Спогади

     Колись чув таку фразу "краще жаліти про те, що зробив, ніж про те, що не зробив". Це просто лайно, яке гарно звучить. От і все. Насамперед, що таке "краще"? Це що психологічно комфортніше? Так я вам скажу таке. Те, про що ми жаліємо (тобто вважаємо, що це було невірне рішення) і вже зроблено часто може мати не просто психологічно відтінок суму, а може мати конкретно ознаки болю. Морального, психологічного болю. Бо це вже трапилось і вже нічого не зміниш. Це кінець. Безвиходь. Минулого не повернеш і шкода нанесена невірним рішенням вже трапилась, вона відома. Тобто це факт. І біль буде завжди.

     А те, що не зробив в абсолютній більшості випадків "жалю" не може нести такої психологічної небезпеки болю, оскільки завжди лишається доля невідомості при фантазіях: "от треба було б зробити інакше" , "якби я вчинив інакше". Тобто ці фантазії-варіанти є лише нашим припущенням того, що при іншому рішенні наслідки були б краще. Але ми цього НЕ ЗНАЄМО. Ми лише - передбачаємо. А це зовсім інша психологічна фігня.

    Тому, звичайно, фантазувати і передбачати про те що не зробив значно безпечніше для усіх ніж "ламати дрова" і потім страждати від спогадів (в кращому випадку), або і страждати інакше, а той і не лише самому а й іншим людям.
    Від нашого ненародження на цей світ може хтось би постраждав, а може й ні, це невідомо. А від нашого народження однозначно постраждала не одна людина. Таке життя. Так, що слід бути дуже обережним з тим, що робиш, якщо вже народився, а не нестись куди завгодно випучив очі.

Як спати спокійно з немовлям?

   Напишу коротко бо нема часу. Втомився, хочу спати. Скажімо так... Десь до 6 місяців ви можете обходитись засинанням при маминій груді (наприклад, після годування) або на руках... Я знаю, що, можливо, в книжках іноді пишуть не так, але якщо дитина без цього істерить, то в такому маленькому віці краще поберегти нерви і сили усіх.
   Засинанням, але не спанням! Можливо, в когось все дещо інакше. Але суть така. Рано чи пізно, а я гадаю, що вже приблизно к 1 року ваша дитина вже має вміти засинати сама. Без груді, мами та інших танців з бубнами. Тобто бажано вже на цей час вирішити це питання, оскільки просто самі собі на голову клопоту наберете. І дитині також. Одним словом. Десь читав геніальний список чого не можна робити з немовлям. Я його, нажаль, не пам'ятаю. Але однозначно переконаний в одному - не можна брати дитину до себе в ліжко. В принципі в тому списку цей пункт був. Можна, але як крайній виняток.
    Ну і основне - дитина має засинати САМА в АБСОЛЮТНІЙ ТЕМРЯВІ І В АБСОЛЮТНІЙ ТИШІ. Сенс до дебілізму простий. Дитина має засинати в тих умовах, в яких вона буде спати чи, наприклад, просинатись. Вночі ж не буде у дитини ні світла ні звуків. Буде гробова тиша. Так от ця темна тиша і самотність не має шокувати дитину. Навпаки саме такий стан є природнім не лише для сну дитини, а й взагалі для людського сну. Так, що не робіть з дитини урода - природа про все вже подбала мільярди років тому до нас, ідіотів.

    Єдине що ще можу сказати. Більшість мабуть ламає дрова. Тобто спочатку так жалко дитятко, що її сон прив'язується до чогось неприроднього (наявності мами, звуків, освітлення, колисання і так далі). Шкідливість захоплення колисанням - окрема пісня. А потім... Починаються спроби повернутись до природи обличчям і привчання дитини до спання в темряві, тиші і самотності. І тут дитина починає протестувати, а батьки відчувають себе тиранами.

   Однозначно можу сказати таке - не зупиняйтесь. Чим швидше і впевненіше ви пройдете цю фазу - тим краще для дитини. В принципі дитина звикне до природніх умов десь за декілька днів. Нічого страшного якщо вона пару годин поплаче. Наступного разу це може зайняти півтори, а наступного може бути і взагалі 20 хвилин. Зрештою ви прийдете до здорового нічного сну як дитини так і вашого. Не мені вам пояснювати що таке здорові нерви батьків.

   Ще два моменти. По-перше, на початку, особливо до року, може бути потреба в тому, щоб дитина бачила чи чула що мама в кімнаті. Тобто, що дитину не покинули, але мама не збирається брати її на руки. Дитина має з одного боку в перехідний період відчути, що вона не сама, а з іншого боку чітко зрозуміти, що плачем вона мамині руки не поверне і не доможеться свого. Лягаєте чи сідаєте в тій же кімнаті де і дитина і "ноль на масу" на крики. Можна лише щось заспокійливе іноді казати.

