Про великі різниці та неминучість

    На власному досвіді переконався в чергових двох банальщинах. Правда це було вже досить давно. Але, як то кажуть, запам'ятав на все життя.

    По-перше. Дівчина в школі, навіть в одинадцятому класі, і дівчина на першому курсі вузу це дві великі різниці. Ще більша різниця це перший курс та останній. А ще більші дві різниці це дівчина на 5 курсі та та, яка закінчила вуз і пішла працювати. Це взагалі небо і земля. В переважній більшості, хоча трапляються і винятки.

    Це я кажу для тих, хто насамперед дивиться на них як на жінок, на тих, з ким зв'язати життя чи якісь стосунки. Тобто, одна справа зустрічатись в школі і зовсім інша "петрушка" зустрічатись зі студенткою і взагалі інший рівень зустрічатись з тою, хто вже випустився.

   Зі школяркою зустрічатись для серйозних ставок - це вхолосту. Це просто досвід перших контактів. Порожній як для чогось серйозного. Тому і випадки щасливих шлюбів зі школи мізерний. А якщо хтось з молодих зустрічається з такою і думає що він виняток - повний ідіот, якому мізки залили гормони (хоча може це і є визначення підлітка).

   З першокурсницею можна зустрічатись для першого сексу. Не більше. Зазвичай. Дівчата тоді в захваті що вже "дорослі" і можуть робити що хочуть.

  А от старшокурсниця, це вже "приціл" і заявка. Хоча вона все одно має пройти дуже серйозне випробування випуском і подальшим життям, перед тим як у щось втілитись.

  А зустрічатись з випускницею, яка вже працює. О! Це саме те що треба. Це вже по суті "вєрняк". Тобто якщо "загориться", то велика ймовірність, що виросте як мінімум в шлюб, а як максимум - купу дітей, онуків, щастя, відчуття, що життя пройшло не марно й іншу лобудєнь.

Це мабуть кращий період для серйозного "полювання" - четвертий, п'ятий курс вузу та два-три, п'ять років після того, як дівчина закінчила вуз. Далі - всі красуні, добрі, гарні, з почуттям гумору, терплячі і так далі вже розібрані іншими мисливцями і доведеться чекати, або поки в когось не вийде і нам дістанеться спроба номер два (не виключено, що вже з дитиною), або брати те, що не захотіли інші з очевидних причин... 

   І по-друге. Брехня, що не має значення "цивільний" шлюб чи офіційний розпис. Має величезне. По суті це теж різні рівні внутрішнього відчуття і стосунків. Не всі це витримують. Але ті хто витримують і зріло проходять цю трансформацію, можуть розраховувати на наступний рівень (подумалось - це як у комп'ютерній грі).

   А наступний рівень найскладніший, але і найбонуснішиий. Коротше, все як у житті, за все треба платити, але і призи відповідні. На шару лише сир в мишоловці. Нажаль.

    Так от наступний рівень це - ДІТИ.

   Цей рівень вже вищий пілотаж для будь-яких стосунків. Зазвичай, ті хто не в шлюбі (наприклад сопливі студенти, або просто любителі потрахатись) на цьому рівні стрімко пікірують вниз і завалюють усю ситуацію. Зрештою погано стає усім, особливо дітям, які ніяк не винні, що деякі моральні уроди вирішили погратись з дорослими іграшками. І навіть ті, хто вже "догрався" до рівня "шлюб"... Для них теж діти це випробування. Не всі до цього дозрівають. Дехто намагається гальмувати, відмовлятись від дітей. Іноді це працює на певний час, але такий шлюб все одно приречений. Навіть, якщо партнери обидва "за" (просто це - розвал, розчарування, відчай - трапиться пізніше). А якщо один "за", а один "проти" (навіть приховано), то це теж капець. І хай допоможе їм господь.

   Коли ж обидва більш-менш дозріли, то все одно дитина не лише дає додатково навантаження на психіку, забирає вільний час та інші ресурси, а й взагалі повністю, АБСОЛЮТНО міняє взаємовіносини в сім'ї, в шлюбі.

  Коротше сім'ї, які не мають дітей і які мають, це чергові величезні різниці.

