти, що дитина - ніхто і повністю в цьому випадку безправна, а я - Бог і скористаюсь своєю фізичною силою щоб зламати будь-який опір з її боку. Треба це казати жорстко але не грубо, сильно, впевнено але без злості та роздратування, просто як сувору об'єктивну констатацію неминучості. При цьому можна спокійно пояснити для чого це НЕМИНУЧЕ необхідно зробити. Але після цього дитина може бути психологічно розчавлена вашим всесиллям і фізичним насиллям, точніше його загрозою і може психологічно зламатись як людина. А вам це теж ні до чого. Вам не потрібен раб, але потрібна майбутня особистість. І коли вона впала психологічно під вашим ударом, але ще повне горе в її душі не наступило від розчавленості ви маєте простягнути їй рятівну гілку, руку допомоги і співпраці. Сказати їй, що якщо вона вам допоможе, то це відбудеться швидко і вона нічого не відчує, і що ви ОБІЦЯЄТЕ їй з висоти свого Божого статусу та всезнайства, що сама процедура абсолютно безболісна, але краще щоб вона вам допомогла бо тоді дійсно буде швидко і їй не доведеться робити боляче, фізично долаючи її опір. Звертаю увагу. Не "але вона вам має допомогти", а "але краще щоб вона вам допомогла" .
Тобто треба підвести дитину до того, що єдиний її вихід це співпраця і допомога вам, а отже - самій собі. Лише в цьому випадку ви гарантуєте їй швидкість та безболісність. При цьому можна тонко проявити лагідність і надати легке заспокоєння дитині. Але тут важливо не перейти межу, за якою дитина зрозуміє, що ви можете відмовитись від задуму. Тобто це незиблимо. Задум має бути здійснений навіть якщо розпочнеться кінець світу. І це дитина має відчувати усіма фібрами душі.
Коли це роблю я, то одразу кидаю "атомну бомбу", тобто, я одразу психологічно знищую будь-який опір. Тобто, я чітко даю дитині зрозуміти, що це буде зроблено в будь-якому випадку і так і тоді коли Я ВИРІШУ. Тобто, я чітко даю зрозуміти, що дитина - ніхто і повністю в цьому випадку безправна, а я - Бог і скористаюсь своєю фізичною силою щоб зламати будь-який опір з її боку. Треба це казати жорстко але не грубо, сильно, впевнено але без злості та роздратування, просто як сувору об'єктивну констатацію неминучості. При цьому можна спокійно пояснити для чого це НЕМИНУЧЕ необхідно зробити. Але після цього дитина може бути психологічно розчавлена вашим всесиллям і фізичним насиллям, точніше його загрозою і може психологічно зламатись як людина. А вам це теж ні до чого. Вам не потрібен раб, але потрібна майбутня особистість. І коли вона впала психологічно під вашим ударом, але ще повне горе в її душі не наступило від розчавленості ви маєте простягнути їй рятівну гілку, руку допомоги і співпраці. Сказати їй, що якщо вона вам допоможе, то це відбудеться швидко і вона нічого не відчує, і що ви ОБІЦЯЄТЕ їй з висоти свого Божого статусу та всезнайства, що сама процедура абсолютно безболісна, але краще щоб вона вам допомогла бо тоді дійсно буде швидко і їй не доведеться робити боляче, фізично долаючи її опір. Звертаю увагу. Не "але вона вам має допомогти", а "але краще щоб вона вам допомогла" .
Тобто треба підвести дитину до того, що єдиний її вихід це співпраця і допомога вам, а отже - самій собі. Лише в цьому випадку ви гарантуєте їй швидкість та безболісність. При цьому можна тонко проявити лагідність і надати легке заспокоєння дитині. Але тут важливо не перейти межу, за якою дитина зрозуміє, що ви можете відмовитись від задуму. Тобто це незиблимо. Задум має бути здійснений навіть якщо розпочнеться кінець світу. І це дитина має відчувати усіма фібрами душі.