   І по-друге, бажано все ж щоб ліжко було для спання, а не для цілодобового перебування, ігр тощо. Але тут вже в кого які умови.

   В принципі нічого складного. Найстрашніше перебороти мамину ідіотську впевненість, що вона знає свою дитину, краще за всіх, включаючи природу. Мамина любов часто більше калічить ніж реально готує дитину до реального світу. Мами часто навпаки намагаються скалічити дитину випустивши її неадаптованою до світу, огородити дитину від світу, аж до смерті в старості дитини. Щоб вона завжди лишалась маленькою і під маминим захистом. В цьому випадку така материнська опіка і любов - чисте зло в його наймерзеннішому вигляді, бо робиться під прикриттям "добра та любові".

Релігійні ритуали...

Вінчання, Хрещення, причастя... 

Це ритуали. Ясне діло, що ритуали не є ідеєю Бога, і мають відношення виключно до якоїсь релігії. Тому вчиняти ритуал означатиме певне лицемірство... Або перед священиками, або перед Богом.

Чому? 

Тому, що дехто буде казати собі, що ритуал має відношення до Бога. Хоч це абсурд. І навпаки, хоч ритуал на всі сто пов'язаний з релігією люди, зазвичай, не вірять в релігію. Хоч часто вірять в Бога. 

Отже виходить, що часто люди не вірять в релігію, наприклад, в християнство, не вірять в святих, біблійні події, не знають молитов та не дотримуються всіх інших атрибутів релігії, але вибирають один з ритуалів, які їм до вподоби (як у супермаркеті), наприклад, хрещення чи вінчання і наповнюють цей ритуал тим значенням (божественним, сакральним, потойбічним) якого він не може мати.  

Зрозуміло усім неідіотам, що ескімоси і племена Амазонки, канібали племені якогось індонезійського острова ні трохи не далі від Бога ніж Папа Римський.. І сидячі на унітазі, насправді, ми не далі від Бога, ніж в стоячі на колінах в церкві (я не кажу про наші особисті думки і почуття в цей час, коли нам здається, що ми в цей час "ближче" до Бога, ніж тужачись на унітазі, але до Бога те, що нам "здається" не має відношення, в нього свої "почуття", "думки" та "графік", він завжди на одній "відстані" від нас незалежно від нашої думки про нього і його існування, взагалі).

От і виходить, що люди або брешуть Богові, коли думають, що ті, хто пройшов ритуал вінчання в християнстві чимось відрізняються перед Богом від тих, хто такого ритуалу не пройшов, або священику - кажуть що вірять в ритуал, хоч, насправді, вірять в Бога, і розуміють, що для Бога людські ритуали не мають ніякого значення. Та й гріхи людські... Як на мене мають надто людський зміст. Хто знає, які в НЬОГО, БОГА правила, критерії, мета? Що вірно і що ні? Що богоугодно, а що ні?

То чому люди роблять це і брешуть священикам? Через вроджену схильність підтримувати практику попередників. Це давній природний, звіриний інстинкт. Ми робимо так як робили попередники. Це, по своєму, для нас певний психологічний зв'язок з ними, який дає нам певний психологічний комфорт.

Так само і я звичайно людина, а не Бог чи янгол, тому живу суто в людських системах координат цього конкретного часу, цього конкретного народу і цієї конкретної релігії. Тому, звичайно, брешу священикам. Це краще, ніж Богу чи собі. Тому ми наших дітей похрестили. Не через віру в те, що вони чимось відрізнятимуться перед Богом від не хрещених, а суто через те, що українці історично - християни. Отже, хрещення є певним психологічною прив'язкою до предків, до свого народу.

Прикольно, що священики погоджуються з цим лицемірством. Вони знають, що ті хто вінчаються вірять у християнство не більше ніж в іслам чи буддизм, але разом з тим все одно здійснюють ритуал. А що їм лишається? Справжніх віруючих в релігію лишились крихти. Переважно або віруючі в Бога, або атеїсти... Церква опиняється архаїчним артефактом... От і доводиться заплющувати очі на все і здійснювати ритуали лише через бажання тих хто хоче здійснити ритуал, а не через його включеність у систему того чи іншого релігійного світогляду та способу життя.

9 травня - НЕ свято!

Знову скажу банальну і очевидну думку, хоч, нажаль, для багатьох це виявиться недосяжною мудрістю. 9 травня в Україні - свято лише для ворогів України або ідіотів.

 В цьому плані приємно, що за соціологічними опитуваннями серед молоді найменший відсоток тих хто вважає цей день святом. Це дає надію.

 Зрозуміло, що у ІІ-й світовій війні ми, тобто УКРАЇНЦІ, виступали в ролі віслюка, який дивився як два леви деруться за право його з’їсти. Зрештою один вбив іншого і з’їв нас. І багато з нас померло як УКРАЇНЦІ. Як істоти вони залишились, бо будь-якому окупанту потрібні раби, але як окремий народ, носії окремишньої культури - УКРАЇНЦІ вони померли.