  І ще про дещо в цьому ключі.
  Виявилось, що тут нічого не зробиш... Психічна зрілість розвивається. Зазвичай психіка поступово з відповідним віком має бути готова до переходу на наступний етап... І ті, хто не дозрів...
  Виявилось, що еволюції насрати на те, що ти не дозрів. Тут нема якогось плюралізму, якогось багатомаїття, чи інщої пурги, якою іноді тішить себе молодь, типу, що можна лишатись самим собою, вічно молодим щасливим студентом-холостяком, що живе в своє задоволення за своїми власними правилами. Ні. Не можна.
   Вся ця пурга в якій жили наші предки, ми чи будуть жити наші нащадки вимагають певного стандарту розвитку людини в певному віці.

     На цих рівнях можна бути щасливим, лише тоді, коли вік твій відповідає цим рівням. В тому числі вік тих, хто тебе оточує. Як тільки треба, ТРЕБА вже переходити на наступний етап, то в тебе нема вибору. Якщо, звичайно, ти хочеш себе почувати, як-то кажуть, "сухо і кофортно". Можна звичайно залишитись на попередньому рівні. ОДНОЗНАЧНО можна, але це так само однозначно, як і те, що щастя там не буде.

   Зелені ідіоти можуть з цим сперечатись. Мені начхати. Я і сам би може хотів би щоб це була брехня. Але цей світ придумав не я і закони тут в усі часи і всюди однакові. Це стандартні закони життя і нажаль чи на щастя вся людська еволюція, техніка і "комфорт" не можуть це змінити. Ми завжди є лише частиною величезної вічної (відносно) біологічної системи чи процесу під назвою життя і не можемо міняти фундаментальні правила, лише дрібні нюанси. Лише іноді, для декого, складається ілюзія, що можна зупинити час і змінити правила і стандарти життя. Насправді це самообман, який рано чи пізно боляче виявиться. А може і вб'є.
   Все рано чи пізно стає на свої місця.

Парадокс психіки?....

    Тривалий час спостерігаю одну цікаву річ... Час дійсно тривалий, проте випадки, про які я хочу розповісти протягом цього часу траплялись не постійно, з великим інтервалом... Принаймні у моєму житті. Тому довелось почекати пристойно часу, щоб накопичити випадки в такій кількості, щоб можна було сказати про певну закономірність.

   Справа в тому, що помітив, якщо молоді люди (18-30 років) палко боряться за Україну, переживають, готові, як-то кажуть, за неї голову покласти, то.... Часто бачу, що бувають такі випадки, коли після певної кількості часу вони згасають, просто надриваються... І.... І на місці згорілої зірки утворюється чорна діра... Я маю на увазі, вони навіть відмовляються розмовляти українською, навіть з тими, хто до них говорить українською. Або теж поширений варіант - прагнуть виїхати з України. 

   Як на мене, це спричинено певним юнацьким максималізмом, або максималізмом характеру, який не проходить з віком. І от коли вони бачать, що результату миттєвого нема. Коли бачать, що вони не переможуть... То ламаються, як сірник.... Вони як воїни. Йдуть у бій, на смерть, на все, але коли війна триває роками і перемоги не видно, вони просто згасають вмить, як тільки внутрішньо зламаються. Вони не можуть так воювати все життя. А інакше воювати теж не вміють. Або все, або нічого.

   В цьому плані, мені здається, для української справи корисніші партизани. Оскільки ясно, що відродити українську мову і культуру швидко ніяк не вийде, і цей процес триватиме певно, років сто, а може й більше. Тому, тут потрібні партизани, які будуть боротися "повільно", усвідомлюючи, що перемоги вони не побачать, але роблять правильну справу, не для себе, а для нащадків і предків.

   А взагалі феномен цікавий.

Цікавий сайт про українську антикварну книгу

Бог є

   Чи варто тут щось писати... Стопудово що ні.. І навіть не тому, що це якесь дискусійне питання...

    Просто це безглуздо, бо я знаю це стовідсотково.

   Бог, чи щось всесильне над усім є. Це я ЗНАЮ на тисячу відсотків. Я не знаю його правил і мети...Знаю лише те, що воно якимось чином розуміє що таке добро і що таке зло і воно стоїть на стороні добра. І ще воно може все. 

   Нема сенсу питати як я це знаю...

  В принципі мені навіть страшно було б в це вірити... Вірити, це значить сумніватись, просто фанатично відкидати інші варіанти. Але теоретично їх допускати. Знання не таке. Воно, нажаль, не допускає навіть теоретично іншого... Воно як неминучість, в ньому не можна разувіритись чи втратити як віру... Знання або маєш, або ні... А якщо вже знаєш... Байдуже як ти ставишся до об'єкту знання. Ти просто не можеш цього змінити і все...

