Цікаві цитати

Давно вже неймовірно подобається фраза яку наче сказав Рене Декарт, хоча в інших джерелах я не знайшов підтвердження:
"Сумнів приносить мені не меншу насолоду ніж знання".
Поістині... сумнів.... Це не є нерішучість. Навіть рішуче здійснюючи дію та здійснюєш її через необхідність ЩОСЬ вчинити. і це саме щось породжується складним зрізом численних факторів за і проти. Тобто сумнів є завжди. Дуже мало що в світі однозначне. Зазвичай нам це лише здається.

І тут зустрів ще одну фразу одного англійця:

Проблема сучасного світу в тому, що розумні люди повні сумнівів , а ідіоти переповнені впевненістю...

А ще коли я був геть малий мене вразила фраза одної приказки... Перської здається: Попала стріла в орла, та й та з його пера... Не знаю, може це примітивно, але тоді вона вразила мене.

Ще одна потрясна педагогічна фраза Марка Твена:
"Коли мені було 14 років, мій батько був такий тупий, що я ледве з цим мирився. Та коли мені виповнився 21 рік, я вражений тим, наскільки цей старий чоловік порозумнішав."
Хоча справедливості заради варто сказати, що Марк Твен коли писав цю фразу одному підлітку трохи прибріхав, бо його батько помер коли йому було 12, тому він не знав цього в 14 і ніяк не міг оцінити "розумність" батька через 7 років. Але все одно від цього фраза не втрачає свого сенсу, в чому я переконався і сам на власному досвіді.

Дитина і усвідомлення смерті

Моєму сину було 3,5 роки коли він усвідомив що помре. 

Звичайно абсолютно не логічно дитину якось уберігати від подібного усвідомлення. Воно приходить тоді, коли розум дитини здатний це усвідомити. Без нашого втручання. Інша справа ми, як дорослі, маємо цей процес супроводити поясненням і психологічною допомогою в адаптації до цієї усвідомленої реальності. 

Син постійно стикався в книжках і житті зі смертю. Наприклад, в книжці намальований скелет динозавра... Треба пояснити що це, пояснити що значить динозавр помер, що значить лишились кістки. Наприклад, хтось на вулиці наступив на жучка і він валяється мертвий, роздавлений. Син питає. Треба правдиво і доходчиво пояснити. В книжці намальовані воїни, меч. Син питає а коли бють мечем боляче? Треба все пояснювати.

Маса ситуацій в казках торкається смерті. Фраза "в тебе був дідусь" чи "бабуся" теж пов'язана з питанням: "а де вони зараз" і так далі.

Звичайно не слід поспішати. Пояснювати але не лякати. Усвідомлення реальності і поняття смерті прийде само коли розум здатний буде це усвідомити... В принципі я це вже писав. 

Син трохи поплакав. Боявся. Я пояснив йому лагідно і спокійно, що це природній процес. Усе живе на світі обов'язково колись народжується, росте і колись помирає. Не помирає і не народжується лише неживе. Але щоб він не переживав бо люди ростуть дуже довго і він дуже довго буде ходити в дитсадок, потім до школи, потім колись виросте, стане великим як тато, одружиться, в нього будуть свої діти, він буде ходити на роботу, потім колись дуже дуже не скоро стане стареньким як дідусь чи бабуся... і тоді колись колись дуже не скоро помре. Треба акцентувати на тому, що зараз йому боятися зовсім не треба і попереду дуже дуже довге життя.
Звичайно, в реальності ніхто не знає скільки він проживе. Але переконаний для психіки дитини такі реалістичні подробиці не обов'язкові при першому поясненні усвідомленої власної смерті. Завданні батьків при усвідомленні дитиною власної смерті просто спокійно пояснити порядок речей і заспокоїти. А це можна зробити лише переконанням, що він не повинен боятись своєї смерті як БЛИЗЬКОЇ поганої події, що вона так далеко, що її можна не боятись. І саме тому життєві нюанси про те, що діти теж помирають в цей момент не потрібні і дуже небезпечні.