Українське в них лише на рівні далекого етнографічного спогаду про дідів, які розмовляли українською, носили вишиванку, жили українськими народними традиціями та любили читати Шевченка.

 Тепер «мертві» українці розмовляють москальською і не бачать в цьому нічого поганого, як і в тому, щоб слухати і співати москальські пісні, або в тому щоб їх діти дивились "Маша і мєдвєдь" і взагалі в тому, щоб бути частиною "русского мира" - мира в якому люди розмовляють, читають, пишуть москальською мовою, творять москальську культуру. Ці "нові москалі" вважають що вони "українці" за національністю тому, що вони громадяни України і тому, що вони хочуть будувати європейську, демократичну МОСКАЛЬСЬКУ державу під назвою Україна, а не приєднуватись до Росії.  

 Тому не дивно, що опитування показують, що для таких «українців» Півдня та Сходу України москалі в Росії, які говорять москальською та шанують Червону Армію ментально ближче ніж свої, українці Західної України, які розмовляють українською мовою та шанують армію УНР, ЗУНР та УПА.

Для нормальних українців зрозуміло, що Червона Армія несла для них як нації завжди лише смерть, тобто - москальську мову і москальську культуру, москальське право, економічну та політичну думку, соціальні зв’язки та традиції.

 І це нормально. Бо Червона армія ніколи не була УКРАЇНСЬКОЮ армією, як і вермахт. Хоча в обох арміях служили українці. Проте ви ніколи не почуєте пісні українською мовою ні про славу вермахту ні про славу Червоної армії, так само як і пісні білоруською, грузинською, литовською, польською чи будь-якою іншою мовою. Пісні Червоної Армії - ВИКЛЮЧНО москальською мовою. Як і накази в Червоній Армії віддавались виключно москальською мовою. Бо служила Червона армія виключно москальській культурі, москальській мові і москальському народу. І навпаки - всі пісні армії УНР чи УПА - виключно українською мовою, бо служили ці армії виключно українській культурі, мові, прапору, державності.

 Звичайно, якби переміг Третій рейх і проіснував так само довго як СРСР, і "переплавив" усіх як СРСР у 30-ті роки, а потім - розвалився... То тоді зараз в Україні стояли б пам’ятники Гітлеру, а більшість українців би говорили німецькою, співали німецькі пісні про перемогу героїчного вермахту у Великій Вітчизняній війні, в якій Третій рейх переміг кривавий комуністичний СРСР, який ламав хребет українцям голодоморами, розстрілами та каторгами. А так...

 Трапилось навпаки. Тепер в наших містах стоять пам'ятники Червоній армії.

 Проблема в тому, що крім того, що переможці вбили нас, як українців, і ми перестали розмовляти НАШОЮ мовою, жити українськими традицями та читати Шевченка на відміну від наших предків, ми стали нащадками колаборантів. Тобто тих, хто служив ЧУЖИМ, окупантам, які вбивали тих хто хотів лишитись українцем. Наші предки допомогли москалям вбивати нас, вбивати себе. Наші предки не лише допомогли москалям задавити НАШУ, тобто українську армію - Армію УНР та УПА, а й самі стали намагатись говорити ЧУЖОЮ мовою. Більше того, вони, нас, своїх дітей, привчали коритися окупаційній ЧУЖІЙ мові і культурі. Вони не противилися тому, щоб їх діти забули українську мову, забули рідну мову їх батьків.

 І от тепер - ми – невідомо хто, кого полишили наші господарі – МОСКАЛІ (росіяни це всі хто живе в Росії, в українській мові нема терміну «русские» лише «москалі»). Ми тяжко сприймаємо НАШУ власну мову, бо вона стала нам чужою. УКРАЇНСЬКА армія, яка розмовляла виключно українською мовою, співала «Ще не вмерла Україна», та ходила під жовто-блакитним прапором стала нам чужою.

 Бо ми - нащадки тих, які вбивали тих, хто воював з тризубом на кокарді і співав «Ще не вмерла Україна». Наші предки - співали пісні москальською мовою і служили в чужій армії чужого народу і на кокардах в них були зірки і в бій проти УКРАЇНЦІВ вони йшли під червоними прапорами і палили захоплені жовто-блакитні прапори і топтали зірвані тризуби. Внаслідок «перемоги» у ІІ-й світовій інші народи заплатили лише життям якоїсь частини, але зберегли себе – народ, тобто – мову (москальську, німецьку, французьку, японську і навіть циганську). А євреї, навіть відродили свою мову. Ми перестали існувати як народ - втратили мову, національні символи, державність, взагалі всю культуру, яка робила нас УКРАЇНЦЯМИ.

 Ми - діти колаборантів, зрадників свого народу, своєї мови і культури. А чи легко визнати зрадником свого діда, батька? Психологічно – дуже важко. Це травма. А ми так хочемо задоволень та позитивних емоцій.

