Пастка людства або кінець історії «звіро-людей».
1. Пастка
Гітлер. Що виникає при цьому слові? Які образи? Погана людина, яка жила давно? Тиран? Володар божевільних ідей? Винуватець великої війни? Ненависник євреїв?
Щось з цього переліку ближче, щось далі від правди. Тиран? Але кого тиранила ця невелика на зріст людина? Очевидно, що лише наївна людина може не розуміти того, що Гітлер був улюбленцем та надією мільйонів. Безпосередньо в саму нацистську партію з гордістю вступали мільйони (ще у 1933 році чисельність безпосередньо НСДАП в Німеччині складала – більше 2,5 млн. членів[1]), а на виборах за перемогу нацистів 1933 року проголосувало 43,9% виборців[2]. І це при тому, що союзники нацистів - НННП, за яких 1933 року проголосувало 7,9%, м’яко кажучи, нічим «краще» від нацистів не були. А з іншого боку цій «парочці» протистояли прихильники іншого, не менш жахливого тоталітаризму – комуністи, за яких 1933 року віддали голоси 12,3% виборців.
Але не в сухих цифрах річ. І не в тому, що Гітлер чи Сталін, самі по собі, мало в чому винні. Зрозуміло, що їх вина – одна десятимільйонна. Не були б вони, був би хтось інший. Яка різниця? Самі люди, мільйони людей вимагали нацизму, комунізму. А точніше, будь-яке тоталітарне, чи хоча б авторитарне правління. Питання в іншому. Чому?
Відповідь на це питання лежить не лише в сфері політології та історії і пов’язана не лише з нашим минулим, але і майбутнім, яким би воно не було.
Справа в тому, що дещо, а точніше одна людська потреба, яка породила фундаментальні риси тоталітаризмі ХХ століття, вижила і після падіння цих режимів і повернення людства до демократії та культу «прав і свобод людини». Вона не просто вижила, а причаїлась, отримала перший, хоч і негативний досвід, стала від цього мудрішою. І тому, людство, можливо, ще буде свідком куди грандіозніших ідей (та їх реалізацій) ніж комунізм та нацизм.
То що ж не зникло, і що ж було одним з найважливіших елементів тоталітаризмів ХХ століття?
Для відповіді на це питання, потрібно здійснити невеликий, але «тонкий» аналіз розвитку людської цивілізації.
Придивіться. Спочатку люди мало чим відрізнялись від тварин, ходили «голі і босі». Але потім, поступово, здійснивши «одомашнення», вони навчились контролювати кількість та види потрібних їм для їжі тварин, рослин. Ще згодом вони почали істотно полегшувати і зрештою замінювати свою фізичну працю роботою техніки. Люди удосконалили свої житла, одяг, та усе
інше, ставши наскільки це можливо максимально незалежними від будь-яких природних
умов, вимог та впливів. Можна сказати, що відбулась колосальна так би мовити
матеріальна еволюція.
Крім цього, поступово люди змінили і своє соціальне життя. Тут теж відбулась еволюція, яку можна так і назвати - соціальною. Люди зрозуміли, що для того, щоб збільшити власні шанси на виживання будуть корисними поліція, влада, узаконений шлюб і загалом вся соціальна структура, включаючи державу, та освячені нею соціальні форми співжиття. Зрештою, саме в цій соціальній еволюції люди дійшли до демократії, сучасного капіталізму та, так би мовити, культурного лібералізму. працю роботою техніки. Люди удосконалили свої житла, одяг, та усе інше, ставши наскільки це можливо максимально незалежними від будь-яких природних умов, вимог та впливів. Можна сказати, що відбулась колосальна так би мовити матеріальна еволюція.
В підсумку людство в своїй зовнішній еволюції (матеріальній та соціальній), в створених нових зовнішніх умовах сучасного життя сягнуло так далеко, що сучасний журналіст чи інженер дуже-дуже віддалено за зовнішньою формою та способом життя нагадує свого давнього родича, який жив двадцять тисяч років тому. Але в цьому і полягає пастка, з якої людство намагається давно і безуспішно вилізти. А пастка стає все глибшою.
Справа в тому, що цей журналіст чи інженер нічим не відрізняється від того далекого печерного родича всередині, в характері, в інстинктах, у бажаннях та слабкостях, в манері та способі мислення, в усьому внутрішньому єстві (як психологічному так і фізіологічному). Насправді, ми - все ті ж печерні люди. У нас ні на крихту не змінилось бажання жити, вбити, наїстись, здатність піти на самопожертву, ревнувати, бути жадібними, прагнути щось дослідити, бажати кращого місця в печері, тілесних чи естетичних задоволень та всі інші інстинкти, реакції психіки, потреби, страхи тощо.
Так, звичайно, внаслідок соціальної еволюції ми примусили себе (або нас примусили інші) у зовнішній поведінці дотримуватись певних писаних законів та неписаних правил поведінки. Але в дійсності, внутрішньо, ми не еволюціонували одночасно з нашою колосальною зовнішньою еволюцією. Ми лишились дикунами, тваринами. Не більше і не менше. Всередині – ми все ще недоторкана та незаймана дика природа.
Подивимось правді в очі. Якщо, внаслідок чогось, зникне сучасна соціальна структура – держава та все, що вона регулює та підтримує, в тому числі каральний апарат та економічну систему і… Пам’ятаєте фантастичні фільми про рештки людей після планетарного катаклізму? Але, як на мене більш вдало реальна ситуація ілюструється в романі Вільяма Голдінга «Володар мух». Діти 5-14 років, які потрапили на безлюдний острів стають зграєю первісних дикунів, частиною природи, яка керується природними тваринними інстинктами та бажаннями. Точно як і їх предки двадцять тисяч років тому. Сучасні діти стають самими собою. Вони нарешті досягають гармонії внутрішньої та зовнішньої природи. З них швидко злітає мішура соціальної еволюції, яку на них надягали вихованням та соціалізацією, але не встигли ще повністю одягнути «еволюціоновані» дорослі.
Звичайно, суть не в зграї первісних людей. Насправді, треба копати глибше. Адже ми – лише тварини, частина дикої природи, яка нас породила. Ми ніяк не могли і не можемо і не зможемо бути іншими. (Тут я не розглядаю теорію про «божественне» походження людей з «божественними», а тому відмінними від тварин, рисами чи суттю, перспективами зникнення грішників і настання «царства Божого на Землі».)
В реальності вся наша зовнішня еволюція, яка веде нас далі від природи, тобто нашого природного середовища, з диким, але природно-гармонійним стилем життя, це пастка. Наш світ розвиненої соціальної організації та «високої матеріальної культури» стає не просто все більше неприроднім та не схожим на світ тварин, наш рідний світ. Наш світ став антиприроднім, таким, що виключає природу. Або як максимум - світ, який прагне лишити природу в «резерваціях» у вигляді заповідних зон, зоопарків, рослин у горщиках, домашніх тварин.
Але це не все. Ми і далі постійно збільшуємо розрив між тваринною психологією, яка виробилась в нас за мільйони років у дикій природі, тілом з атавізмами риби, та вигаданим і збудованим нами зовнішнім соціальним і матеріальним антиприродним світом. Зрештою, ми стали такими собі потворами, «звіро-людьми» з двох різних і, часто розриваючих нас, складових.
І що з цього? А з цього ми маємо ситуацію, яка забезпечує нам постійний, зростаючий внутрішній психологічний конфлікт. З цього ми маємо соціальну апатію, саморуйнівні, апокаліптичні настрої, неврози і так далі. Випускник Колумбійського університету, американський науковець Міхель Гофман писав: «Прийнято вважати, що людина буде щаслива та психологічно стала, якщо в неї досить їжі, якщо вона має дах над головою, якщо в неї після роботи лишається досить сил, щоб розважатись, якщо в неї будуть необмежені можливості набувати все більше і більше речей. Але ця логіка не може відповісти на питання, чому в найбільш економічно заможних країнах, Швеції, Швейцарії та США, найбільш високий відсоток людей, які відчувають постійний психологічний дискомфорт, який в багатьох випадках переростає в психічні захворювання… Покращення матеріальних умов не призвело до багатства емоційного, духовного наповнення, до повноцінності, об’єму існування».[3]
Один з провідних російських вчених в сфері психології стресу доктор біологічних наук, професор психології Юрій Щербатих так пояснює ситуацію: «Джерелом багатьох стресів людини є невідповідність між генетичними програмами, які керують його реакціями в екстремальних умовах, та реаліями соціального життя сучасної людини. В даному випадку ми зіштовхуємось з одним з варіантів прояву фундаментального протиріччя біосоціальної природи людини»[4].