Син в цілому легко переніс. Доволі швидко (пару хвилин) заспокоївся. І тепер знає, що всі помруть, але сам не переживає бо це для нього геть в НЕОБОЗРИМОМУ та неосяжному розумом майбутньому.

Помста. Чи це погано?

Декілька днів тому син запитав чому помста це погано.

Не знаю хто йому таке сказав. Я не схильний до "загальноприйнятих" відповідей без власної обробки логікою.

Отже, я почав міркувати чи дійсно помста це погано.

Насамперед, стикнувся з тим, в чому відмінність помсти і покарання.

Виявилось лише в основній меті.

Помста має за основну мету полегшення моральних страждань інших людей, не самого злочинця. Ці моральні страждання можуть бути викликані або почуттям "справедливості" (переважно для сторонніх), або почуттям болю від власної втрати (родичі жертви, або сама жертва).

Як побічна другорядна мета помсти - залякування інших потенційних злочинців (усіх людей).

Вона другорядна, оскільки за помсти тим, хто мститься не так важливо побачать інші помсту чи ні. Тут важливо, самому тому, хто мститься, помститись, зробити психологічно легше собі.

Покарання, навпаки, абсолютно не цікавиться почуттями жертви чи його родичів чи "справедливості". Покарання цікавиться лише виключно злочинцем наявним чи потенційними.

Основні дві мети покарання - перевиховання злочинця та залякування потенційних злочинців на майбутнє.

Суто формально більш головна мета - перевиховання. Вона усіма батьками і державами подається як основна і базова.

Проте, насправді, це ілюзія. Жодні держави не мають жодних сил та можливостей займатись перевихованням злочинців. Тобто ніхто не буде співвідносити покарання та психологію кожного злочинця. Наскільки і яке йому потрібне покарання щоб досягнути мети саме його перевиховання. І чи взагалі це покарання для цієї мети потрібне.

Так само і батьки, незважаючи на видимо більші можливості для обдумування психологічного зв’язку для своїх дітей між покаранням та "перевихованням", не заморачуються цим. В абсолютній більшості. Дуже рідко коли батьків цікавлять власні діти як люди, настільки щоб "напружуватись". Неймовірно рідко.

Тому абсолютно весь сенс для держави та переважний сенс для батьків покарання має лише в якості зовнішнього залякування перед майбутнім, бажаним всередині, злочином. А не внутрішнє перевиховання з ліквідацією самого бажання вчинити злочин.

Залякування потрібне не для злочинця чи дитини. Залякування потрібне системі співжиття в соціумі (суспільстві чи сімї). Щоб ми не повбивали один одного і мали позитивний баланс передачі знань, досвіду майбутнім поколінням, потрібне "позитивне" співжиття в соціумі. А для цього люди мають жити в страху перед системою покарання.

В ідеалі, звичайно, їх усіх треба перевиховати на порядних. Але ще раз повторю ні батьки, ні тим паче держава цим не заморачуються. Надто складно. До кожного треба індивідуальний підхід і специфічні в ресурсах і часі методи.

Тому ростуть діти в страху перед покаранням з боку батьків, а потім перед державою. А всередині ми так і лишаємось падлюками-злочинцями, потенційними вбивцями через ревність чи гроші, хабарниками, продажними дешевками і так далі.

Тому злочинність буде існувати завжди. Бо злочинці - ми самі, майже кожен з нас. Ті хто пішов відкрито проти системи і піймався - лише маленька вершинка айсбергу.

Покарання як засіб залякування заради збереження системи, яка зветься суспільство. Чи це гарна мета покарання? Як на мене так. Однозначно. Сам метод досягнення мети - покарання. Не бездоганний. Оскільки "лікує" лише симптом, але не внутрішні причини. Але в певній мірі, можливо, поки тимчасово він допомагає людству виживати. Хоч, можливо, це нам здається і насправді ми еволюціонуємо лише технічно, а через те, що ми лишаємось злочинцями всередині ми всі (людство) закінчимо погано.