 То хіба дивно, що для таких дітей таких предків 9 травня - свято?

 Питання в тому, що для УКРАЇНЦІВ, які якимось дивом вижили в цій м’ясорубці часу та історії це не може бути свято.

 Але скільки людей в Україні - УКРАЇНЦІВ? Скільки людей в Україні розуміють, що найцінніше, що передавали нам століттями (незважаючи на різних ЧУЖИХ предки - це українську культуру та мову. Це єдине що є у нас неповторне та унікальне на планеті, що не можна створити штучно.

 Скільки таких? Я думаю не більше 25%.

 І от тому триває маразм, аналогів якому в світі я не знаю за всю історію людства. Ми живемо в державі за яку воювали петлюрівці та бандерівці. Під нашим державним прапором, гербом та з гімном на вустах вони героїчно вбивали бійців Червоної Армії, які намагались знищити нашу нинішню державу - Україну.

  А тепер в Україні ми шануємо не бандерівців та петлюрівців, а тих, хто вбивав їх та воював під символами чужого народу, співаючи пісні чужого народу і воюючи за чужу державу чужого народу, яка робила все можливе, щоб ні держави України, ні українців, ні української мови з гімном "Ще не вмерла Україна", тризубом та жовто-блакитним прапором ніколи не існувало. Це все одно що зробити в Ізраілі день народження Гітлера державним святом. Маразм.

 Що ж...  Тримайтесь, ті хто не ідіот і не ворог. Тримайтесь УКРАЇНЦІ, побратими. Наші вороги завжди будуть співати пісні неукраїнською мовою про ЇХ перемогу чи про поразку. Саме так всі народи і відрізняють СВОЇХ від ЧУЖИХ. Тримайтесь та єднайтесь! Я з вами!

Вегетаріанство. Пояснення суті.

Вегетаріанство.... Що тут скажеш... Дебілізм, звичайно. Чистійшої води.

Втім проблема не в тому, що вегетаріанці ідіоти. Проблема в тому, що виявити цей ідіотизм не так просто, як для оточуючих так і для самого "носія". Справа в тому, що цей ідіотизм, як, зрештою, і чимало інших ідіотизмів, ховається за ширмою «позитивних» емоцій.

Якщо коротко, то емоції можуть бути як приємними для нас так і неприємними, але вони завжди - іраціональні, неусвідомлюванні. Тобто, в будь-якому випадку емоції не мають жодного зв’язку з адекватною реакцією на об’єктивну реальність. Емоції є лише фрагментарними психологічними реакціями на окремі чинники, а не на всю ситуацію. Якщо не бачити повної картини, то емоціональна реакція на окремий чинник швидше за все призведе до чогось поганого (мавпа яка полізла за бананом, не помічаючи, що поруч з бананом сидить лев). Втім іноді люди і бачать картину, розуміють, що емоції ведуть до поганого, але не вистачає сили волі, щоб вчинити наперекір емоціям. Наприклад, той же алкоголізм, наркоманія, переїдання, надмірне сидіння за комп'ютером чи телевізором.

З вегетаріанцями ситуація як з мавпою. Тобто, тут людина розумом не бачить всієї картини і не втямлює, що робить ідіотизм. Тому її воля спить. І править бал, як я сказав, окрема емоція дебільна і ідіотська в контексті доцільності реальної поведінки в реальній ситуації.

В чому полягає ця емоція, яка штовхає декого до "етичного" вегетаріанства? 

В людях є така якість, як відчуття власного фізичного болю. Більше того, коли боляче чи фізично страждає дехто з інших живих, в яких ми іноді можемо ідентифікувати певні процеси як "страждання", ми співчуваємо і інстинктивно бажаємо або щоб це "страждання" припинилось, або щоб ми не бачили його.

Не бачити страждання – гарний вихід. Наприклад, люди можуть бути такі "чуйні" до тварин, що й мураху не задавлять, бо будуть боятись, що їй буде боляче. Натомість, в них не так працює цей подразник, коли вони замовляють собі кота і платять іншому "нелюду", щоб той відрізав коту яйця чи, наприклад, висмикнув кігті. Часто ми навмисно уникаємо теленовин, оповідей чи якоїсь інформації про чиєсь страждання. При цьому, звичайно, в багатьох випадках ми можемо реально допомогти. Але навіщо? Витратити гривню, чи 5 хвилин часу на допомогу значно складніше для нас ніж не помітити "страждання", зробити вигляд, що не помітили, дати наказ психіці заблокувати, "проігнорувати" чиєсь горе.

Іноді люди припиняють "страждання", не замислюючись чи треба було це робити. Адже не завжди фізичні "страждання", "біль" є негативне явище, яке потребує припинення в реальному світі, а не в світі наших емоцій. Наприклад, коли необхідно робити боляче людині при лікуванні.