Не вірте мені, що бог є... Не вірте, бо я не хочу щоб у бога вірили, чи щоб вірили мені... Ні... Це просто запис про моє знання. І я не можу його передати нікому, це знання. Ймовірно воно дається за якимось планом саме цією субстанцією, яку ми називаємо богом.

   Кому і яким чином, коли - я не знаю. 

   Власне, мене це знання не гнітить сильно. Трохи, звичайно, зникла певна загадка, але все одно особисто для мене не ясно багато що. Для чого все це, я маю на увазі взагалі існування і живого і неживого, для чого всесвіт? В чому сенс і мета?

   Цікаво, що було б якби я знав відповідь на це витання. Не вірив, а саме знав точно. Може тоді б стало не цікаво жити?

   Не знаю. Але знаю точно, що ця істота, чи ця (це, щось) не дало мені такого знання.

  Я звичайно можу сам щось вигадати, але навіщо?

   При цьому я так і не знаю, що трапляється з нами, з усіма живими після смерті. Не знаю. Тобто не знаю точно чи є щось таке, під назвою душа. Підозри є, але це не знання. Не таке знання як те, що Бог є.

  Отаке кіно, малята...

Не мудрість, а знання

    Хочу записати про прості речі, в яких, нажаль, багато хто плутається як в трьох соснах. Мова йде про патріотизм, націоналізм, шовінізм. Хто грамотний - може не читати.

   Патріотизм - це любов до держави, вірність державі. Тобто японець, араб, негр можуть бути патріотами України.

   Націоналізм - це любов до своєї нації, вірність нації. Тобто монгол, який живе в Україні, може бути патріотом України, але в той же час може бути монгольським націоналістом, віддавати свою дитину в монгольській дитсадок, читати монгольською мовою книжки та дивитись фільми, організовувати тут, в Україні, монгольську діаспору і так далі. Хоча в той же час він може бути патріотом України і якщо Росія нападе на Україну, він піде захищати Україну. Теоретично таке можливо.
   Інша справа, якщо Україна буде воювати з Монголією. От тут і виникне питання. Що для людини важливіше: поклик крові, любов до своєї нації чи громадянський обов'язок, любов до держави, в якій він живе.
   Історія свідчить, що зазвичай все ж таки поклик крові сильніший. Саме тому, ті ж українські реєстрові козаки, які служили Польщі об'єднувались з повсталими, саме тому до УПА часто переходили червоноармійці, які були українцями за національністю, саме тому СРСР переселяв усіх німців-громадян СРСР під час ІІ-ї світової війни, бо боявся, що вони будуть допомагати своїм по крові. Саме тому і США зігнало під час тої ж війни в резервацію усіх японців-громадян США. Поклик крові - сильнюща річ.
   Ще один доказ наведу такий. Коли турок, що живе в Швеції переїздить до Німеччини, він може залишитись турецьким націоналістом, і в Швеції і в Німеччині творити турецьку діаспору. Тобто він творить діаспору на підставі націоналізму. Проте, він не буде творити діаспору на підставі патріотизму до Швеції, хоч би він і був патріотом Швеції, коли там жив.
    Патріотизм, міняється як рукавички, разом зі зміною держави, а нація - ні. Поступово, звичайно, через змішані шлюби, через декілька поколінь, людина іншої національності звичайно втрачає своє коріння і поступово переходить до табору домінуючої нації, але це не так просто і не так швидко. Національні почуття є природними, це глибинна ідентифікація СВІЙ-ЧУЖИЙ, а тому ці почуття є одними з найсильніших.
    А патріотизм, це почуття до утвореної людьми структури, ця структура має куди слабший вплив, бо по суті є надбудовою, певною політичною, економічною організацією якоїсь нації. Держави можуть мінятись, міняти свій устрій, форму (наприклад Росія лише за 20 століття була в трьох різних формах державного устрою, міняла і розміри території і  економічні формації). А нації, які існують нині, живуть близько тисячоліття (деякі, як індуси чи китайці - декілька тисячолітть) і міняються дуже повільно, поступово століттями.
   Цікаво те, що і все ж існують випадки, коли іноземці ставали, наприклад, українськими націоналістами, причисляли себе до українців, жили українською культурою і життям. Наприклад, знаменитий Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген, який став Василем Вишиваним, або поляк Вячеслав Липинський, від якого відвернулась його власна родина, коли він став українським націоналістом. Хоча по своєму це досить дивно. Важко уявити, що відбувається в душі людини, коли вона відмовляється від своєї нації, причисляє себе до іншої нації і повністю переходить в життя духом тої нації. Гадаю таке відбувається при поєднанні певних обставин, однією з яких є поза всяким сумнівом, життя серед іншого народу.