А помста? Чи погана її мета - психологічна допомога жертві, або родичам. Ні мета не погана. Однозначно. Засіб. Засіб теж, можливо, не бездоганний. Оскільки в реальності нанесена шкода від помсти злочинцю не нейтралізується і стан речей не відновиться (наприклад чиєсь життя чи здоров’я). Але в певній психологічній мірі все ж вона допомагає. Однозначно.

Чому ж ми вважаємо часто, що помста це погано. Тому, що помста руйнує своїм неконтрольованим втручанням державну систему (як найкращу для життя суспільства). Держава має самостійну систему самозахисту суспільства через залякування - поліцію, суди, в'язниці, закони. Помста - переводить залякування у певну позасистемну сферу, негарантовану. А отже тут "можливі варіанти". Покарання і залякування не стають настільки незворотніми. Тому державна система стає слабкою.

В принципі такий метод як помста потрібний там де держава слабка. У ранніх державах, ймовірно десь в азійських пустелях чи Африці. Тут державна система така слабка що не працює. І помста лишається єдиним фактором залякування, а отже - стримування потенційних злочинців.

В "сильних" державах, приватна помста буде підривати системну монополію на залякування. Тому, помста шкідлива і "погана" з точки зору держави.

А те, що помста навряд чи перевиховає внутрішньо злочинця, так це ще не факт. Може й перевиховає. Принаймні це так само невідомо як і те, чи внутрішньо перевиховає злочинця державна система покарання.

Тому, чи помста це погано?

Для того хто мститься - однозначно ні. В більшості випадків вона корисна для психіки.

Рідкісні унікуми зможуть грати в шахи з вбивцею своїх дітей (чи купляти в нього хліб, продавати йому чоботи), якщо він уник покарання державою (або через слабкість, або взагалі через її відсутність). При цьому "геніально" і глибоко психологічно усвідомлено розуміючи лише те, що помста не поверне дітей. Ні, дуже мало таких продвинутих. Переважно ми - тварини, дикуни з реакціями, яким мільйони, а не тисячі років.

Тому для більшості біль (навіть суто фізична) винуватця нашої болі - приносить певне полегшення.

Інша справа, що в потужних державах роль психологічної допомоги, яку виконує особиста помста перебирає на себе покарання державою. Нам легше коли злочинець покараний або нами або державою. Ми так би мовити делегуємо державному апарату залякування та покарання право свого психологічного лікування. Хоча ймовірно часто вважаємо, що державна система надто «м’яко» покарала. Не так як потребує наше психологічне нутро. Ну… тут вже треба терпіти.

Для держави з поліцією, судами, законами, тюрмами помста однозначне зло, оскільки підриває монополію, а отже і віру в систему.

Для злочинця - в принципі все одно. «Для гарних злочинців» і помста і покарання державою як випадково може привести до "перевиховання" так і не привести (в більшості випадків). Для «поганих злочинців» і той і той метод може бути "болючим" чи "милосердним". Для них головне – не попастись. Одним словом тут не вгадаєш.

Для соціуму як системи співжиття помста не погана, а є обов’язковим методом, тоді коли ще нема держави, або вона неймовірно слабка. Наприклад, в тій же Київській Русі, на початку державний апарат був ще такий слабкий, що певний час зберігалась кровна помста. І це було однозначно добре для суспільства. Пізніше, коли держава зміцніла, вона монополізувала право на залякування.

Отже, чи помста це погано? Зважаючи для кого і в якому суспільстві.

В мірках сімї роль держави з законами та тюрмами для дітей виконують батьки. Помста брата чи сестри не вітається з тих самих причин, що описані вище. Кепсько, коли мама і батько уособлюють різні системи покарання та залякування. Це дає можливість «народу» сталкувати ці системи і намагатись максимально зіграти на протиріччях, щоб уникнути чи пом’якшити своє покарання. Та й в «перевихованні» помста з боку брата чи сестри сумнівна. В якості психологічної допомоги для брата чи сестри – таж сама аналогія з державою.