Крім того, щоб не бачити "страждання", припинити "страждання" (в незалежності від сенсу і ситуації) і є ще третій викривлений варіант, до якого штовхають емоції неконтрольовані здоровим глуздом. Це сам факт встановлення "страждання". Тобто наша психіка реагує лише на те, що вона сама малює на підставі нашого власного досвіду людей як "страждання".

Тобто, ми гадаємо, що відриваючи мурашці лапку, напевно їй боляче і вона кричить. Хоча, ні, ми не чуємо щоб вона кричала і кричати вона не може. Але ми думаємо, що їй хочеться кричати, бо ж їй має бути боляче, бо вона рухається, значить відчуває так як ми. От, наприклад, відриваючи квітці "голову", чи точніше її "цвіт" ми не фантазуємо, що квітка кричить бо їй боляче, ми взагалі не допускаємо, що рослинам боляче. Адже за нашою логікою боляче може бути лише тому, хто рухається, а не тому хто живий. Отже, якщо не рухаєшся в просторі значить тобі можна робити що завгодно, в тому числі вбивати і наша психіка не буде вважати що живе "страждає".

Або, наприклад, мікроби. Так, багато з них корисні і гарні, але ми кипятимо воду (для чаю чи в супі)  і вбиваємо їх. І хоч вони живі і рухаються і гинуть і в нашому розумінні "кричать" як і мурашка, але ми цього не бачимо, а отже не сприймаємо, що ці живі "страждають" і не "співчуваємо". Натомість, якщо будуть живою варити собаку щоб зїсти і вона буде волати і барахтатись, ми чомусь будемо прагнути припинити це "негуманне" поводження з твариною маючи на увазі гибель лише виключно собаки, але не тих тварин - мікроорганізмів, блох, які живуть на цій на собаці і яких ми не бачимо і не чуємо (хоч і знаємо про їх існування).

Тобто наше "співчуття" і наше бачення "страждання" винятково деформоване і нелогічне. Воно не має ніякого відношення до реальності, реальних страждань чи не страждань. Це наш віртуальний світ, який не має ніякого відношення до справжнього. Проблема в тому, що чимало людей через слабкість розуму не здатні цього зрозуміти.

Насправді, реальний світ, реальне існування природи, біологічних видів в ній не має ніякого відношення до гуманізму, людської етики, чи людського сприйняття болю чи нашим уявленням про фізичні страждання.

Власне кажучи і механізм відновлення енергії у живих (не важливо тварин чи рослин і якого розміру і способу пересування), який в той чи інший спосіб можна ідентифікувати як "їда" теж не має ніякого відношення до того ж гуманізму чи людської етики. Саме тому, все живе, споживаючи щось і "не розуміючи" цього, насправді, в реальності вчиняє більш вірно та адекватно щодо реального світу ніж деякі "етичні" люди. Нам, людям, дано право "усвідомлювати", "осягати" світ, бачити його абстрактно, малювати його як певну картину суто за нашим баченням і це право у слабких розумом робить їм "ведмежу послугу" внаслідок чого, наприклад, як у вегетаріанців, споживання їжі стає відірваним від реального значення цього процесу для живих організмів. Їда стає або моральною, або неморальною, етичною чи неетичною, гуманною чи негуманною...

Що і є повним дебілізмом, не усвідомлюваним самими вегетаріанцями.

    І ще дещо. Хоч це і не стосується вегетаріанства. Деякі ідіоти прагнуть, так би мовити, жити в "гармонії з природою". Поясніть цим дебілам, що ніякої природи вже нема. Точніше, ті, хто живуть в "цивілізації" давно вже природу не бачили. Те, що нас оточує це переважно наші творіння. Творіння людей. Так само як держава, релігія, демократія, телефони чи олівець. Нічого подібного в природі не існує. Невже вони думають, що такі тюльпани ростуть в природі, чи такі курки чи корови бігають в природі, чи такі яблуки ростуть чи пшениця? Нічого подібного в природі нема. Ви коли не будь бачили справжній кавун? Такий як він є в природі? У Франса Снейдерса (17 століття) є картина "Продуктова лавка". Так от там внизу такий зелений, розрізаний з білою мякоттю. Отакими були кавуни 4 століття тому. А взагалі, в Африці, вони ще більш несхожі. Але- ГАРМОНІЙНІ, природні.
     Ще раз кажу, природні види або повністю знищені, або знаходяться в зоопарках чи заповідниках. Все решта - це переважно людські винаходи. Наприклад в плані їжі, винайдені нами як шляхом насильної і цілеспрямованої зміни властивостей живого через селекцію, або через генну інженерію. Різниці тут нема. Принаймні етичної (хіба що в хворих головах). Це все - насилля над природою. В природі такі рослини і тварини не живуть. Ми їх вигадали. Не для природи, а для себе, під свої потреби, а не природні. По своєму, чим менше природи довкола тим більше гармонії для людини наступає (але звичайно, не природної і не для природи). Бо ще раз повторюю, ми вже давно живемо не за природними законами, їмо не природну їжу, одягаємо не природну одіж (якщо така взагалі може бути "природною"), п'ємо не природну воду і так далі. Бути у відносній гармонії з природою можна лише на безлюдному острові, або десь в лісах Амазонки, подалі від рослинних, соціальних, тваринних, технічних, політичних, релігійних, лікарських, санітарних та інших винаходів людини. Тварина в заповідному лісі живе в гармонії. А людина, в місті, яка спить на ліжку з простинями випраними та попрасованими, їсть їжу, куплену в магазині і насипану виделкою в тарілку, яка одягається та користується будь-якими технічними винаходами може бути в гармонії з ким завгодно, але виключно тільки не з природою!