Нажаль це протиріччя та його наслідки нестримно прогресують. Всесвітня організація з охорони здоров’я вже порівнює депресію з епідемією, яка охопила все людство. Офіційний сайт цієї організації повідомляє, що у 2000 році депресія була найголовнішою причиною втрати працездатності та 4-ю за поширенністю серед усіх хвороб, але ситуація різко погіршується і у 2020 році очікується, що депресія вийде на друге місце серед усіх хвороб для усіх вікових категорій, обох статей. Така ситуація загрожує паралізувати економічне життя, насамперед, розвинутих країн. Відсоток самогубств, які здійснюються в світі, стабільно росте. За даними Всесвітньої організації з охорони здоров’я за 45 років, що минули відсоток самогубств зріс в світі на 60%.[5]
В цьому контексті вже нікого не дивують результати опитувань, які свідчать, що найщасливішими людьми є люди, які живуть у країнах, умовно кажучи, більш наближених до природи, а не до високотехнологічної цивілізації. Наприклад, за даними щорічного опитування Міжнародного дослідницького центру Геллапа (Gallup International) у 2011 році країни з найвищим «індексом щастя»: Фіджі, Нігерія, Гана, Швейцарія, Нідерланди, Бразилія, Колумбія, Ісландія, Фінляндія. Прикметно, що вважають себе нещасними та є «економічними песимістами», наприклад, жителі таких країн, як США чи Італія. Безліч інших досліджень свідчать, що більш комфортно себе почувають люди, які живуть в селах чи невеликих містах, ніж в у великих, технологічно розвинених мегаполісах.
Втім конфлікт між зовнішньою еволюцією та внутрішнім диким природнім світом людини не просто робить з нас психів, а й все більше загрожує втілитись у якусь фатальну матеріальну форму. Доктор фізико-математичних наук, професор Московського інженерно-фізичного університету Борис Родіонов, вивчаючи ризики знищення людства, приходить до невтішних висновків про те, що «ми живемо на краю прірви і в будь-який момент цей край може рухнути»[6]. І однією з головних загроз він бачить жахливу суміш із психічних хвороб та високотехнологічних небезпек, яку він називає «глобальний суїцид»: «Людство втрачає інстинкт самозбереження, людей тягне до самовбивчих речей. Психіка у людей витончується, при цьому «іграшки» в їх руках стають все небезпечніше»[7].
Зараз різні вчені по різному і на підставі різних критеріїв оцінюють шанси на виживання людства. Вчені, які безпосередньо комплексно вивчають перспективи людства, оцінюють вельми критично наші шанси пережити ХХІ століття. Нік Бостром (Nick Bostrom), директор Інституту майбутнього людства Оксфордського університету, говорячи про шанси знищення людства у ХХІ столітті твердив: «Моя суб’єктивна думка полягає в тому, що буде помилковим вважати цю вірогідність менше, ніж 25%, а найвища оцінка може бути значно більше…». Англійський астроном Сер Мартін Ріс, автор книги «Наш останній час» (2003) визначав таку ймовірність у 50%. Приблизно такі ж відсотки (20-50%) підтримують й інші аналітики.
Ми всі свідомо чи підсвідомо відчуваємо, що стоїмо на порозі великих змін. Кінематографісти як ніхто інший заробляють на нашому передчутті апокаліпсису, нескінченним потоком знімаючи фільми про «кінець світу». Як пише Вікіпедія: «золотий вік фільмів-катастроф розпочався у 1970 році».[8] На рівні деяких урядів, міжнародних організацій, університетів та інших «мозкових центрів» малюються невтішні перспективи для більш інтелектуальної аудиторії.
Не мають значення конкретні сценарії катастрофи. Має значення, те, що система, під назвою людська популяція, в тому вигляді яку ми знаємо має бути зруйнована незалежно від нашого бажання. Руйнування неминуче за законами функціонування усіх систем, які ми, нажаль, не можемо обійти. Кожна система прагне до рівноваги. Ми не можемо безкінечно збільшувати дисбаланс, змінюючи виключно одну зовнішню сторону нашого буття, віддаляючи і, зрештою, протиставляючи її іншій стороні - власному внутрішньому змісту. Зрештою дисбаланс стане критичним та саморуйнівним для всієї системи, що ми і спостерігаємо в зростанні внутрішньої психологічної готовності елементів системи (окремих індивідів) до знищення людської системи як цілісності на фоні різкого збільшення усіх антропогенних загроз (екологічних, технологічних, військових та інших). З одного боку фінал неминучий. Але не все так просто і однозначно.
Спочатку поглянемо на цей дисбаланс системи детальніше.
Наприклад, соціальна еволюція. Сучасні демократія та капіталізм «розвинених країн», як основні вершини соціальної еволюції, це максимум, межа, яку може нам дозволити внутрішня дика природа. Це максимально розвинута можлива форма, якою можна хоч якось примирити, чи, точніше, примусити приречено співіснувати, внутрішній та зовнішній людський світ у масштабах людства. Саме тому Френціс Фукуяма побачив в сучасному стані соціальної еволюції так званий «кінець історії» людства. Побачив і назвав досить влучно, хоч і не зміг побачити справжні причини та наслідки такого кінця.
Наша внутрішня дика і природна психологічна суть вже давно заважає, а точніше суперечить подальшій зовнішній соціальній еволюції. Це протиріччя в «кінці історії» людства не є досягнута «гармонія». Цифри і факти однозначно показують, що це пекло, в якій вариться наша психіка, спричиняючи не лише нервози та апатію, а й підсвідоме чи свідоме бажання врешті покінчити з усім цим «розвинутим» світом. Або хоча б з власним життям в ньому.
Розрив з зовнішньою соціальною еволюцією дає нам причину, мету. Можливість досягнути мети дає розрив між внутрішньою дикою природною суттю та зовнішньою «високотехнологічною» матеріальною еволюцією. Ми стали «мавпою, що грається з гранатою». Нашому існуванню все більше загрожує екологічна, ядерна чи ще якась катастрофа антропогенного характеру, яка по-своєму, «матеріально» оформить «кінець історії» людства. Ці загрози зростають і чисельно і якісно. До вже давно відомих додаються, наприклад, такі, які пов’язані із продукуванням людиною штучних організмів. 2010 року групі американських вчених під керівництвом професора Крейга Вентера (Craig Venter) вдалось отримати одноклітинну бактерію, поведінку якої контролює штучно створений геном,[9] 2011 року про досягнення в цьому ж напрямі заявили вчені з Токійського університету. Або, наприклад, небезпеки, пов’язані із створенням в найближчому майбутньому штучного інтелекту, який перевершить за певними показниками людський (проходження у ХХІ столітті так званої точки технологічної сінгулярності). Не випадково один з авторів універсальної мови програмування Java Білл Джой (Bill Joy) ще 2000 року зі сторінок журналу Wired закликав згорнути дослідження в області нанотехнологій. Та багато, багато інших нових глобальних загроз.[10]
Деталі, способи та наукові можливості людського самознищення не мають значення. Ні майбутні, ні ті, які вже наявні. Багато хто каже (особливо деякі екологи, оцінюючи наявний вплив людини на планету), що ми вже висмикнули чеку з гранати і тепер просто приречено чекаємо свого кінця. Чекаємо, при цьому переглядаючи красиві фільми «Незручна правда» або «Дім» де дається надія, що ми «усвідомимо», «зупинимось» і різко, перед прірвою, змінимо нашу поведінку, психологію, вік яких не один мільйон років, а отже - врятуємось та будемо жити довго і щасливо.
Шкода розчаровувати, але такої казки, напевно, не буде. Ми ті, ким ми поки є. «Звіро-люди»! Ми нажаль, чи на щастя, не такі як всі інші тварини (насамперед, через інтелект), і вже дуже давно не хочемо вдовольнятись даною нам природою чи Богом гармонією. Ми ніколи не турбувались про межі та міру, завжди ставили власні бажання вище за потреби інших живих чи неживих природних систем. Якби було інакше ми б не стали тим, ким ми є і не зайшли так далеко в своїй зовнішній еволюції. Саме тому, висмикнувши чеку з гранати, ми будемо гратись з нею до останньої секунди.
І тут навіть нема сенсу додатково враховувати такий дрібний фактор, як проста схильність людської психіки недооцінювати реальні загрози, до чого призводять так звані «когнітивні викривлення» наявність яких експериментально довели вчені-психологи.[11]
О, ні, ми приречені! Якщо тільки… Якщо нас не встигне врятувати те, що загнало нас в цю пастку.
Ми змінили зовнішню сферу життя системи людська популяція. Дійшли межі, коли вже важко і небезпечно поєднувати тваринну психологічну суть з неприроднім зовнішнім середовищем. Але чому б нам не еволюціонувати нас і всередині? Наздогнати внутрішньо зовнішню еволюцію і ліквідувати дисбаланс системи.