Мудрий вираз Померанца!?

   Прочитав одну річ... Один єврейський мислитель, який народився в незалежній Литві 1918 року але з 7 років жив в СРСР, в якій піддавався певним "репресіям" Григорій Соломонович Померанц якось написав: «Диявoл починається з піни на губах янгола, який вступив у бій за святе праве діло. Bce перетворюється на прах — і люди, і cиcтeми. Але вічний дyx нeнaвиcті в бopотьбі зa пpaвe ділo. І завдяки ньому злo нa 3eмлі нe має кінця. З тих пір як я це зрозумів, вважаю, щo cтиль пoлeміки вaжливіше пpeдмeту пoлeміки».

    Тут два аспекти які дещо змішані і переплутані.

  По-перше, намішано певне боголюбське, пацифістське начало такого собі "человеколюбія" всесвітнього, яке вище за будь-які людські непорозуміння, розбіжності... Це звичайно добре. Про це написано в Біблії і так далі. В теорії ми всі маємо так жити і до цього прагнути. Але ніхто з психічно здорових людей, які хотять мати дітей ніколи практично так не жив, не живе і не буде жити. Завжди були негри, китайці, білі, японці, індіанці... Були люди різних релігій, поглядів, статків і навіть кольору волосся... І завжди, так генетично в нас закладено, люди тримаються "своїх" і бояться "чужих", прагнуть їх знищити. Це - генетика.
   Ми - НЕ БОГ!!! І не боги. Ми - люди. Звичайно, непогано, щоб ми усі перетворились на богів і жили як зборище Ісусів Христів. Це був би мабуть рай... Хоча не впевнений...
В будь-якому випадку це не реально. Ми - люди. І ми, як і все живе на планеті, насамперед любимо і віддамо своє життя за своїх дітей, а не за будь-яких і наше життя власне для нас важить більше ніж життя будь-кого у Вєтнамі чи Еквадорі... Навіть за життя усіх людей у Вєтнамі чи Еквадорі... А у Богів такого бути не може... Тобто ми більше тварини які захищають СВОЄ і прагнуть вижити САМИМ, а не мислимо категоріями "УСІХ" "усезагальної універсальної нейтральної любові без ненависті". Ми любимо, кохаємо палко і так само ненавидимо. Одне без іншого неможливо. Це емоції. Вони або є або їх нема. Неможливо щось відрізати і викинути. Якщо нашу дитину будуть перед нашими очима різати на шматки, ми навряд чи "звернемось до сумління" вбивці... В нашому світі, світі "НЕ БОГІВ" ми діятиме інакше... Звичайно, якщо у нас будуть на те можливості - сильні кулаки, ніж, вогнепальна зброя... Такий НАШ світ, такі закони природи.
   І взагалі ресурсів на всіх не вистачає і ніколи не буде вистачати. Крім того всі ми різні - бо ми НЕ БОГИ. Боги можливо однакові. Але ми... Хтось більш сильний, хтось більш дурний, хтось більше працює, хтось менше, хтось митець, а хтось копач... Де і як серед НЕ БОГІВ встановити БОЖУ справедливість? Саме тому що ми не боги між нами не божа справедливість, а людська. Вона, звичайно, дуже схожа на справедливість у стаї шимпанзе, горил чи вовків. Але є як є. 