Посилання на картину Снейдерса

http://www.artniderland.ru/f-snyders/e18market1.php
 

 

Що треба знати про СРСР

Нещодавно побачив плакат на будинку КПУ де Ленін питає: "Ну як вам живеться при капіталізмі?".

Очевидно автори вважають, що люди мають відповідати: "погано, хочемо до СРСР".

Коли СРСР розвалився мені було 17 років... Але не в цьому суть. Щоб зрозуміти суть СРСР не обов'язково було жити в тій країні. Достатньо уявити в'язницю настільки велику як країна. Тобто в тій в'язниці, в тому концтаборі в кожного є камера. Вона відносно невелика і відносно тепла. Всіх одягають та годують. Одяг та харч відповідний - концтабірний. Всі забезпечені роботою і відносною турботою з боку охоронців концтабору та табірної медичної частини табору. Все - БЕЗКОШТОВНО! Єдина плата за все це "щастя" - ваша СВОБОДА. І все.

Дійсно на свободі про вас ніхто не турбується, не дає макарони як в тюрмі і не дає роботу, не заводить до власної камери, яка не протікає і не вимикає світло на ніч. Тут, на Свободі, лише від вас залежить все. Чи буде у вас ліжко і дах над головою, коли вам лягати і коли вставати, чи буде у вас робота і яка. І так далі. Вас не відправлять до лазарету, якщо ви хворі - треба йти самому в лікарню. І так далі.
Дійсно, свобода це справжнє життя, а воно не просте. Тут треба докладати зусилля. Взагалі Жити - це не просто і, можливо, важко. Тут треба докладати зусилля для всього. Щоб одягнути штани, знайти дівчину, виховати дитину і вимкнути світло ввечері в кімнаті, щоб помити посуд і потурбуватись про те, щоб було що в нього покласти.
Життя це є життя. Але одночасно це є свобода. В природі саме життя є аналогом свободи. Тут твоя свобода може бути обмежена, або лише свободою іншого, або чинниками неживої природи. Природа генетично в нас закладає інстинкт, потяг, ПРИРОДНЮ ПОТРЕБУ - свободи.
Дійсно, ми заганяємо деяких звірів в зоопарки, але невже це їм "в кайф". Якщо б в них був вибір, невже ви думаєте вони б лишились у відчинених клітках, а не втекли?

Саме тому найстрашнішим покаранням, яке придумало людство за свою історію є покарання концентраційним табором, в'язницею, а юридично це звучить "засуджений до позбавлення волі". Позбавлення волі, свободи це найстрашніше, що є для людини.

Саме тому не можна порівнювати СРСР та його соціалізм з нинішньою Україною та капіталізмом. І сенс не в тому чи в кого на столі макарони, а в кого - ні. І на свободі і в тюрмі можуть бути макарони. Але принцип всього існування різний. В тюрмі - нема життя, є - існування, регламентоване тюремною адміністрацією, як життя звірів в зоопарку - регламентоване адміністрацією зоопарку.
А на волі єдиний начальник собі є ти сам... і Бог на небі...

Тому порівнювати треба не макарони, які знову ж таки можуть бути однакові. Хоча на свободі може як не бути макарон взагалі, так і бути крім макарон ще й м'ясо чи вино. А в тюрмі - лише макарони! Умови життя в тюрмі - завжди мінімально потрібні для виживання раб. сили. Порівнювати слід свободу і неволю! Ось це справжнє порівняння радянського комунізму та українського чи канадського капіталізму (те що українці живуть не так як в канадці, суто наша провина. Це вирішуємо виключно ми - українці. В СРСР все було інакше).
І тут, при порівнянні свободи та неволі, вибір для українців очевидний.

Чому для українців?

Тому, що ми - європейці. До мозку кісток. І не лише через всю нашу історію, культуру, традиції тощо. Ми - індивідуалісти. Це найпринциповіше. Моя хата скраю - нічого не знаю, Де два козака - три гетьмани і так далі. Ви - власники. Маємо кожен свою думку. Це генетичне. Наш індивідуалізм навіть шкодить нам. Часто політологи, соціологи вказують на те, що це прагнення свободи, індивідуалізму заважає нам домовитись, поставити нашу спільність - українську мову, українську культуру і українську державу вище за дрібні погляди на ті чи інші шляхи розвитку та вирішення питань, власні егоїстичні амбіції.