Так, ми не будемо жити в гармонії з природою. А чи в цьому є потреба? Протягом тисяч років ми не відчували цю потребу. Ми стали альтернативною природі силою, яка творила свій світ, руйнуючи природну гармонію радикальними змінами живої та неживої природи. На цьому шляху багато хто повірив в те, що ми можемо все, що природа безсила проти нашого генію, а Бога не існує, або все що ми робимо «схвалено» природою чи Богом. Є противники таких підходів, але зараз нема сенсу включатись в світоглядні суперечки. Наукове питання в іншому.
Якщо ми «творці», то невже еволюція в наших руках, такий ефективний інструмент, який чудово спрацював в соціальному та матеріальному вимірах, був абсолютно безсилий щодо нашого внутрішнього світу? Лише в державі ми існуємо близько десяти тисяч років, і форми державного устрою так само як і економічні формації, не кажучи вже про матеріальний світ, пройшли колосальний розвиток, спрямований нами. То невже, ми навіть не намагались створити нашу гармонію, в нашому штучному неприродному світі? Невже не намагались вплинути на внутрішній світ і теж еволюціонувати його, підтягнути до зовнішньої еволюції?
2. «Псевдоеволюції»
Намагались! І перша спроба пов’язана з релігією. І я маю на увазі не спробу релігії «по своєму» пояснити світ, ні. Я маю на увазі те, що люди з самого початку історії, соціальної еволюції за допомогою релігії спробували, так би мовити, еволюціонувати внутрішню природу людини.
Початок тої людської соціальної еволюції, яка нас остаточно відірвала від тваринного життя, пов'язаний, насамперед, з появою близько 8-9 тисяч років тому держави. Аналогів в природі цієї системи не було. Вона була штучно винайдена людьми і принципово відрізнялась від природних «соціальних» форм життя у племені (стаді, зграї, прайді тощо), якими до того користувались як первісні люди так і чимало тварин.
Звичайно, що і раніше поступово спостерігався початок розриву між внутрішньою тваринною суттю людини та зачатками зовнішньої соціальної та матеріальної еволюції, керованої людьми. Але, очевидно, що саме винахід держави, відмінність цієї структури від природних зразків були настільки великими, що система людської популяції вперше почала потребувати помітної корекції, для «гармонізації» системи, нівелювання спричиненого людьми розриву між внутрішньою та зовнішньою природою. Зберігаючи внутрішню дику природу, виховану мільярди років в дикій природі, було проблематично безконфліктно сприйняти таку неприродну соціальну форму життя як держава.
Китайський філософ Лао-Дзи та його послідовники ще на початку цього шляху намагались популяризувати ідею стримування розвитку держави, її відмінності від природних форм, обмеживши її елементарними формами соціальної організації, які існували до того: одне село – одна держава.
Але для більшості людства стримування власної еволюції ніколи не було вибором. Тому, на самому початку історії, люди зробили примітивний, але по своєму оригінальний фокус. Вони спробували здійснити корекцію системи, ліквідувати розрив, «підтягнувши» внутрішню еволюцію до зовнішньої.
Використовуючи релігію (і всі почуття, які породили це соціальне явище), наприклад, єгиптяни проголосили фараона – живим святим, живим богом на Землі, тобто людиною, принципово відмінної, «еволюційно вищої» внутрішньої суті і природи порівняно з усіма іншими. У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньцзи (син Неба). «Небесний владика» дав тяньцзи країну - Піднебесну, дав йому і народ. Отже, тяньцзи володіє Піднебесною тому, що її вручило йому велике божество, накази якого він і виконує. Обоготворявся також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств - охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця тощо. Тому, «подібно Сонцю, він пече очі, ніхто на землі не може навіть дивитись на нього». Так само у вступі до вавилонських Законів царя Хаммурапі говориться, що Хаммурапі - «могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада, був покликаний великими богами, які дарували йому народ («чорноголових») і направили його, щоб керувати людьми».[12] У Давній Греції та Римі на етапі врядування невеликих полісів (за формулою Лас-Дзи: одне село – одна держава) ситуація потребувала не такої яскравої форми, але вже в епоху оформлення Риму в імперію виник культ імператора як живого бога.
В інших давніх народах релігія використовувалась в схожих варіантах. Ця віра допомагала тримати не еволюціонованих «звіро-людей» у покорі до неприродного апарату, системи, якою керувала принципово якісніша ніж вони людина – верховний правитель, як би він не називався. Пізніше, за часів середньовіччя, цю «еволюціоновану», «Богом позначену» якість поширили на багатьох, ввівши так званий клас «дворян», «шляхти», «людей блакитної крові», в Індії така внутрішня «еволюція» здобула форму відомого кастового поділу і так далі.
Фокус простий, але вся проблема в тому, що це була псевдоеволюція, тобто спроба реальну потребу системи втілити шляхом обману. Оскільки в реальності, звичайно, жоден фараон чи граф нічим не відрізнявся від найостаннішого моряка в найостаннішому шинку. І як тільки, з плином історії, це ставало все більш очевиднішим, то серед ширших верств ширились глузування, знущання над такою бутафорною «еволюцією», зрештою - повстання та пошуки альтернативного шляху політичного, соціального, економічного.
Втім, до кінця ХVІІІ - початку ХХ століття такі пошуки були безрезультатні. Максимум, що могли запропонувати люди в моменти «приступів» протесту (потужні повстання нижчих верств) це спробу замінити відверто «нееволюціонованого» володаря на начебто «еволюціонованого». Тобто - на «гарного», який своїми видатними розумовими, вольовими, душевними якостями наче був вище за багатьох «нееволюціонованих», «звичайних». Але така віра і відбір були надто хиткими.
По-перше, для «звіро-людей» так і не було ясно, як же ж буде передаватись влада у випадку їх перемоги. Якщо знову через фальшиву бутафорію спадковості самого титулу, то тоді який сенс? Усвідомлення такої перспективи часто ще на початку перетворювало повстання у короткотривалий малоефективний сплеск емоцій.
По-друге, навіть якщо накал емоцій був значний і повсталі «звіро-люди» скидали «нееволюціонованого» правителя і ставили «видатного», «найкращого», «посланого Богом», «вищого», то крім проблеми подальшої передачі влади вони постійно потребували «моніторингу» цього «еволюціонованого», для підтримання власного переконання, що він дійсно таким є. А це, після здобуття «еволюціонованим» влади, в силу низки об’єктивних причин ставало для широких мас ускладнено або неможливо. Відповідно в «звіро-людях» руйнувалась віра в те, що вони не помилились. З’являлись сумніви, втрачалась хитка наявна «легітимність», чим користались різні опоненти, посилюючи гниття «нової влади». Зрештою чимало «приступів», які спочатку закінчувались перемогою закінчувались втратою «еволюціонованим» прихильників і влади, або на користь третьої особи, або на користь, того кого тільки-но перемогли.
По-третє, навіть якщо авторитет такого «великого» і «видатного», який переміг на хвилі «приступу» був величезним, однозначно ця «еволюціонована» якість ніяк не передавалась спадкоємцю. А отже зі смертю «еволюціонованого» лідера необхідно було знову на масовому підйомі чи якимось іншим чином шукати «видатного», що було в масштабах країни практично неможливо. Не кажучи вже про те, що насправді, жоден обраний в такий спосіб не був «вище», «краще», тобто не був еволюціонованим.
Тому до ХХ століття «звіро-люди» навіть за «успішних» народних повстань зрештою скочуватись до старої схеми, про «помазаність» Богом будь-кого, та його «вищість» за самим формальним титулом, який зазвичай передавався спадково. Пізніше, за часів демократії ХІХ ст. і особливо ХХ ст. технічні, організаційні можливості начебто дали змогу всім на масовому підйомі під назвою «вибори» обирати «найкращого». Але ця ідея одразу померла під шаром маніпуляцій, піару, політичних технологій та шоу. Всі швидко втратили ілюзії, що за демократії нами правлять хоч на крихту «кращі» за нас. Якраз навпаки, зазвичай люди вкрай скептично ставляться до моральних якостей «обранців», а політик у багатьох випадках став синонімом як мінімум нещирості.
Отже інших варіантів суспільства з «еволюціонованими» людьми, навіть на рівні хоча б одного «правителя», людство запропонувати не могло. Не вистачало наукової бази та технічних можливостей. Томас Мор, Томазо Кампанела та інші утопісти проектували «нове суспільство», в тій чи іншій мірі передбачаючи, що їх будуть створювати «нові люди», але не могли пояснити механізму як стати «новими людьми», як змінити, еволюціонувати внутрішню суть, підняти її на більш «високий», «свідомий», «суспільно-корисний», людинолюблячий рівень.
Натомість діюча протягом тисячоліть бутафорія, фокус з тим, що правителі держави - «люди блакитної крові» не такі по своїй природі, як підлеглі «звіро-люди», незважаючи на свою театральність, не просто існувала та діяла в силу відсутності життєспроможної альтернативи, а й володіла ключовою для еволюційності (хоч і фальшиво реалізованою) рисою – спадковістю досягнутого рівня.