І далі. Коли дитина йде на співпрацю і, наприклад, лягає як вам треба і розслабляє попу чи навпаки відкриває рота, щоб ви помазали Люголем. Не поспішайте це робити одразу. Тут треба бути пильним. Дитина може дати вам доступ на півсекунди до себе але через страх, що ви одразу скористаєтесь цим, вона миттєво дає задній хід і зачиняє рот або відвертає попу. Це нормальний інстинктивний тваринний страх. Не сердіться на неї в цей час. Заспокойте її, скажіть, що ще нічого не робите і щоб вона заспокоїлась, що вам треба "прицілитись", приготуватись, щоб все зробити швидко і безболісно. Потім коли вона піде назустріч другий раз, відкриє рота чи розслабить попу. Торкніться руками ближче до місця цілі і потримайте їх наче приготувались, але відчувши, що вона напружується знову нічого не робіть. Заспокойте, скажіть, що все гаразд, ви просто готуєтесь. Але самі поступово підносьте паличку з Люголем чи свічку ближче до цілі, але так щоб дитина вже до цього звикла і не так напружувалась. І тоді коли вона вже почне трохи заспокоюватись від першої паніки і вже трохи втомлюватись від чекання неминучості, вона в якийсь момент зробить максимальне зусилля щоб вам допомогти, розслабитись (чи відкрити максимально рота) і щоб це нарешті скінчилось. От тоді не зівайте і мажте або вставляєте свічку. Впевнено, рішуче, і так як слід. Після цього швидко відволічіть дитину розмовою, що "Все", "все", що вона МОЛОДЕЦЬ, що ви пишаєтесь нею і що вона має погодитись з тим, що ви зробили це швидко і якщо і було неприємно то було короткий час. Не сперечайтесь з дитиною якщо вона каже що це було неприємно. Інакше вона відчує що ви її не розумієте, не вірите їй. Нехай і неприємно. Може бути навіть боляче але ви зробили це максимально швидко і постарались щоб вона максимально менше постраждала. РАЗОМ постарались. Від
цього обов’язкового спілкування після "процедури", партнерство і довіра між вами зросте.
Ось так це роблю я. Можливо частково мені допомагає те, що я колись два роки працював санітаром в операційній в хірургічному відділенні дитячої обласної лікарні. Тому те, як діяти з дітьми, а по суті просто з тваринами наділеними свідомістю я зрозумів давно. В екстремальних умовах навіть дорослі можуть панікувати і чинити собі зло, не слухаючи голосу разуму, що вже казати за дитину.
А ось як робить іноді дружина. Найперша її помилка в тому, що вона не вірить в свої фізичні сили. Мені так здається. Вона не покладається на насилля як на єдино ефективний, точніше єдино безвідмовний метод. Бувають інші методи, але це єдиний безвідмовний і найнадійніший. Хоча ясен пень, що не найбажаніший. Тому дружина, не відчуваючи своєї сили в здійсненні насилля, може піти двома невірними шляхами.
Перший шлях, коли вона одразу непідготовленій дитині каже швидко відчинити рот, чи лягти з рішучим зовні наміром здійснити це. Ідея мами зробити це настільки швидко, щоб дитина ще не встигла психологічно злякатись та вчинити опір. Але це практично ніколи не працює. Дитина завжди встигає. І, звичайно, починає чинити опір. І тут мама робить помилку. Вона в спробі наздогнати "потяг раптовості" який вже пішов, починає підвищувати голос і скачуватись на істерику, говорить про те, що "це слід зробити", "прибери руки", "відкрий рота", починає кричати ім'я дитини і так далі. Але дитина бачить, що при всій цій істериці і нервах мама фізично не справляється, Тобто дитина, незважаючи на димову завісу мами з психів, витримує фізично оборону і тому фактично перемагає. Діти можуть бути достатньо вперті і сильні. Далі розпач будь-якої мами від фізичного безсилля може вилитись у що завгодно, в тому числі в образи, невірні погрози (не чини опір, бо я тобі зроблю боляче, надеру вуха, позбавлю мультиків і так далі), звинувачення у неслухняності тощо. Це нічого гарного не дає. І тут мама може включити варіант номер два, який так само закінчиться плачевно.
Вона може піти на переговори з терористами. А це категорично неприпустимо. КАТЕГОРИЧНО. Якщо при першому варіанті у мами ще є якийсь шанс в психах, істериці і брудній фізичній боротьбі зламати опір дитини і вчинити так як слід, то в неї хоча б з'явиться шанс надалі лише страхати цим і дитина може швидше припинить опір чи навіть взагалі не буде його чинити. Хоча все одно цей механізм більш травматичний для психіки дитини ніж мій, бо грунтується лише на брутальному психологічному зламі дитини через фізичне насилля. Мій метод передбачає не стільки фізичне насилля, скільки його загрозу пов'язану з неминучістю події з одночасною пропозицією співпраці. Тобто в моєму варіанті моя роль - впевнено без поспіху та нервів передати дитині НЕМИНУЧІСТЬ того що маю зробити. Чи особисто я, чи за допомогою родичів, санітарів в лікарні чи ще когось. В маминому першому варіанті істерика і підвищення тону мами нівелюють неминучість і свідчать для дитини про те, що мама намагається блефувати, залякати при власній невпевненості у тому що в неї вийде зламати опір і тому все кінчається відкритим фізичним протистоянням. В якому дитина може, як не дивно, перемогти.