Свобода для нас має занадто велике значення. Варто все ж іноді такі речі, які роблять нас українцями, а не японцями чи греками ставити вище за індивідуальні права і свободи. Лише так ми збережемося як українці, як нація серед націй.

Але насправді не усі такі як українці, як європейці. В Азії в силу багатьох причин народи протягом тисяч років живуть за іншою системою. Вони дійсно живуть в концтаборі. Де життя регламентоване і взагалі відсутні такі поняття як верховенство права чи права людини чи взагалі свобода людини. В Азії панує колективізм. Він домінує над усім індивідуальним.

Дійсно це феноменально. Тільки я казав про те, що все живе прагне свободи і раптом цілі народи самі себе заганяють у концтабори без жодних прав і свобод. Але це так... Психологи, політологи пояснюють ці азійські деспотії, тиранії, тоталітаризми та інші "недемократії" з відсутністю прав та свобод людини суворістю природи. Тобто інакше вони б там не вижили... Можливо. Однозначної відповіді нема.

Так от для москалів, як типово азійського народу, відсутність свободи це природній стан. Згадується німкеня Катерина ІІ, яка ставши царицею над москалями, змушена була видавати указ, який забороняв москалям підписуватись у листах до неї "раб твій". З московського царства неможливо було виїхати. Дозвіл на виїзд давав лише сам цар. Всі підданні були його рабами - власністю. Виїзд людини - втрата власності. Так само було в СРСР. З концтабору ніхто не мав права виїхати. Навіть в туристичну поїздку у вільні країни практично неможливо було потрапити.

Рабство на території Росії, тобто у москалів, в них в крові. Це не погано і не добре для них. Це - ОРГАНІЧНО. Це - ГАРМОНІЙНО. Іншими вони бути не можуть. І чи треба? Я не прихильник ідеї деяких європейців - всю Азію привчити поважати права людини, свободи, демократію тощо. Не слід примушувати домашню курку жити в джунглях.

Але суть в тому, що СРСР для москалів був природною державою. Власне це і так була саме їх держава. Не українська, естонська чи польська. СРСР була москальською державою, як до того Російська імперія чи Московське царство.

Тому в Україні зараз москалям особливо некомфортно та незручно. Вони не можуть жити на свободі. Це не їх клімат. Демократія, плюралізм, боротьба за свої права, громадська активність, громадські організації, скандали в ЗМІ - все це їм здається хаосом і "бардаком" (хоч в Європі страйки, розвали урядів, перевибори, сутички з поліцією, розтрощені вітрини, корупційні скандали і так далі значно крутіші і частіше ніж в нас).

Проблема в іншому. Проблема в тому, що москалі не дають нам будувати дім на волі. І ЖИТИ. Жити на свободі, як можемо ми, але не вони.

І тому так виходить, що тюрма, концтабір, СРСР розвалився. Точніше розвалилась система, що утримувала концтабір, тюрму. А ті, для кого ця тюрма була рідним домом не пускають решту суспільства вийти з тюрми, розвалити стіни, бараки, колючий дріт і збудувати власні будинки, власне життя. 
Москалі в Україні, та русифіковані українці (хохли, малороси, манкурти, свинопаси тощо) не виходять з вже непрацюючої тюрми... Вони все ще сидять у своїх камерах і шанобливо ставляться до колишньою концтабірної охорони.

Якщо чехи, поляки та інші народи після розвалу СРСР почали своє ЖИТТЯ на свободі з того, що викинули пам'ятники "радянським визволителям", публічно заявили, що це були окупанти, які забрали в них СВОБОДУ, то в нас Червона Армія це все ще визволителі і в усіх містах красуються пам'ятники Леніну та назви вулиць, написані та поставлені концтабірною адміністрацією ще в часи СРСР. Ясно, що за такого концтабірної ностальгії за концтабірною молодістю (в малоросів), та природньою потребою концтабору (в москалів) наше суспільство ще не може нарешті почати жити на свободі.

Ми застрягли. Між концтабором і свободою. Концтабір вже не працює, але ми все ще не живемо на свободі, а намагаємось зробити вигляд і зберегти зовнішні форми того, що ми все ще в концтаборі.

Зрозуміло, що оскільки ментально українці, як я вже писав, європейці, тобто індивідуалісти, поступово кількість українців в Україні збільшується. Але поки ця цифра досягла лише 45-48% і не є більшістю. Тих хто хоче жити в концтаборі (москалів) і ті в кого просто "ностальгія" за макаронами в концтаборі (малороси) - близько 40-42%. На момент розвалу СРСР це співвідношення було 27% до 67%.