Це принципово важливий момент. Ця риса ключова, бо виходить з самої логіки покращень, логіки того, що ми називаємо еволюцією. За типовим визначенням еволюція означає сукупність усіх змін у популяції організмів протягом поколінь[13], що можливо лише за наявності механізму передачі набутих змін наступним поколінням (наприклад, генетично у біологічній еволюції).
Соціальна та матеріальна зовнішня еволюція дійсно володіли таким механізмом передачі досягнутого усією популяцією рівня наступним поколінням. Такий рівень передавався як у вигляді готових результатів, якими могла користуватись більшість суспільства, так і в деталях технології їх досягнення, досвіду суспільного використання та помилок.
Нажаль, щодо внутрішньої еволюції людини, така передача досягнутого рівня для подальших змін виявилась можливою лише з використанням біологічного механізму, тобто генетично, а не з використанням зовнішніх матеріальних аудіо-візуальних засобів (голос, письмо тощо).
Люди, звичайно, протягом власного життя «удосконалювали» себе на свій лад. Дехто на цьому шляху дійсно, а не бутафорно ставав «святим», по своєму, людиною нової якості. Такі люди могли «піднятись» над тваринною суттю, усвідомити те, що було дано не багатьом, переосмислити сенс існування, внутрішньо перевчити чи, принаймні, ефективно стримувати свої інстинкти та бажання, досягнути інших «внутрішніх новацій».
Але такий шлях був завжди мертвим, «імпотентним», бо не мав жодного відношення до справжньої еволюції, не давав жодних наслідків не лише для всієї людської популяції, а навіть для нащадків людини, яка «еволюціонувала». Вся ця «нова», навіть максимально, так би мовити, еволюціонована якість помирала разом з її носієм. І вдосконалювати та контролювати її міг теж лише сам носій.
Виявилось, що такі зміни ніяк, в тому числі генетично, передати неможливо. Були спроби передати цю якість через виховання, але виявилось, що це працює дуже незначною мірою. Крім того, це сильно залежить від педагогічного таланту «еволюціонованого». Крім цього, велику роль відіграють інші зовнішні фактори та внутрішні характеристики того, хто виховується.
Одним словом, життя засвідчило, що навіть за найсприятливіших обставин все одно в третьому-четвертому поколіннях діти повністю втрачали «святу», «нову» якість, якої досяг їх предок і нічим не відрізнялись від нащадків тих, хто такого «еволюційованого» предка не мав. Вони проходили власну, так би мовити, псевдоеволюцію з нуля. Зауважимо, мова йде про найефективніший, як вважається спосіб: від батьків до дітей на власному прикладі батьків. Інші способи передачі такої псевдоеволюції, в тому числі, через книжки та інші матеріальні носії інформації мали ще менший коефіцієнт корисної дії.
Внутрішні зміни протягом окремого життя людини, спрямовані лише на цю людину виявились для всієї людської популяції не внутрішньою еволюцією в традиційному значенні, а внутрішнім, психологічним «бігом на місці».
Тривалий час головними атрибутами такого «бігу на місці» були різноманітні більш чи менш докладні «інструкції» з моральної псевдоеволюції на кшталт Біблії, Корану, міфів, казок тощо. В наш час віра в результативність та корисність таких зовнішніх «інструкцій» невелика. І такі «інструкції» суттєво зменшились, перетворившись на коротку персональну «брошурку», в якій містяться самозредаговані власні внутрішні «моральні кодекси».
В масштабах окремої людини дотримання такої брошури дає право вважати себе «еволюціонованим» до сумнівного рівня «цивілізованої» чи «нормальної» людини. В масштабах людства такий «біг на місці» дає стабільний генетично та соціально спадкований нульовий внутрішній рівень тих же печерних «звіро-людей».
На відміну від такого «бігу на місці» релігійно освячений фокус з «блакитною», «аристократичною кров’ю» був хоч і ілюзією, проте володів ключовою для еволюції рисою. За допомогою механізму, запозиченому з біологічної еволюції - генетичному спадкуванню, новим поколінням правлячої еліти передавалась досягнута предками, а фактично, встановлена формальним титулом, «вища», «еволюціонована», «елітарна» внутрішня природа, як певне психологічне обґрунтування права на керування нееволюціонованими «звіро-людьми».
Але, як вже зазначалось цей фокус був лише псевдоеволюцією. В реальності ніякої внутрішньої еволюції не відбувалось. Характер псевдоеволюції на відміну від справжньої еволюції відобразився в тому, що зовні виглядало так, наче еволюціоновані керівники держави «застигли» на одному еволюційному скачку, переході на один рівень – людей з внутрішньою «шляхетністю», «аристократизмом», «богообраністю». Більше цей рівень не змінювався і не еволюціонував. Що цілком зрозуміло, оскільки навіть перший рівень такої псевдо еволюції був фальшивим. Якби ж керівники ще й цю фальш постійно «віртуально» «еволюціоновували», віра в неї «звіро-людей», та хоча б номінальна їх лояльність до влади були б втрачені ще на початку. Але людство свідомо чи підсвідомо не робило такої помилки. Хоч і запропонувати справжню альтернативу цій псевдоеволюції теж не могло.
Поступово рівень освіти, комунікації (насамперед завдяки книгодрукуванню), матеріального статку досяг такого рівня, що очевидність фальшивого релігійного фокусу з «богообраністю» правителів вже не дозволяла зносити цю гидку та смішну для багатьох бутафорію. До того ж, правителі «блакитної крові», не перебуваючи в реальній еволюції, з часом самі, сп’янені стабільністю свого статусу, влади, грошей та безкарності публічно вели себе все більш і більш «не шляхетно», «не еволюціоновано», і навіть іноді гірше підлеглих «звіро-людей». Цим вони самі прискорювали руйнацію цього соціального самообману, який тривав тисячоліття. В підсумку з ХVIII століття людям «блакитної крові», в тому числі монархам, «звіро-люди» активно почали рубати голови, розстрілювати, позбавляти привілеїв. Взагалі суспільство почало позбуватись казки про відмінність, «вищість» людей «блакитної крові».
При такому процесі соціального «прозріння» в епоху під назвою «Просвітництво» стала популярною очевидна теза про справжню природну однаковість усіх людей, оскільки виявилось що, насправді, всі є «звіро-людьми». Ця теза втілилась в ідеї про політичну, соціальну рівність (демократія, рівні права людей), рівність економічних можливостей (капіталізм), культурну свободу тощо.
Світ, збудований на обмані, гинув. Багатьох радувало настання ери правди, але швидко виявилось, що насправді правда не стільки радісна, скільки жахлива.
Швидко стало зрозуміло, що світ, який тримався на обмані і проіснував тисячі років був далеко не випадковістю а закономірністю. Більше того в цьому світі хоча б зовнішньо система зберігала рівновагу. Фальшиво, але внутрішня еволюція підтягувалась до зовнішньої і система виглядала цілісною, гармонійною, такою що була впорядкована, прогнозована та стабільна. Без такого психологічного соціального самообману, провалля між внутрішньою природною та зовнішньою людською еволюціями та нічим не прикрита правда про те, що ми всі досі печерні «звіро-люди» робили всю систему людської популяції нестабільною, хаотичною, не прогнозованою.
Руйнація впорядкованого на брехні світі, опорою якого була «еволюціонована еліта блакитної крові» і прихід хаосу («свободи») світу правди «звіро-людей» викликав колосальні катаклізми в усіх сферах. Демократія, капіталізм наприкінці ХІХ – початку ХХ століть настільки розладнали механізми управління багатьох держав, що низка з них просто зникли (насамперед Австро-Угорська, Російська та Османська імперії). Інші, лихоманило від повстань, революцій, демагогів, виборів, визвольних воєн, змін урядів, економічних криз та інших катаклізмів. Наступав час світу так званого «громадянського суспільства», яке за висловом видатного філософа Георга Гегеля, є нічим іншим як «війною усіх проти всіх».
Саме в цей час свобода економічних, політичних можливостей, свобода особистості (свобода слова, свобода думки, релігії і так далі) та ліберальна масова культура яка межувала з вседозволеністю та аморальністю зламали хребет церкви та всієї декларованої «аристократичної» моралі. В кращому випадку порвали товсті та деталізовані тисячолітні «інструкції з моральної внутрішньої еволюції» на зразок Біблії, в на дрібні модерні «брошурки». В гіршому – пропагувався культ тотальних задоволень, егоїзму та відсутності жодних моральних обмежень. Еріх Фром писав: «докорінні зміни, які відбулись у XVIII ст., і покликали до життя такі керівні принципи економічної поведінки як радикальний гедонізм та безмежний егоїзм».