Так от тоді мама вчиняє помилку, коли у другому варіанті починає переговори. Тобто вона визнає свою поразку у фізичній атаці і починає переговори. Вона починає звертатись до дитини наче та доросла людина, яка здатна силою волі змусити себе робити те, що не хочеться. А це повне безглуздя, особливо коли дитині 3-7 років. Тобто мама починає пояснювати що це слід зробити, що їй стане краще, і що мама гарна і просто намагається зробити дитині гарно. Все це промовляється не стільки лагідним скільки прохальним, благальним тоном. Дитина, як мамі здається, теж дає задній хід, змовкає, слухає маму і наче ні з чим не сперечається. Але це омана. Дитина, точніше маленька тварина, зрозуміла, що битву вона вже виграла, супротивник втік з поля бою. Але дитина не переслідує супротивника, бо це безглуздо, вона все одно по соціально-правовому статусу ще дитина. Вона наказує своїм військам зачаїтись. І вона просто пильно з виглядом страдниці слухає маму. Насправді, в душі вона вже майже торжествує, відчувши близьку перемогу на смак. Хоча мамі так, звичайно, не здається. І от коли мамі здається, що тварина "УСВІДОМИЛА", те що їй втюхівала мама з висоти своєї дорослої свідомості і мама знову починає якісь рухи зі словами: "Давай, тепер відкрий рот... (чи - повернись попою)". Ось тут всі війська дитини наче знову виростають з під землі, дитина відкидає маску страдниці і свідомої дівчинки чи хлопчика і мати бачить знову все ту ж перелякану інстинктами тварину, того ж супротивника з яким вона боролась вперше і який її переміг. Але тепер цей супротивник сильніший. В нього є досвід перемоги і другий раз атаки мами з її психами нервами та істериками можуть бути ще більш жорстокими, травматичними але так само безрезультатними.
Перший шлях, коли вона одразу непідготовленій дитині каже швидко відчинити рот, чи лягти з рішучим зовні наміром здійснити це. Ідея мами зробити це настільки швидко, щоб дитина ще не встигла психологічно злякатись та вчинити опір. Але це практично ніколи не працює. Дитина завжди встигає. І, звичайно, починає чинити опір. І тут мама робить помилку. Вона в спробі наздогнати "потяг раптовості" який вже пішов, починає підвищувати голос і скачуватись на істерику, говорить про те, що "це слід зробити", "прибери руки", "відкрий рота", починає кричати ім'я дитини і так далі. Але дитина бачить, що при всій цій істериці і нервах мама фізично не справляється, Тобто дитина, незважаючи на димову завісу мами з психів, витримує фізично оборону і тому фактично перемагає. Діти можуть бути достатньо вперті і сильні. Далі розпач будь-якої мами від фізичного безсилля може вилитись у що завгодно, в тому числі в образи, невірні погрози (не чини опір, бо я тобі зроблю боляче, надеру вуха, позбавлю мультиків і так далі), звинувачення у неслухняності тощо. Це нічого гарного не дає. І тут мама може включити варіант номер два, який так само закінчиться плачевно.
Вона може піти на переговори з терористами. А це категорично неприпустимо. КАТЕГОРИЧНО. Якщо при першому варіанті у мами ще є якийсь шанс в психах, істериці і брудній фізичній боротьбі зламати опір дитини і вчинити так як слід, то в неї хоча б з'явиться шанс надалі лише страхати цим і дитина може швидше припинить опір чи навіть взагалі не буде його чинити. Хоча все одно цей механізм більш травматичний для психіки дитини ніж мій, бо грунтується лише на брутальному психологічному зламі дитини через фізичне насилля. Мій метод передбачає не стільки фізичне насилля, скільки його загрозу пов'язану з неминучістю події з одночасною пропозицією співпраці. Тобто в моєму варіанті моя роль - впевнено без поспіху та нервів передати дитині НЕМИНУЧІСТЬ того що маю зробити. Чи особисто я, чи за допомогою родичів, санітарів в лікарні чи ще когось. В маминому першому варіанті істерика і підвищення тону мами нівелюють неминучість і свідчать для дитини про те, що мама намагається блефувати, залякати при власній невпевненості у тому що в неї вийде зламати опір і тому все кінчається відкритим фізичним протистоянням. В якому дитина може, як не дивно, перемогти.