  Отже націоналізм, це природнє явище. Люди, які його не мають взагалі - загублені, порожні. Бо насправді не існує такого народу як "людина світу", і ніколи не існувало. Такі люди були завжди, але їх сліди історія не зберігає. Нема і не було такої мови "світової", такої культури, нема такої традиції і навіть домашньої кухні. Все в світі має свій колір, навіть мафія...

   Негативним явищем є шовінізм. Це не просто любов до своєї нації, це вимога до інших націй, щоб вони припинили існування, або перейшли в лави нації шовініста (Наприклад, через багатолітню русифікацію).  Шовінізм це страшно, це почуття межує з ненавистю, зневагою до інших, іншим моральним уродством.

Дебіли

   Сьогодні був на зборищах козаків... Боляче... З них лише дві людини (до речі найстарші) розмовляли українською... Ці дебіли не розуміють взагалі хто такі козаки... 

   Нинішні "козаки" це просто ряжені РАДЯНСЬКІ люди з російською мовою в голові, пам'яттю про "героїзм Червоної Армії", Висоцьким та іншими радянсько-російськими культурними та політичними штампами....

   Нічого українського, А ЗНАЧИТЬ - козацького в них в душі вже нема. Козацтво для них це лише слово, під яке можна натягнути на себе клоунську форму за 8 тисяч гривень та спекулювати, ославленим українськими предками словом...

   Прикольно спостерігати як викручуються ці радянські, русифіковані люди, коли треба дотулити на свою загижену душоньку статус українського козака. 

   Перші дебіли кажуть, що козаки насамперед воїни...

   Але це ж повний брєд.... Якби вони були насамперед воїнами, а потім усім іншим, вони були б НАЙМАНЦЯМИ. А історія сотні раз засвідчувала те, що козакам було глибоко насрати на те, хто їм платить. Бо коли мова йшла про УКРАЇНСЬКІ інтереси проти інтересів інших народів то і наймані, реєстрові козаки легко різали своїх господарів, які платили їм гроші і об'єднувались з такими ж як вони козаками, що піднімали повстання чи чинили інший спротив. Та й ніколи б не було жодного всеукраїнського гетьмана, жодної держави - Гетьманщини, не кажучи вже національно-визвольну війну 1648 року, якби козаки були насамперед воїнами.

   Звичайно і ослу ясно, що козаки це збройна сила, але не зброя і не війна була їх головною рисою. Вони не були найманцями, вони не були воїнами-варягами, вони були ОБОРОНЦЯМИ насамперед українців та українського світу. А це велика різниця, і не в зброї суть, і у кілера і у міліціонера - зброя, але мета різна. Не в зброї і війні суть... Це не розуміють лише вороги української культури, мови та народу.

   Другі дебіли кажуть про те, що мета козаків і найголовніше для них була оборона православ'я.  

  Теж повнійший брєд... Дебілізм, якого світ не бачив... Козаки не були ХРЕСТОНОСЦЯМИ, що воюють за христову віру. Повторюю вони були ОХОРОНЦЯМИ українців. Просто так трапилось, що однією з ознак ідентифікації українців, особливо в ті часи, була релігія. Але не треба ставити коня позад воза. Головне - УКРАЇНСЬКІСТЬ. 

   Тисячі випадків, коли козаки переходили в католіцизм, потім знову переходили в православ'я, в унію, знову в православ'я і так далі. Скільки полковників Хмельницького були п'ять хвилин тому католики! Ну й що? А скільки козаків, потрапивши в полон, лишались жити в Криму, приймали іслам. Часи були складні і важкі. Особливо еліта, змушена була міняти віру. Але це не було принципове. В усіх підручниках розповідають про випадок коли козаки підійшли до Львова і побили якогось селянина, через те, що він перейшов до католіцизму чи до унії. Але принципово, що козаки побили його, але не вбили. Це було для них принципово. Як вони пояснили побили "щоб відбити лядське м'ясо від українських кісток". Тобто вони ідентифікували селянина як СВОГО. Для них не так важливо було якої він віри. Важливо було те, що він українець, що він - СВІЙ. Все інше - м'ясо, яке наросте. 

