Стаття, яку так і не опублікувала Українська правда 3 частина

Частина ІІІ: Смерть України, процеси, які тривають зараз, шанси та сценарії останнього народження

Україна померла. «Мертва» частина (Схід та Південь) привела до влади «паразитів» у вигляді олігархічно-кланової, проросійської, прорадянської або й просто «ніякої» верхівки. Більше того процеси омертвіння прокотились усією Центральною та Західною Україною. Однозначно вижили лише три області: Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська, виділивши «протиотруту» у вигляді ВО «Свобода» (про що засвідчили місцеві вибори 2010 року).

Зараз, відбуваються процеси розчарування 48% (Схід і Південь) в обраній владі, бо паразити, хоч і «свої», ніколи не перестануть бути паразитами, лише масштаби зміняться, але з паразитарно-ніяким мисленням держави (в тому числі економіки) не збудуєш. Втім зрозуміло, що ця цифра не впаде так як у В.Ющенка. Гадаю, той нинішній рейтинг в 20-25% якраз і демонструє нижню межу, яка визначає ту кількість російських фанатиків, які будуть голосувати за В.Януковича хоч би він влаштував в Україні справжній апокаліпсис.

І все ж основна проблема не зникла - Україна поза авторитарним державотворчим та націотворчим коконом, а тим паче зараз при мертвозному «подиху» Сходу і Півдня перебуває на межі життя і смерті. Звичайно можна припустити, що квітневі данні інституту соціології НАН України (46,6%) є неточними, оскільки в березні 2011 року соціологічна компанія Research&Branding Group при більшій вибірці зафіксувала 51% тих, хто знову вибрав би незалежність, а в липні 2011 року 52% висловили готовність захищати свою країну. 2006 року за даними Київського міжнародного інституту соціології цифра готових проголосувати за незалежність сягала 53,3%. Соціологами вже давно доведено, що бажання життя Україні чітко (хоч і не стовідсотково) залежить від ставлення до української мови. Електоральні карти політичних виборів та карти, на яких позначено відсоток тих, хто вважає українську мову рідною фактично співпадають (про це дивись три дослідження, які починаються статтею «На що схожа електоральна карта України» на Українській правді). Тому не дивно, що цифра прихильників української мови теж коливається довкола 46-52%. Так за даними соціологічних досліджень Центру Разумкова (з величезною вибіркою близько 11 тис. чол.) кількість тих хто вважає рідною українську, у 2006 - 52% р., у 2007 - 51,4%, 2008 - 43,7%. А ось дані Київського міжнародного інституту соціології, який, починаючи з 1991 року, з допомогою спеціально розробленої методики відстежує динаміку вибору мови, якій віддають перевагу респонденти під час проведення масових опитувань.

Таким чином, очевидно, що за часів незалежності в Україні вдалось лише зупинити процес русифікації, на відміну від Білорусі, де русифікація триває і фіксується різке зниження носіїв білоруської мови (2010 року ЮНЕСКО визнала білоруську мову такою, що «потенційно перебуває під загрозою знищення») та інших проявів білоруської культури. Для України зупинити русифікацію це дуже не мало, але виявилось недостатньо для того, щоб збільшити долю україноорієнтованих громадян до певної межі, яка б забезпечувала сталий і гарантований українсько-національний і європейсько-демократичний розвиток.

В питанні життя та смерті України ми досі балансуємо в межах 46 – 52%. Вибори 2004 та 2010 років показали, що цей баланс легко хитається в межах 3-5% під впливом таких незначних для історії нації факторів як революції проти диктатури, світові економічні кризи і так далі.

Мені не вдалось знайти закордонні дослідження у питанні виживаємості нових держав проте, мені здається що відсоток, який в тій чи іншій мірі гарантує таку виживаємість національно-державного організму при демократії  має бути близько 55-60%.

В той, же час, ймовірно, після розчарування Сходу і Півдня Захід і Центр має знову змогу, ситуативно залучивши «хитких» (тобто економічно вмотивованих), здійснити чергове народження української України. Хоча не можна заплющувати очі на те, що процеси національного омертвіння зі Сходу та Півдня, підтримувані владою, будуть мляво, але поширюватись як «гангрена» (в цьому значенні це слово все частіше можна почути в публічній дискусії) на національно здорову частину Центру і Заходу. Таку загрозу засвідчили і результати опитування 30 експертів (І.Бекешкіна, В.Горбач, В.Карасьов, І.Коліушко, О.Медведєв, О.Рибачук та інші), який здійснив в квітні 2011 року фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва. На думку експертів найбільшим негативом у результаті україно-російських відносин 2010-11 рр. є посилення російського впливу і тиску на гуманітарну політику України і як наслідок "повзуча русифікація України". 2010 рік експерти тижневика «Коментарі:» також назвали поверненням в українські реалії брежнєвських часів, коли маховик тотальної русифікації набув найбільших оборотів.