Так от тоді мама вчиняє помилку, коли у другому варіанті починає переговори. Тобто вона визнає свою поразку у фізичній атаці і починає переговори. Вона починає звертатись до дитини наче та доросла людина, яка здатна силою волі змусити себе робити те, що не хочеться. А це повне безглуздя, особливо коли дитині 3-7 років. Тобто мама починає пояснювати що це слід зробити, що їй стане краще, і що мама гарна і просто намагається зробити дитині гарно. Все це промовляється не стільки лагідним скільки прохальним, благальним тоном. Дитина, як мамі здається, теж дає задній хід, змовкає, слухає маму і наче ні з чим не сперечається. Але це омана. Дитина, точніше маленька тварина, зрозуміла, що битву вона вже виграла, супротивник втік з поля бою. Але дитина не переслідує супротивника, бо це безглуздо, вона все одно по соціально-правовому статусу ще дитина. Вона наказує своїм військам зачаїтись. І вона просто пильно з виглядом страдниці слухає маму. Насправді, в душі вона вже майже торжествує, відчувши близьку перемогу на смак. Хоча мамі так, звичайно, не здається. І от коли мамі здається, що тварина "УСВІДОМИЛА", те що їй втюхівала мама з висоти своєї дорослої свідомості і мама знову починає якісь рухи зі словами: "Давай, тепер відкрий рот... (чи - повернись попою)". Ось тут всі війська дитини наче знову виростають з під землі, дитина відкидає маску страдниці і свідомої дівчинки чи хлопчика і мати бачить знову все ту ж перелякану інстинктами тварину, того ж супротивника з яким вона боролась вперше і який її переміг. Але тепер цей супротивник сильніший. В нього є досвід перемоги і другий раз атаки мами з її психами нервами та істериками можуть бути ще більш жорстокими, травматичними але так само безрезультатними.
Тому ще раз передаю жінкам свій досвід. Кажіть рівно, спокійно але передайте дитині неминучість того, що буде здійснено. Звичайно, завжди чітко розумійте, що якщо ситуація критична і вам треба рятувати дитину ви повинні мати можливість здійснити те насилля яке необхідне, яким погрожуєте дитині. Тобто, якщо ви бачите, що у вас не стане фізичних сил, залучіть в допомогу родичів. Але спокійно, без зайвого базікання з дитиною. Просто віддавайте накази родичам як на полі бою. Але ще раз кажу. Можливо, це доведеться зробити лише раз, а може і навіть не доведеться взагалі (це залежить від того які стосунки і ієрархія в сім'ї склалися до того). Але дитина має чітко відчути, що ви не жартуєте, не ведете з нею переговорів і НЕ ВМОВЛЯЄТЕ її, що ви просто повідомляєте їй, що БУДЕ зроблено. Без психів, погроз, нервів та істерики. Хай дитина відчує, що ви любите її і що ви - її друг, але що має бути зроблено, те буде зроблено. І саме як друг при цьому залучіть дитину на свій бік, залучіть її в цій НЕМИНУЧОСТІ до співпраці. Покажіть їй шлях як вона може допомогти собі, щоб все відбулось безболісно, або максимально швидко. Цим ви теж покажете що ви не ворог їй і хочете з нею одного. Так ви не втратите довіри дитини, не налаштуєте її проти себе. І після процедури у дитини буде відчуття, що ви разом впорались і вона - молодець. А не відчуття поразки, розтоптаності її можливостей для самозахисту.
Звичайно, в цьому плані мені допомагає не лише те, що діти вже звикли, що я даю їм максимальну свободу, щедро винагороджую за досягнення та успіхи але і вимагаю чіткого і безапеляційного виконання того, що я вважаю повинно бути ними здійснено в незалежності від їх бажання (звичайно, під страхом неминучості покарання в його багатомаїтті). Мені допомагає ще те, що я не брешу дітям. Тобто, якщо дитині буде боляче, я не брешу їй, що буде не боляче. Бо потім, коли дитина переконається, що було боляче, вона більше не стане мені довіряти. Я кажу правду, але якщо боляче прошу потерпіти, наприклад, під обіцянку, що це буде швидко. Тому, коли я кажу дітям, що це буде не боляче і бачу, що тваринний страх блокує в них розуміння моїх слів я кидаю аргумент: Я тебе хоч раз обманював, хоч раз брехав що буде не боляче? І тоді дитина змушена визнати, що вона може мені довіряти, що я її ніколи не підводив і якщо буде боляче, то я б їй це сказав. Тоді дитина трохи легше приймає НЕМИНУЧІСТЬ. Але ще раз кажу, цей прийом лише полегшує сприйняття НЕМИНУЧОСТІ, але не замінює його. Якщо спробувати тиснути лише на дитячу довіру, можна знівелювати її цінність. А воно вам не треба.