   Мова про те, що не можна в ЛЮДСЬКОМУ світі однозначно підміняти цінність того про що сперечаєшся тим як сперечаєшся. В ЛЮДСЬКОМУ світі Предмет полеміки потенційно завжди важливіше за Стиль полеміки. Звичайно, все відносно, якщо інша дитина виколює при вас око вашій дитині палкою ваша реакція має бути "Адекватною". Тобто засоби протидії словам чи діям мають бути адекватними для досягнення ВАШИХ цілей. І тут не має значення розмова це чи дії. Сенс в реакції, в стилі і предметі реакції.
  Часто емоційні люди перебільшують міру реакції на чиїсь дії чи слова. І це виглядає грубо, істерично, а саме головне - "не вартими" того, "не адекватними". Проти цього, швидше за все, виступав Померанц. Принаймні, це він, напевно, мав на увазі, в тому числі і кажучи про "дух ненависті". Але тут питання у важливості АДЕКВАТНОСТІ стилю реакції, а не у тому щоб підмінити взагалі щоб сам стиль важливіший за предмет реакції. Тобто концентруватись і ставити на перше місце слід саме предмет але пам'ятати про "адекватність" стилю. Бо якщо концентруватись на адекватності, а предмет ставити на друге місце можна щодня втрачати значно більше ніж виколоте око власної дитини. Хоча б в силу того, що ми - ЛЮДИ а не Боги чи машини і "адекватність" для нас при наших емоціях і почуттях... ну скажімо так практично в абсолютній більшості випадків нашого життя недосяжна. 

  Іноді нам треба похвалити, але ми втомлені... Іноді нам треба заперечити, але ми втомлені... Іноді нам треба захистити слабшого, але ми втомлені, боїмося наслідків для себе, нема часу і ще мільярд причин і обставин. Що мені вам про життя розповідати чи про потреби адекватної реакції...

   Тому, звичайно, адекватність наших, не лише захисних реакцій, а й будь-яких інших, зовнішнім подразникам при соціальній взаємодії важлива, як ідеал, як маяк ніколи не досяжний (бо ми не боги і не машини). Але не слід його абсолютизувати. Крім цього, уж ніяк не можна підміняти важливість предмету реакції на якість реакції. Спочатку - кінь, а потім - віз. І хоч "скажені" коні іноді розбивають віз, але це не привід ставити коня позаду воза. Плутати причинно-наслідковий зв'язок не слід, це принципово. Інакше ніхто нікуди не поїде взагалі. :)

   І друге. Боротьба за "святе діло"... Справа в тому, що Померанц дещо тут підсвідомо боїться самої боротьби як такої. Тобто процесу знищення. Це природно. Але слід розуміти, що в нашому світі НЕ БОГІВ боротьба сама по собі не є злом. Це лише засіб. Він може використовуватись і з "поганою" метою "поганими" людьми", а може використовуватись і "святими" за "святу" справу. Тому боротьба тут не є синонімом істерії, неадекватності та "духу ненависті".
   Іноді боротьба йде від безвиході чи з необхідності власного виживання та з іншим "духом". Сам Померанц вбив купу людей під час Другої світової війни на фронті.. Кому як не йому розуміти необхідність боротьби в певних обставинах. ЛЮДСЬКИХ обставинах.
    В силу всього вищевказаного не вважаю думку Померанца мудрою в тому вигляді як вона звучить. Хоч звучить красиво. Швидше за все мудрість виглядає так: 

  "З поміж інших речей диявол криється у фанатизмі, як нездатності з психологічних чи розумових причин адекватно проаналізувати аргументи іншого. Саме тоді, за певних психологічних обставин може з'явитись "піна на губах", яка асоціюється з піною у скажених тварин. Тобто неадекватних тварин, таких, що втратили розумовий контроль над адекватною реакцією на зовнішні чинники. Саме реакції таких "неадекватних" людей криється зло, навіть якщо випадково "ізначально" вони захищають "праве" діло. Точніше зло не в реакції, а в самих людях... В їх психічних чи розумових проблемах. І саме через них вони не здатні будуть зрозуміти коли "праве" діло обернеться на "не праве". Ми, звичайно, всі зазвичай неадекватні, але є певний соціальний люфт. Люфт реакцій, який вцілому приймається оточуючими і дозволяє ефективно взаємодіяти. Але іноді саме вищевказані "неадекватні" люди-фанатики в боротьбі "проти" зла чи "за" добро виходять за цей люфт і взаємодія руйнується. Це і є зло. Але не сама боротьба чи інша реакція як така чи "святе діло" саме по собі".

   Можливо ця мудрість не така красива як у Померанца, але ближча до істини.