Прикметно, що на цей час припала найкатастрофічніша епідемія за всю історію людства – пандемія так званого «іспанського грипу», яка вразила близько 30% населення планети та забрала життя від 50 до 100 млн. чол. або 2,7 - 5,3 % населення планети. Не виключено, що це простий збіг, хоча думаю, що в світі все значно більш взаємопов’язане, ніж нам здається.
Отже, на початок ХХ століття людство опинилось у повному хаосі, зруйнувались усі політичні, економічні, моральні стрижні, суспільні катаклізми наростали в усіх сферах, ширились ідеї анархізму. Не дивно, що такі зміни ввижались багатьом передвісниками кінця світу. В цій ситуації система людської популяції для самозбереження вимагала швидку заміну відкинутої псевдоеволюції. Різко зросла потреба на порядок, новий «згармонізований» світ, в якому будуть жити нові люди в яких внутрішня еволюція нарешті відбудеться і буде по справжньому відповідати зовнішній еволюції.
Перед тим, як ця потреба втілилась в якусь ідею, слід сказати про дві передумови, які зрештою визначили форму майбутніх ідей, через які людство спробувало ліквідувати розрив, збалансувати систему та вийти з пастки.
По-перше, люди у середині ХІХ - початку ХХ ст. настільки увірували у всесильність свого впливу зовні як на природу (підкоренням як здавалось досі непідвладних природних сил), так і на соціальне середовище (давши можливість через демократію і кухаркам і шахтарям брати «керувати» державою), що почали вірити в те, що зміна зовнішнього середовища, якимось чином змінить і їх самих. Цій помилці невчасно і ненавмисно сприяли цілком правильні висновки біологів ХІХ ст. (Чарльз Дарвін та інші) про те, що еволюція, зміна певних якостей серед тварин та рослин відбувається під тиском вимог зовнішнього середовища.
По-друге, внаслідок багатьох чинників зовнішньої матеріальної та соціальної еволюції (рівень соціальної організації, комунікації, освіченості, знань загалом тощо) для підтримки (в тому числі збройної) ілюзії гармонії з внутрішнім світом, наявності внутрішньої еволюції, необхідно було постійно розширювати коло «еволюціонованих». Так, якщо спочатку, для виправдання соціальної еволюції, тримання «темних» і забобонних «звіро-людей» у покорі вистачало однієї «еволюціонованої» людини – фараона, царя, то потім, довелось поширити «еволюцію» на широкий прошарок людей «блакитної крові». Зрештою, коли і ця «розширена» «ширма» перестала втримувати «звіро-людей», які переконались в однаковості усіх, людство постало перед неминучою необхідністю мислити, як «еволюціонувати» вже всіх.
Таким чином, на стику цих двох передумов та після руйнування казки про «людей блакитної крові» та оголеної правди про паску, в якій перебувало людство у ХІХ - початку ХХ століття, тодішня політична думка і висунула ідею тоталітарного суспільства з варіантами нацизму та комунізму. В цих режимах наче б то, внаслідок перебування у зовнішньому новому світі народиться, або як мінімум виховається, нова людина, відбудеться внутрішня еволюція в масштабах усього суспільства. А потім, в свою чергу, настануть нові перспективи, форми економіки та соціального життя.
Різні теоретики на кшталт Карла Маркса, Фрідріха Ніцше заклали відповідні філософські підвалини. При цьому, комунізм в цьому плані був більш детально розроблений. Спочатку він передбачав, що внаслідок ідеї, на плечах фанатиків «звіро-людей» збудується нова соціальна дійсність – «соціалізм», яка буде лише проміжним етапом, призначеним для еволюції, формування «нових людей». А вже потім ці «еволюціоновані» люди будуть здатні еволюціоновувати далі зовнішній світ і будувати комунізм. Саме з появою нових людей та переходу до комунізму, за Марксом, і почнеться справжня історія людства. Людства в повноцінному розумінні цього слова, як гармонійного поєднання внутрішньої еволюціонованої суті та зовнішнього еволюціонованого світу, а не в значенні суспільства «звіро-людей», що роздираються протиріччям між тваринною суттю та людським зовнішнім соціальним та матеріальним середовищем. До цього моменту Маркс вважав триває передісторія людства. А я б сказав, що це просто історія «звіро-людей».
Комуністичний ідеолог Лев Троцький 1917 року писав: «Людство, homo sapiens, який застиг, знову надійде в радикальну переробку і стане… об’єктом надскладних методів штучного відбору… Людина поставить себе за мету оволодіти власними почуттями, підняти інстинкти на вершину свідомості, зробити їх прозорими… і тим самим підняти себе на новий щабель – створити більш високий суспільно-біологічний тип, якщо завгодно, надлюдини»[14]. Ф.Ніцше також в якихось моментах вірно відчував загальний напрямок: «Людина – це міст між тваринами та надлюдиною». Або в системі визначень, які використовуються тут можна сказати, що сучасні «звіро-люди» це міст, перехідна ланка між тваринами та людьми.
Звичайно, Ніцше мав до нацизму непряме відношення. Основні ідеологічні підвалини заклали вже безпосередні творці нацизму. Саме вони шукали, в тому числі і за допомогою медиків, дослідів, спроб генетичної селекції (ідея СС) практичні шляхи створення «надлюдини». Ніцше не стільки задумувався над тим, як саме створити надлюдину, для нього це так би мовити ідеал, людина майбутнього, скільки констатував вже наявний, так би мовити, поділ на «господарів» та «рабів» та закликав до панування «господарів». Тобто, по суті, взагалі не йшла мова про здійснення внутрішньої еволюції, а про закріплення якогось суспільно-корисного поділу серед наявних людей: "порядок каст, ранговий порядок, – лише формулює вищий закон самого життя; роз’єднання… потрібне для підтримки суспільства, для того, щоб зробити можливими вищі та найвищі типи". Ідея такого практичного втілення рангового поділу ще більш утопічна ніж тоталітаризм, але не про Ніцше мова.
Отже, і комуністи, і нацисти на практиці намагались в жорстких зовнішніх умовах еволюціоновувати, робити принципово «нову людину, яка гармонічно поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту та фізичну досконалість» (з програми комуністичної партії СРСР 1962 року). За тоталітаризму така внутрішня еволюціонована суть була би однотипною, але контрольованою зовні суспільством, а значить, здатної до модернізації самим суспільством, до реальної еволюції. І спочатку багато хто, навіть серед пересічних людей вірив в те, що ця формула спрацює і в нових соціальних умовах і людина стане іншою…
Звичайно, багатьох, на початку ХХ ст., така загроза тотального втручання у незайманий дикий світ внутрішньої природи людини лякала. Але, для системи під назвою людство, це давало надію, нарешті на досягнення гармонії із зовнішнім світом. Після хаосу та жахів демократії, яка лише зруйнувала мрії про «рай на Землі» і дала відчуття приреченості і безвиході втручання у внутрішній світ людини, який пропонували тоталітаризми давало надію на щастя, на те, що внутрішня еволюція яка відповідає зовнішній, та піднімає усе людство до нових горизонтів розвитку взагалі можлива. І люди підсвідомо отримували певний спокій, комфорт, відчуття порядку і визначеності, напрямку, віру в «світле майбутнє».
Природно, що на початку, фанатики тоталітаризмів розуміли необхідність винищити тих «звіро-людей», хто «не усвідомив», «не зрозумів» і таким чином стоїть на заваді новим перспективам і «справжній» історії «справжнього» людства, його майбутнього щастя. Тому нищили супротивників не від «кровожерливості», а як вимушений захід. Принаймні, так собі казали і в це вірили. Необхідно було «залізною рукою загнати людство до щастя» (популярне гасло російських комуністів в 1918-20-х роках), тому варто переступити болісні моральні бар’єри, для побудови нового світу, де буде нова мораль. Спочатку ж «будівничі нового світу» мали пожертвувати собою.
При практичній реалізації цих ідей і виникли Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні та інші «диктатори» та «вожді», які самі по собі, мало в чому винні. Це були просто окремі люди з кісток та м’язів, без жоднісіньких суперздібностей. Вони не були над людьми, суперлюдьми. Єдина їх провина – вони вміло могли ретранслювати та реагувати на потреби мільйонів, які їх висували, підтримували, вмирали за них. Зараз так само по землі ходять тисячі, якщо не мільйони потенційних та явних Гітлерів, Сталінів та інших «вождів», але ніяких потрясінь це не викликає. Зараз інші люди з іншими погляди на реалізацію тих чи інших потреб, а відповідно, інші ретранслятори та реалізатори цих потреб. А тоді…
Озброївшись кожен своїми ідеологічними витоками та розвинувшись на початку ХХ ст. тоталітарні комунізм та нацизм вмістили в себе (крім жахливо помилкових та трагічних ідей та практик) третю спробу людства (після фараонів та людей «блакитної крові») підтягнути внутрішню еволюцію людини до зовнішньої. Хоч тут можна рахувати по-різному. Це була одночасно і перша спроба «еволюціонувати» величезну кількість людей, з наміром еволюціонувати все людство. Це був другий варіант псевдоеволюції, який тримався на вірі в ідею, а не на наукових практичних досягненнях. Тобто спочатку, релігія підтримувала панування фараонів та людей «блакитної крові» в традиційних суспільствах, потім ця ж віра, тепер вже в світле майбутнє, забезпечувала панування партії у тоталітарному суспільстві.