І ще дещо хочу сказати... Справа в тому, що будь-яке спілкуваня це мистецтво. Чітких правил не так вже й багато. Кожна людина індивідуальна. І навіть з однією і тою ж людиною іноді треба спілкуватись по різному. До чого це? До того, що ви маєте дивитись по дитині. Наприклад, при даванні ліків іноді мені допомагає збільшена доля жарту, веселощів на фоні неминучості та серйозності. Так дитина легше психологічно розслабляється.
Мабуть саме основне правило якого слід дотримуватись. Пам'ятати, що дитина це дитина, а батьки це батьки. У вас різна відповідальність, рівень усвідомлення реальності (інтелект) і різна сила волі. Тому і стосунки можуть бути лише такі - дорослого з власною дитиною. Діти - не рівня нам в більшості вимірів. Хоча колись будуть. Але приймати дорослі рішення і виконувати їх вони дуже далеко не завжди можуть. І вимагати від них цього неможливо. Вони не винні, що вони діти. Винні дорослі - якщо не можуть вести себе як дорослі, а перекладають на дітей ту відповідальність за себе, яку їм ще зарано нести. Та ще й потім їх же, дітей, і звинувачують за провал. Типу в інших - нормальні діти, а в нас - "бракований". Це дорослі - браковані. Діти ніколи не винні. Вони - відображення нашого виховання. Не більше і не менше.
Звичайно, в цьому плані мені допомагає не лише те, що діти вже звикли, що я даю їм максимальну свободу, щедро винагороджую за досягнення та успіхи але і вимагаю чіткого і безапеляційного виконання того, що я вважаю повинно бути ними здійснено в незалежності від їх бажання (звичайно, під страхом неминучості покарання в його багатомаїтті). Мені допомагає ще те, що я не брешу дітям. Тобто, якщо дитині буде боляче, я не брешу їй, що буде не боляче. Бо потім, коли дитина переконається, що було боляче, вона більше не стане мені довіряти. Я кажу правду, але якщо боляче прошу потерпіти, наприклад, під обіцянку, що це буде швидко. Тому, коли я кажу дітям, що це буде не боляче і бачу, що тваринний страх блокує в них розуміння моїх слів я кидаю аргумент: Я тебе хоч раз обманював, хоч раз брехав що буде не боляче? І тоді дитина змушена визнати, що вона може мені довіряти, що я її ніколи не підводив і якщо буде боляче, то я б їй це сказав. Тоді дитина трохи легше приймає НЕМИНУЧІСТЬ. Але ще раз кажу, цей прийом лише полегшує сприйняття НЕМИНУЧОСТІ, але не замінює його. Якщо спробувати тиснути лише на дитячу довіру, можна знівелювати її цінність. А воно вам не треба.
І ще дещо хочу сказати... Справа в тому, що будь-яке спілкуваня це мистецтво. Чітких правил не так вже й багато. Кожна людина індивідуальна. І навіть з однією і тою ж людиною іноді треба спілкуватись по різному. До чого це? До того, що ви маєте дивитись по дитині. Наприклад, при даванні ліків іноді мені допомагає збільшена доля жарту, веселощів на фоні неминучості та серйозності. Так дитина легше психологічно розслабляється.
Мабуть саме основне правило якого слід дотримуватись. Пам'ятати, що дитина це дитина, а батьки це батьки. У вас різна відповідальність, рівень усвідомлення реальності (інтелект) і різна сила волі. Тому і стосунки можуть бути лише такі - дорослого з власною дитиною. Діти - не рівня нам в більшості вимірів. Хоча колись будуть. Але приймати дорослі рішення і виконувати їх вони дуже далеко не завжди можуть. І вимагати від них цього неможливо. Вони не винні, що вони діти. Винні дорослі - якщо не можуть вести себе як дорослі, а перекладають на дітей ту відповідальність за себе, яку їм ще зарано нести. Та ще й потім їх же, дітей, і звинувачують за провал. Типу в інших - нормальні діти, а в нас - "бракований". Це дорослі - браковані. Діти ніколи не винні. Вони - відображення нашого виховання. Не більше і не менше.
Ось такий мій досвід.
Успіху Вам