    А тепер питання для дитини. То як вони визначали свого? Що для них було найголовнішим?

   Як вони визначили, що уніат-селянин підо Львовом - є свій, тобто УКРАЇНЕЦЬ????? ЯК?????

   Все дуже банально, примітивно і просто... Єдиний критерій, за яким всю історію визначали ідентифікацію свій-чужий це МОВА. Це винахід СРСР, записувати національність в паспорті та ідентифікувати людину за національністю тих, ким були записані в паспорті її батьки. Москалі зараз правильно кажуть малоросам на Сході і Півдні: якщо ви розмовляєте москальською, то і під час перепису 2013 року записуйтесь москалями, адже це буде чесно перед власною совістю, бо нічого українського у вас вже нема. Національність визначається мовою, культурою (яка невід'ємно пов'язана з мовою), а не з папірцем під назвою паспорт чи згадкою, що "мої предки називали себе українцями". Вони не називали себе українцями, вони були українцями, бігали маленькими по селу і галасували українською, а потім парубками в українських вишиванках на українських вечорницях співали українські пісні. 

   Наші сучасні "козаки" ніколи б не довели, що вони СВОЇ, УКРАЇНЦІ, скільки б вони не показували свій паспорт, хрестик на пупі чи посилались на своїх предків. Для козаків вони були б чужими, зайдами, москалями або кацапами (цей термін любила в листах використовувати Леся Українка). Згадайте видатного знавця козаків Д.Яворницького. Краще за нього нема і не було знавця козаків. Він писав, що для того, щоб стати козаком  БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНОЮ умовою було те, щоб людина РОЗМОВЛЯЛА УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ. А потім вже православ'я і вміння тримати шаблю і все інше. Дослівно: "Перша умова передбачала, що пришелець у січ був дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, узагалі ким завгодно, лише не невільним селянином, а крім того нежонатою людиною; зрештою цю умову частенько оминали, оскільки кожен міг назватись і вільним і нежонатим; але прийнятий на Січ козак повинен був жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ жінку, навіть матір чи сестру. Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не українець, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською; цю вимогу ніколи й ніхто не порушував". (Третя умова - служити російському царю, чи польському королю в залежності від часу існування січі. Четверта умова - православ'я, п'ята умова - спочатку вивчити звичаї козацькі, пройти випробування).

   Козаки були не захисниками Японії чи патріотами якоїсь держави як структури. Їм глибоко було насрати на державу, в якій вони жили. Вони могли підняти руку на будь-яку державу незалежно від віри і ще будь-чого, якщо тільки ця держава загрожувала їх народу - ЛЮДЯМ, ЯКІ РОЗМОВЛЯЮТЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

  Козаки не захищали уявну територію, чи державу народу, який розмовляє НЕ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ. Вони захищали ЛЮДЕЙ ЯКІ РОЗМОВЛЯЛИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, насамперед тому, що вони самі були українцями, воїнами-оборонцями УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, незалежно від держави, віри, короля чи ще якоїсь мури.

   А ці паскуди натягнули клоунські мундири, називають себе козаками і не розмовляють козацькою мовою. НУ НЕ ЗНАЛИ НІКОЛИ І НЕ РОЗМОВЛЯЛИ козаки москальською мовою. Звичайно багато з них були освічені, деякі з них знали декілька мов (але зазвичай польську, латину, татарську, або церковнословянську). Але знову ж кажу москальську мову вони не знали і ніяк не могли знати ОБ'ЄКТИВНО (так само як і москалі не знали української), бо вони були УКРАЇНЦЯМИ і козацькі пісні це пісні виключно УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ. Нема жодного свідчення в історії, що хоч один козак розмовляв з іншими козаками москальською, японською, татарською мовою чи церковнословянською. Це брєдятіна. 

   Нажаль сучасні українці тяжко повертаються до мови своїх дідів і бабусь. Але козакам які не розмовляють українською мені здається взагалі треба просто бити морди, а може і каструвати. Бо це вже мова не про м'ясо... А коли кістки згнили, то м'ясо з православ'я чи клоунської форми нічим не допоможе українцям.

   Інша справа, що може українці майже зникли, як і їхня мова і культура і у більшості так званих "українців" кістки вже згнили... Але навіщо паскудити ім'я козацтва?