Проте цей вплив і «русифікація» ще є нетривалими у часі і потенційно, в умовах наявності незалежної України, більш обмеженими у впливі (ніж можлива українізація етнічно українського Сходу і Півдня). Тому все ж ймовірність чергового народження України лишається дуже високою. Хоча не виключено, що цей шанс на є останнім. Принаймні експерти тижневика «Коментарі:» провели дослідження в ході якого були проаналізовані статистичні показники щодо мовної ситуації у різних регіонах України за радянських часів та за часів незалежності і ці результати були порівняні з досвідом країн, що зіткнулися у своєму історичному розвитку зі схожими проблемами. За їх висновками, при збереженні існуючих тенденцій, вже у 2060 році, процес зникнення української мови стане незворотнім. І все ж, зараз, у 2011-2015 роках, хоч і востаннє, ймовірність народження України на географічній території «Україна» лишається досить високою. Коли ця ймовірність може сягнути максимуму?

Арештом Тимошенко влада стимулювала український табір до об’єднавчих процесів. Сама Тимошенко заявила, що питання чергової революції це питання часу, але це слова політика, а не політолога. Втім в травні 2011 року 63% львів’ян теж вважали, що в Україні назрівають революційні настрої (опитування соціологічної групи «Рейтинг»). Політолог В.Фесенко підтвердив: "Напруга зростає у всіх шарах... І якщо нинішні дії влади будуть продовжуватись, то соціальний вибух може стати реальним".

І все ж, я схиляюсь до думки, що об’єктивно, населення Заходу і Центру не готове у 2012 році до масових протестів та чергового політичного бою, який призведе до нового народження України, хоча соціологи і фіксують зростання протестних настроїв (в березні 2011 року – близько 48% стверджували, що готові взяти участь в акціях протесту). Без жодних сумнівів можна погодитись з тим же В.Фесенком, що одним із стримуючих факторів для «революції» є відсутність популярного лідера, який зміг би консолідувати цей потенціал.

В. Карасьов заявляє: «Цим арештом влада натиснула на спусковий гачок політичної кризи, яка може завершитись або у 2012 ближче до парламентських виборів або у 2015 році під час президентських виборів.» Проте оцінюючи в часі перспективи можливого нового народження України, мушу більше погодитись з думкою політолога Ю.Мацієвського: «Загострення політичного суперництва слід очікувати навесні 2011, чи 2012, під час проведення виборів до Верховної Ради. Їх треба розглянути як "попередній старт" або "elite primaries" перед виборами президента. Залежно від результатів цих виборів, які напевно будуть сфальсифіковані, "еліти" спробують визначитися з наступником. Так чи інакше вибори завжди є елементом дестабілізації у гібридних режимах і можуть вилитись у вуличні протести, але незначні. Найбільші труднощі слід очікувати десь між осінню 2012 і зимою 2015, тобто між парламентськими і президентськими виборами, якщо вибори відбудуться у 2015. Саме тоді політичне суперництво з масовою мобілізацією незадоволеного населення може запустити той чи інший сценарій розпаду України».

Щодо ймовірності розпаду України я ще повернусь, але дійсно, навряд чи варто очікувати щось революційне під час виборів 2012 року. Ймовірно, шанс на спробу чергового народження України випаде 2015 року під час президентських виборів.

Дехто з політологів твердить, що можливо, цей олігархічно-клановий і російський за політичним мисленням апарат приведений до влади «мертвою» частиною України поступово перейме український національний дух (як це трапилось з Кравчуком та Кучмою), хоча б через економічні інтереси і почне будувати національну українську Україну. Але я не схильний до таких фантазій. Думаю, решту 3 роки і 7 місяців я як і чимало хто з українців будемо згадувати «помаранчеву революцію» і подальші 5 років і все більше усвідомлювати що той «європейсько-демократичний бардак» куди краще за нинішню «азійсько-російську стабільність».

Два шляхи нового народження.

Перший шлях, це по суті повторити ідеологію помаранчевої революції. Тобто під соусом боротьби з «диктатурою» Януковича та непрофесіоналізмом Партії регіонів силами Заходу і Центру захопити 2015 року владу та знову розпочати національно - українське і політично - демократичне життя, поступово українізовуючи Схід та Південь України. При цьому, очікую, що будуть застосовуватись з одного боку більш жорсткі і сміливі заходи, з іншого боку більш інноваційні. Таким чином, демонструючи позитивні кроки в економіці та на зовнішній арені (а це не складно буде після 5 років Януковича), думаю, що Україна матиме всі шанси на виживання і після 2015 року і поступово буде «українізовувати», відроджувати і відживлювати мертву частину (Схід і Південь України). Втім, багатьом цей шлях видається занадто ідеалістичним і романтичним.