Отже для багатьох людей того часу тоталітаризми несли із собою шанс, віру в те, що ми можемо не лише зовні вийти з печери, одомашнити тварин та рослини, збудувати державу і видати закони, а й перестати бути дикунами, тваринами внутрішньо, перестати дурити себе фокусами або «бігти на місці» та нарешті одомашнити внутрішніх «тварин та рослин» у вигляді наших інстинктів, почуттів, способі мислення, зробити перший еволюційний крок. Ось що несли в собі крім всього іншого тоталітаризми. Мрію, що була породжена потребою!
Це вже інша справа, що ці мрії розтанули, а віра змінилась гірким розчаруванням. Бо нічого не змінилось. Виявилось, що навіть при найжорстокішому зовнішньому тоталітарному терорі та контролі, при щирій внутрішній вірі більшості суспільства в можливу внутрішню еволюцію все одно людина, навіть «найпартійніша» та «найідеологізованіша» не могла опиратись своїм генам, лишалась «звіро-людиною» з примітивними, інстинктами жаби чи гліста, та бажаннями, емоціями печерної людини. Ідея виявилась знову псевдоеволюцією. Точніше, не виключено, що за ідеальних і гуманних нових зовнішніх умов, дійсно, за аналогією з тваринами в природі люди поступово би змінюватись самі, на генетичному рівні. Але для таких змін, як свідчить природна еволюція, потрібно дуже багато тисяч, якщо не мільйонів років, що все одно робить саму ідею нереальною, абсурдною.
Спостерігаючи тоталітарні суспільства, письменник Джорж Оруел написав 1948 року книгу «1984» в якій спробував відповісти на питання, за якої б умови тоталітаризм продовжив існування. Він вводить «поліцію думки» і каже про те, що для того, щоб досягнути стабільності такої системи, уникнути розчарування, необхідно за допомогою «поліції думки» навчитись максимально жорстко та докладно контролювати самі думки кожної людини.
Він був частково правий. Так на певний час можна було б втримати систему. Але тут є «але». Справа в тому, що у цьому випадку також мова не йде про справжню еволюцію, а лише про консервацію мрії, яка згнила (появу нової людини) і яка в згнилому вигляді виявилась зацементованою всесильним апаратом, який був покликаний реалізовувати мрію. Відповідно ніякої нової, еволюціонованої та покращеної якості суспільства та економіки при цьому бути не може, а всі наявні ресурси будуть проїдатися колосальними організаційними, матеріальними зусиллями для пошуку «думкозлодіїв» та їх «виправлення». Зрештою, як правильно, натякається в романі (постійне зменшення харчування, погіршення усього побуту), ця система буде прямувати до самовиснаження та саморуйнування.
Реальний СРСР на відміну від Океанії з книги Оруела просто згнив всередині після того, як у 60-х-70-х роках стало очевидно, що ніякої нової моралі, «надлюдини» та комунізму не буде. В це перестали вірити навіть самі високопоставлені члени партії і сам каральний апарат. Ідея згнила і згнив увесь апарат, який її мав втілювати. І це при тому, що він мав не просто не зменшувати потужність, а за таких умов навпаки, як у Оруела, збільшувати потужність, адже кількість «думкозлодіїв» швидко росла. А в підсумку усі верхи СРСР з усім державним і каральним апаратом і всім народом стали «думкозлодіями». Ніхто не вірив в те, що робилось і в мету, для чого це робилось. І коли система, в наслідок легкого вітерця зі шпарини «залізної завіси», почала руйнуватись як картковий дім, ніхто в СРСР і пальцем не поворухнув, щоб зберегти цей мертвий, нікому не потрібний формальний комуністичний панцир. І вся ця тоталітарна система, що підтримувався державою, чий образ наводив на інших страх зникла тихо, непомітно і за лічені секунди як і сама держава. На її місці утворились держави знову на старому, як саме людство, принципі національно-культурних відмінностей.
Гірко розчарувавшись в тоталітаризмах та авторитаризмах (недолуга тінь тоталітаризму), людство, в тому числі і посттоталітарні держави, приречено повернулось до демократії, капіталізму та моральних стрижнів «громадянського суспільства», якщо такі є. Інших варіантів людство просто не бачило. Цю депресивну та розпачливу приреченість підсумував, виступаючи 1947 року в англійському парламенті, прем’єр-міністр Вінстон Черчіль: «Мені часто доводилось чути, що демократія — найгірший спосіб керування державою, але всі інші способи, які людство коли-небудь пробувало ще гірші».[15] Теж саме можна сказати і про капіталізм. Хоча вимушений вибір капіталізму Вінстон Черчиль обгрутнував інакше: «Головна вада капіталізму – нерівномірний розподіл благ, а головний позитив соціалізму – рівномірний розподіл злиднів».
Такий мислитель і фахівець з нашої внутрішньої природи, як Зігмунд Фрейд так само не зміг знайти вихід із пастки і скептично ставився до можливості порятунку людства з цієї пастки. Він міг хіба що запропонувати «косметичні» засоби на кшталт «психоаналітичної терапії та правильно організованої соціалізації» людей, в які, схоже, сам не особливо вірив.
Пастка - незадоволена потреба у внутрішній еволюції, компенсації розриву з зовнішньою еволюцією не зникає, а як я вже писав, лише набуває критичної гостроти, яка не може тривати довго. Більше того, після тоталітаризмів та інших дрібніших провальних спроб така потреба стає більш досвідченою. Не купляється на чергові фантазії, як наприклад про те, що так звані діти-індіго являють собою «нову», еволюціоновану расу людей та подібні казки псевдоеволюції. Ця потреба більше не повірить в можливість виховання «нової людини», яку буде робити «нове суспільство» у варіанті тоталітаризму чи у варіантах Еріха Фрома та інших «гарних» «мислителів-утопістів».
Але в реальності вихід є. Але не такий, про який мріють романтики, що вірять у перемогу доброго та розумного начала в нинішній людині. Ні, я кажу про реальний вихід для виживання. Хоча загалом виходів три.
3. Наші варіанти
Перший найпростіший і найбезглуздіший – покінчити з собою за допомогою ядерної, хімічної, біологічної чи іншої зброї, або якогось «несподіваного» антропогенного катаклізму. Як я вже казав пастка розриву між внутрішньою суттю та зовнішньою матеріальною еволюцією вже давно зробила з нас мавпу з гранатою. По суті цей шлях це самогубство, «мінус».
Другий шлях лише трохи складніший і теж малоперспективний. Не покінчити з собою, а лише «придушити». Завдяки тій же зброї, тотальній війні чи ще чомусь, зруйнувати в тій чи іншій мірі весь існуючий світ, соціальну структуру, економіку і так далі. І на цих уламках почати спочатку, або, принаймні, з того рівня, на який ми самі себе відкинемо. Шлях не такий вбивчий, як попередній, проте і не прогресивний, бо по суті мова йде про повторення того ж шляху, який вже пройшли, лише в новій редакції, але без якісних змін. По суті це перезавантаження, біг по колу, циклічність, «нуль».
Третій шлях – нарешті здійснити реальну еволюцію, «плюс». Колись Альберт Ейнштейн стверджував, що «нам буде потрібна принципово нова манера мислення, щоб людство вижило».[16] І допомогти нам в новій манері мислення реально зможе не сподівання на мільйон років природної внутрішньої еволюції в зовнішніх нових умовах, а відносно швидка штучна еволюція самою людиною своєї внутрішньої суті, психології та, зрештою, тіла.
Зараз стає все більш очевидно, що ця внутрішня зміна відбудеться з використанням наукових технологій, які дозволять здійснювати і фіксувати зміни на генетичному рівні, чи, можливо, ще якось. Але ці зміни будуть реально (а не так як при тоталітаризмі) контрольовані та такими, що будуть редагуватись суспільством в той чи інший спосіб. З часом ці зміни наберуть визначеного стратегічного напрямку, людство окреслить чого воно хоче, що бажає поліпшити, прибрати чи додати у внутрішній природі людини. Ці орієнтири будуть підбиратись відповідно до економічної, політичної, військової, медичної та інших доцільностей, в тому числі зважаючи на потребу зменшення злочинності тощо.
Поступово, після отримання певних позитивних результатів, ці зміни торкнуться критично достатньої сукупності людей, що дозволить змінювати, еволюціонувати все суспільство далі, в тому числі пропонуючи нові рівні соціальної структури, економіки, політики, культури тощо. Напевно, що на цьому шляху будуть змінені не лише наші внутрішні психологічні параметри, а й інтелектуальні та й саме тіло. Більше того, не виключаю, що генетична «модернізація» людини почнеться саме з тіла (збільшення тривалості життя, ліквідація більшості хвороб, можливо коррекція системи репродукції тощо).