Я вірю, що все ж динаміка доведе українців до більшості і ми нарешті почнемо жити на свободі, як усі інші країни колишнього "соціалістичного табору" (саме так офіційно називали ці країни в часи СРСР). А значить будемо з сумом та ніяковістю згадувати, що наші предки служили в Червоній армії і стріляли в фінів у 1939 році, стояли окупаційними військами в Чехії, Польщі чи в Афганістані, або стріляли в спини СВОЇМ - УКРАЇНЦЯМ, які воювали за Україну в УПА. Бо служила Червона Армія не Україні чи українцям, чи українській культурі, а виключно москалям та їх державі, концтабірній СРСР. Саме Червона Армія знищувала все що стосувалось України і українського. Саме вона була збройною силою концтабору. Саме після того як почнемо реально жити на Свободі і позбудемось всього що нагадувало б про ганебне концтабірне минуле, тоді для нас День Незалежності України стане великим святом. Святом Свободи, Нашої Свободи, як цінності, яку не можна порівнювати з найкращими макаронами в найліпшій в'язниці.

Це моє послання підліткам, щоб їм не розповідали їх бабусі та дідусі про СРСР. Німці покаялись за СВІЙ нацизм. А українці.... Невже будемо шанувати політичну та економічну систему чужого народу, нав'язану нам силою? Це НЕ НАША історія, а москальська. Українців, як і естонців чи грузинів ніхто не питав, коли москалі нав'язали комунізм, розкуркулювання, колгоспи, голодомори та розстріли. Українці з цим боролись, але все поодинці. Проклятий індивідуалізм... Якби об'єднались в ім'я нашої мови, культури та держави, то в нас би була НАША історія. 

Якщо когось цікавить статистика про те як "гарно" жилось в СРСР - 
http://pollotenchegg.livejournal.com/61750.html

Пелюшка. Найскладніше питання

Поки для мене це найскладніше питання. В принципі з мого досвіду можу сказати, що варто бути уважним до дитини і без фанатизму. Цілком ймовірно, що в деяких випадках "вільне сповивання" буде корисним для немовляти, але не туге. З усього мотлоху який є в інтернеті можу порадити лише дві статті (нажаль - москальською) на цю тему: http://www.perinatalmedcenter.ru/library/razdel31_124/pelenanie/
та
http://www.mother.ru/uhod/?m=0&a=4&t=1
В будь-якому випадку загалом як орієнтир, звичайно, слід тримати курс на відмову від пелюшок. Але знову ж таки кажу на перших тижнях і навіть перших двох місяцях, можливо, для психіки дитини буде корисніше в деяких випадках - вільне сповивання, щоб воно в тій чи іншій мірі імітувало певний затишок.

Горщик і дитина

   В принципі заїжджена тема і писати тут особливо нема про що. Найкраще пояснено в Комаровського "Дитина та здоровий глузд її родичів".

  Я можу по суті лише підтвердити намагання бабусь покалічити дитину, видресирувавши її як собаку - щоб вона пісяла не тоді коли хоче САМА, а тоді коли БАБУСЯ вважає, що час пісяти і каже команду "пісь-пісь". Слава Богу, природа все ж потім ламає бабусіне дресирування і дитина, ламаючи свій, привитий бабусею рефлекс, все ж почне пісяти не тоді коли скаже бабуся, а коли їй захочеться, але навіщо такі знущання над дитиною? Пам'ятаєте фільм "Втеча з Шоушенку"? Там є фраза про те, що в'язень багато років пробувши у вязниці і попісяти не може без команди. Тобто, звичайно, людським дресируванням можна вбити багато що. Але знову ж таки - НАФІГА? Щоб не замочив сотню колготок, чи зекономити на сотні памперсів?
   Ні, я, звичайно, такого не допустив (хоч "активна" розмова з тещою відбулась) і переконався, що зробив правильно. До трьох років можна не паритись з горщиком. Я маю на увазі потрібно питати в дитини чи ВОНА не хоче на горщик, але не рвати на собі волосся, якщо дитина буде пісяти в штани. Поступово вона сама до цього прийде без вашого примусу. Тут достатньо лише показати, що таке горщик і час від часу нагадувати про нього, запитуючи в дитини чи вона не хоче на горщик.

   Єдине коли все ж припускається (здається в тому числі і Комаровським) примусове садіння на горщик - це перед сном та перед гулянням на вулиці (особливо взимку). Тобто тоді, коли дитина найменше буде здатна проконтролювати, добігти, повідомити комусь і так далі. Перед, а не після. Зрозумійте логіку. Після сну чи гуляння, зняття одягу, - коли дитина сама здатна піти на горщик і їй в цьому нічого не заважає - ось найкраща можливість для розвитку власного контролю над процесом. Не губіть це своїм примусом.

    В принципі - все.

   Ще можна писати звичайно про те, що в жодному випадку не слід карати чи сварити за запісяні штани, але це настільки банальні речі, що гадаю очевидні самі по собі. Принаймні для неідіотів. А ідіотам взагалі не слід читати мій блог. В принципі, знову ж таки кажу все гарно розписано у Комаровського.