В принципі вже зараз ми бачимо низку ознак такого сценарію. Не буду наводити масу останніх наукових результатів в цьому напрямку. Про це можна прочитати будь-де. Відзначу, що одночасно з цими вражаючими результатами, в світі росте кількість прихильників втручання, зміни природи людини на генетичному рівні. Поки що це переважно вузьке коло інтелектуалів (науковці, філософи, астрономи тощо) які відомі під назвою «трансгуманісти». І їх ідеї не набудуть політичної актуальності, доки практична можливість та корисність для економіки, політики, системи охорони здоров’я, безпеки та інших систем суспільства не буде доведена експериментально вченими, а необхідність руху в цьому напрямку не буде схвалена певною критичною масою суспільства. Проте пройти цей рятівний шлях ми можемо просто не встигнути.
Що ж. Перші два шляхи, насправді, хоч і кожен по своєму оформлюють «кінець історії» людства, чи точніше «звіро-людей». Хоча специфіка другого шляху в тому, що він нестабільний і може як постійно перебувати в циклічному режимі так і закінчитись першим чи третім варіантом. Але лише третій шлях дає перспективи нових суспільств, формацій, стосунків та подальшої історії.
Яким шляхом підемо ми? Поки не відомо, незважаючи на те, що багато що вказує на перший варіант. Втім перед тим, як піти якимось з цих шляхів, ймовірно в нас ще буде невелика можливість протягнути в тому стані в якому ми перебуваємо зараз. Тобто технічно ми, можливо, ще зможемо дещо розвинутись, не переходячи на жоден зі шляхів. В тому числі і в соціальній еволюції можлива спроба зробити «косметичну операцію» через додаткове поглиблення примусової соціальної, політичної диференціації серед людей.
Що я маю на увазі. Наприклад, зараз можна заборонити виховувати дітей хронічним алкоголікам та наркоманам. Також заборонено обирати владу особам до 18-21 року (як де). В деяких країнах є і інші обмеження. Втім гадаю, що спроба якось «косметично» продовжити існування нашого світу в нинішньому вигляді спричинить розширення різних соціальних обмежень і відповідно науково, політично, економічно, соціально обґрунтованих привілеїв для інших. Це стосується і виховання нових людей і права брати участь в організації влади, виборах тощо. Можливо, будуть вводитись інші обмеження, які так чи інакше, будуть намагатись несміливо вибудувати якісь невеликі риси суспільно закріпленої та визнаної соціальної нерівності, ієрархії.
Не виключаю, що людство ще раз наступить на граблі «псевдоеволюції» зліпивши докупи весь непрацюючий вже мотлох. Я маю на увазі і вищевказані «косметичні» заходи і високогуманну «соціалізацію» і модернізований тоталітаризм, хоча б і у вигляді «світового уряду», який буде монопольно поширювати свою волю (звичайно, в ім’я великої цілі - порятунку людства) на всі держави світу. Щодо останнього, то на думку про ці «граблі» наводить інформація про рекомендації, які оголошені в червні 2012 року на Конференції ООН в Ріо-Де-Жанейро зі сталого розвитку. Там оприлюднена доповідь більше тридцяти вчених з провідних університетів 13 країн світу (16 березня цього року вона була оприлюднена в інтернет-виданні «Наука» (Science). Доповідь, присвячена 10 рокам оцінювання можливостей міжнародних організацій для вирішення лише екологічних проблем (в тому числі щодо клімату). Вчені визнали, що для того, щоб уберегтись від катастрофи «людство має змінити курс», тому необхідно радикально посилити міжнародні інституції.[17] Тобто мова йде по суті про перспективи «сильної світової руки», світового уряду, який буде регулювати багато питань (економіка, екологія, озброєння, технології і так далі) життя усіх країн світу. Формально, можливо, це буде виглядати як «врядування вчених», «мудрих», які «рятують людство». Але насправді, це все нічого принципово не вирішує, а відповідно потоне в усіх недоліках мислення «звіро-людей», і тому не лише не відведе нас від прірви, а й, можливо, пришвидшить її.
Будь-який, навіть науково обґрунтований та змотивований «порятунком людства» зовнішній примус над внутрішньою дикою природою людини абсолютно безперспективний та в сучасних умовах небезпечний. Але буде прикро, якщо для того, щоб це зрозуміти, людству знову доведеться заплатити велику ціну. Крім того, що ця ціна, можливо, буде куди більшою за ціну тоталітаризмів ХХ століття і, можливо, посмертною.
Особисто мені, будь-які спроби ще якось зовні продовжити «красиво» збільшувати розрив між еволюціями, нічого радикально не міняючи з самою природою людини, нагадують сучасний розвиток медицини. Коли вона тужиться, тужиться, робить фантастичні новації щоб продовжити життя, але насправді лише продовжує до максимуму «здорову» частину незмінного проміжку життя, на який медицина не може вплинути. Тобто середня тривалість життя доходить до 80-90 років, але... Це нічого радикально не дає. Подовжується не тривалість життя, а тривалість старості. В 70 років людина все одно буде жити наче їй 70, а не так коли їй було 30 чи 40. І сенс жити у проміжку 80-120 років вельми умовний, сумнівний, «філософський» і не має якогось корисного практичного значення для всього людства. При цьому при існуючому підході медицини щодо зовнішнього лікування тіла реальну тривалість життя збільшити неможливо. Як визнав один з засновників The Gerontology Research Group, всесвітньовідомого об’єднання вчених, що займаються питаннями довголіття, доктор медицини Стівен Коулс: «складається враження, що на геному рівні існує невидимий бар’єр, який заважає Homo Sapiens прожити довше 125 років».[18]
Так само і спроби подальшого вдосконалення зовнішнього світу (соціального, матеріального) при нашій пастці це «косметичні» заходи, які лише підтягнуть нам «щоки», приберуть зморшки, зроблять зовнішній блиск, дадуть фальшиву ілюзію контролю, але реально нічого не вирішать. Ми - старі. Сучасний стан, це старість людства, яку ми лише продовжуємо, це кінець історії «звіро-людей». Нічого вже не зміниться на краще і нічого нового не буде. Нічого… Крім смерті, або, в кращому випадку, повернення в минуле. Якщо ж, звичайно, ми не встигнемо витягнути себе з пастки тим же чином, яким загнали – використовуючи власний інтелект для зміни природи. Тільки тепер вже – внутрішньої.
Втім, досі є такі, які думають, що демократія, сучасний «соціальний» капіталізм та «права людини» в їх нинішньому «гуманному» вигляді поведуть людство і далі через тисячоліття. Якщо ви серед них, ви – утопіст, і я не до вас говорю.
4. Нюанси «третього» шляху
Що буде якщо ми все ж підемо третім шляхом? Я не виключаю, що в силу якоїсь фатальної помилки він теж може закінчитись переходом на перший чи другий шлях. Втім тут є один принциповий момент. Це єдиний шлях, який є «активний», передбачає лінійний, спрямований розвиток, який керується самою людиною, а точніше розумом людини, а не світом диких природних внутрішніх законів психіки, інстинктів чи зовнішніх законів дикої природи. Тобто це єдиний шлях, який буде контролюватись інтелектом, саме тою якістю, яка завела нас так далеко в зовнішній соціальній та матеріальній еволюції від нашого природного середовища.
Тому, як засвідчила зовнішня еволюція, при третьому, «активному» варіанті, незважаючи на неминучі помилки, ми маємо більше шансів, не просто зберегти себе, ліквідувавши розрив між внутрішнім диким природнім світом та зовнішнім антиприродним, а й далі поліпшити своє життя (цього разу і як внутрішнє так і зовнішнє), суттєво збільшити свої шанси на виживання і весь подальший розвиток, яким би він нам не уявлявся.
Що буде з рештками зовнішньої та внутрішньої природи я не знаю. Для зовнішньої природи, навпаки, лише перший варіант, тобто самознищення людства є «плюсовим», який залежить від неї, а відповідно має хоч якусь перспективу. Всесвітній союз охорони природи, Міжнародний ботанічний конгрес, і більшість біологів в світі вважають, що глобальне масове вимирання біологічних видів на планеті вже йде повним ходом. У 1998 році соціологічна кампанія Harris Poll виявила, що з 5000 членів Американського інституту біологічних наук 70% вважають, що зараз триває те, що вони називають «Шосте Вимирання».[19]
Обидва інших шляхи людства загрожують природі бути залежною від милості людини, від її рішень, успіхів та помилок. Цікава і трагічна протилежна взаємозалежність. Внутрішня природа людини, всі ті тваринні інстинкти, емоції, мислення теж будуть захищатись, чинити спротив втручанню в них. Можливо, їх теж збережуть у вигляді певних внутрішніх психологічних «заповідників», «зоопарків», для розваги.
Якщо ми все ж встигнемо дійти усвідомлення необхідності переходу на третій шлях, до того як знищимо себе або відкинемо на якийсь далекий рівень нам в нагоді стануть три принципових аспекти, які необхідно проковтнути як пігулки.
Перший аспект. Важливо пам’ятати, що історія людства і тоталітаризми ХХ століття, зокрема, довели, що необхідно «перевернути» схему. Спочатку необхідно думати як еволюціонувати саму людину, а потім, новими людьми вже еволюціонувати зовнішній світ. Тут підходить приказка, яку використовують при демократії: кожен народ заслуговує на свій уряд. Тобто вся суть, характер зовнішнього життя, виходить з внутрішньої природи людини, а не навпаки внутрішня природа людини – з зовнішнього соціального, економічного устрою, як думали комуністи. Звичайно все взаємозалежне і здійснює взаємний вплив, але вирішальним, домінуючим, в часовому проміжку в сотні років є сама людина, а не оточення. Спочатку, в силу певних обставин, у мавпи при незмінних зовнішніх природних умовах збільшився інтелект а потім вона почала міняти зовнішнє середовище, а не навпаки – хтось штучно змінив середовище і в неприродному соціумі мавпа перетворилась на людину. Більше плутати цей порядок ми не маємо права. Надто болюча помилка.
Другий аспект. Необхідно припинити молитись на «права людини» в їх нинішньому вигляді. Ці права стали іконою, священним фетишем, фанатизмом демократії та сучасного капіталізму. Я розумію, що більшості людей страшно покинути цю ікону, бо здається, що більше нічого «святого» не лишиться і настане якесь пекло. Але, якщо ви не наївні романтики, то здатні зрозуміти, що якщо такий страх виявиться сильнішим за наш інстинкт самозбереження, то дай Боже, щоб ми перейшли лише на «біг по колу» другого шляху. Але ж все може закінчитися і самогубством. Демократія і «права людини» не можуть бути самоціллю і самоцінністю. В.Черчиль був по своєму правий, але ж він просто не бачив іншого варіанту. Він озирався на те, що було, і виходив з тогочасних умов, які не давали технічної можливості еволюціонувати людину. Але, не думаю, що більшість погодиться, на те, щоб його слова стали епітафією на скорій могилі людства.
Третій аспект. Якщо ми будемо змінювати внутрішню природу людини так само як змінили зовнішнє середовище, ніяких дій «проти Бога» ми не здійснюємо. Нічого грішного та страшного. Принаймні, старий шаман десятки тисяч років тому теж казав, що спроби підкорити собі сили блискавки, чи володіння вогнем це зазіхання на «сферу Бога». Думаю, не краще б він подумав би про наш мобільний телефон чи птахофабрику. Ні, ми вже давно позбулись цих забобон щодо «сфери Бога» і змінюємо весь зовнішній світ, в тому числі природу так, як нам потрібно. Інакше ми б не стали тим, ким ми є зараз.
Якщо комусь здається, що це неправильно… Можливо. Але, в такому випадку, щоб не порушувати гармонії з природою і Богом нам слід було б лишитися на своєму рівні з тваринами, голими в дикому лісі, де панує природній відбір.
Внутрішній світ так само, як і зовнішній, не створений нами і втручання, зміни його так само спочатку лякають як і перші зміни зовнішнього, але… Ми – хоч і звіро-люди, але не тварини і жити в гармонії з внутрішнім чи зовнішнім світом, не переробивши максимально його під себе, або унезалежнившись від того, що змінити не можна чи небезпечно, це не наш вибір. Нажаль чи на щастя.
А той хто вважає, що еволюціонований людиною внутрішній дикий світ буде нудним чи страшним.. Ну, я не знаю... А асфальт порівняно з травою? А весь наш зовнішній світ, порівняно з дикою природою наших предків хіба не занудний і страшний? Але ж він нам так подобається, що ми усі прагнемо щосекунди зробити його ще й далі більш технічно, соціально комфортним для нас і далеким від природного середовища та «нудним». І ніхто, крім окремих «божевільних» (як більшість їх називає) добровільно не повертається до «цікавого» життя в цікавому природному середовищі, позбавленому еволюційно досягнутого людьми комфорту.
Більшість людей не відчувають, що неприродній, людський комфорт і соціальне середовище, які ми еволюціонували штучно є неприйнятними для нас. Навпаки, більшість людей відчувають що еволюція відбувалась правильно і слід її продовжувати, щоб було ще легше, комфортніше, безпечніше і так далі. Росте лише «психоз» через розрив внутрішнього світу дикуна та зовнішньою еволюцією. Нас не вдовольняє внутрішній, дикий, нееволюціонований світ. Росте потреба в Менделеєвих та Ньютонах внутрішнього дикого світу.
Останнє, що ризикну передбачити, якщо наш перехід до третього шляху відбудеться, то буде перед цим каталізований якимись великим потрясіннями, на кшталт війни чи ще якогось катаклізму антропогенного характеру і буде проходити як завжди не дуже гладко. Чимало хто буде категорично проти «еволюції людей». Не виключаю протистояння прихильників і противників еволюції, або вже самих «еволюціонованих» та «звіро-людей». В яких формах буде це протистояння і хто переможе - темний ліс фантастики. Не варто туди зараз ходити. В нас є чим зайнятись сьогодні.
Примітка: В роботі постійно використовується слово еволюція. Проте насправді це не зовсім вірно. Насправді мова йде про селекцію. В чому відмінність. В принципі ні в чому суттєвому. І там і там цілеспрямовано відбираються одні якості та знищуються інші в ім’я певної мети – покращення, поліпшення. Різниця тільки в «замовнику» – для кого покращення та поліпшення і хто вважає що це поліпшення. Якщо для природи, якщо для природних умов та вимог то це одні поліпшення, які відбираються і контролюються самою природою, якщо мова йде про потреби людини то і здійснює відбір та контроль в зовнішньому людському соціальному та матеріальному світі (або в перспективі – внутрішній психологічний світ та тіло) сама людина. В цьому вся відмінність. Але оскільки від зміни замовника методи не міняються, я використав термін еволюція, а не селекція, яке має суб’єктивно для багатьох чомусь не такий позитивний окрас.
Стаття завершена 12.08.2012
Авторські права належать власнику цього блогу.
[1] Национал-социалистическая рабочая партия Германии Энциклопедия Третьего Рейха
[2] А.В. Яхлов Институциональный и электоральный кризисы в период демократического транзита (Веймарская республика 1919–1933 гг.) Журнал ПОЛИТЭКС http://www.politex.info/content/view/141/30/
[3] Михель Гофман Новый человек — постчеловек // http://psyfactor.org/lib/newman.htm
[4] Общая психология. Завтра экзамен. Щербатых Ю.В. СПб.: Питер, 2008. - 272 с. – Стор 163.
[5] Сайт Всесвітньої організації охорони здоров’я http://www.who.int/mental_health/prevention/suicide/suicideprevent/en/
[6] Михаил СИЗОВ Города в небе. О «демоне разрушения», или о том, надо ли готовиться к «концу» // http://www.rusvera.mrezha.ru/632/4.htm
[7] Михаил СИЗОВ Города в небе. О «демоне разрушения», или о том, надо ли готовиться к «концу» // http://www.rusvera.mrezha.ru/632/4.htm
[8] http://en.wikipedia.org/wiki/Disaster_film
[9] http://www.guardian.co.uk/science/2010/may/20/craig-venter-synthetic-life-form
[10] Technology Runs Amok -Exploring The 'Singularity' // http://rense.com/general69/explor.htm
[11] Елиезер Юдковски Когнитивные искажения, потенциально влияющие на оценку глобальных рисков // http://humanextinction.ru/bias.htm
[12] Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. - М.: Изд-во НОРМА, 2000 - с.19
[13] http://uk.wikipedia.org/wiki/
[14] Л.Троцкий. Литература и революция, М., Политиздат, 1991, с.196-197
[15] Winston Churchill // http://en.wikiquote.org/wiki/Winston_Churchill
[16] The Nobel Peace Prize 1985 — Award Ceremony Speech // http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/peace/laureates/1985/presentation-speech.html
[17] Gary Stix. Effective World Government Will Be Needed to Stave Off Climate Catastrophe // http://blogs.scientificamerican.com/observations/2012/03/17/effective-world-government-will-still-be-needed-to-stave-off-climate-catastrophe/
[18] Алексей Самойлович Все русские долгожители – нелегалы 14.03.10 // http://www.snob.ru/selected/entry/14892
[19] Technology Runs Amok -Exploring The 'Singularity' // http://rense.com/general69/explor.htm
Немає коментарів:
Дописати коментар