Другий шлях – це вже згадуваний поділ України. За якого Україна буде поділена відповідно на українську Україну та «невідомо яку» Україну. При цьому українську Україну при такому болісному народженні, хоч і в значно менших межах, звичайно, очікує помірний економічний злет, вступ до НАТО та ЄС, національне відродження та  європейський політичний і соціальний розвиток. Зокрема, такий сценарій народження України чітко виклав 2010 року на «Українській правді» знаний український науковець а зараз професор Талінської школи права ТТУ Є.Цибуленко: «Я рахую, що пора відкинувши зайвий сором і шароварний патріотизм, визнати, що в сьогоднішньому вигляді Україна як незалежна держава – не відбулась, приречена і не має жодних перспектив. Східна Україна – це непідйомний баласт, що втопить усю країну. Ідея соборності,  на сьогоднішній день, нажаль, не працює. Якщо ми не збережемо Україну у складі областей, де проживає український народ, а не охлос, який не пам’ятає ні свого роду, ні своєї мови, ні своєї історії – ми втратимо все. Східні області повинні тимчасово бути виведені з її складу. Тоді Західна Україна отримає усі можливості для побудови демократичної європейської держави і найшвидшого вступу в ЄС та НАТО».

Ця ідея має свої плюси і мінуси, але очевидно, що після чергових невдалих спроб народження вона буде отримувати все більше прихильників.

Вголос ідею про від’єднання від України Криму та Донбасу минулого року висловив письменник Ю.Андрухович, його підтримав відомий в Україні та світі журналіст М.Рябчук. Цього року цю ідею підтримав Шевченківський лауреат В.Шкляр, теж використавши для позначення небезпеки впливу Сходу і Півдня слово «гангрена». При цьому важко не погодитись з таким аргументом В.Шкляра: «Особисто для мене Україна закінчується на історичних кордонах Речі Посполитої та Гетьманщини. Все решта – Дике Поле. А те, що там, мовляв, теж є «свідомі українці», мене ні в чому не переконує. Українці є і на Холмщині, і на Берестейщині, і в Канаді, і, може, навіть на Кубані. То й що? Найрозумніше, до речі, що міг би зробити сьогодні Путін, це подарувати нам ще й Кубань укупі з Курщиною та Воронежчиною. Тоді б навіть без «тушок» його аґентура складала в парламенті конституційну більшість – з усіма бажаними для Кремля наслідками. Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови.»

Крім цього варіант з поділом є ймовірним, навіть при спробі реалізувати перший сценарії, оскільки проросійська частина також може виробити протиотруту у вигляді радикальних політичних груп, які через Крим та можливо інші території чітко самі поставлять питання про відокремлення від решти національно українськи «оживаючої» України.

Особисто я не виключаю доцільності і ймовірності варіанту з поділом, але мені все ж здається, що проросійські настрої в Україні будуть поступово танути, а це збільшує шанси на успішність першого варіанту народження.

Що ж, почекаємо – побачимо.

Стаття, яку так і не опублікувала Українська правда 2 частина

Частина ІІ: Смертельні хвороби України (2005-2010)

Перша з цих хвороб є досить давньою для українства і проявляється в тому, що в нашому державницькому організмові відсутня аксіома, що Україна, як це не дивно, має бути понад усе. При цьому саме Україна, як національна українська держава, а не «неясна територія неясної держави для всіх неясного населення з неясною історією і культурою». Україна має бути найбільшою цінністю для хоча б тої частини нації, яка дійсно жива і становить хоч мінімальну більшість. Але виявилось, що це не зовсім так.

Україна не мала тривалої історії державотворення суто на українських національних основах. Найбільш тривалий період: 1649-1659 роки. Внаслідок цього та низки інших причин при критичних обставинах в української еліти та населення вище за Україну помилково ставали якісь другорядні чинники: віра, економіка, демократія чи інші іграшки, якими бавиться нація упродовж своєї історії. Так сталось 1659 року, 1917-20 рр., так сталось і цього разу. Дитина народилась завчасно, саме тому, що без значного запасу українських сил (за результатами виборів 2004 року 52% проти 44%) і коли проти неї почали працювати величезні гроші кланів, підживлюючи антиукраїнські настрої на Сході і Півдні, українські сили замість того, щоб об’єднати зусилля на подолання хвороби, почали помилково боротись самі з собою під приводами демократії, боротьби з корупцією, успішністю економічних програм та іншим мотлохом історії нації. Почалась лихоманка всього молодого національного українського державотворчого апарату. Ця висока температура у вищих владних інституціях зрештою забрала такі необхідні сили для державного розвитку та підірвала у Заходу і Центру віру в життєдайність організму.

І все ж організм зміг витримати низку ударів. У 2006 році олігархічним мільярдам Сходу та Півдня вдалось схилити О.Мороза до зради і українська спільнота втратила більшість в парламенті. Але «Україна-дитина» пережила це, відбулись вибори і організм зміг це подолати, очистившись від «інфікованого» О.Мороза, і відновивши українську більшість в парламенті.

Але «Україна-дитина» нічого не могла протиставити тій лихоманці яку спричинила інша інфекція, яку можна назвати «особисті амбіції В.Ющенка». Бачачи те, що Схід і Південь згуртовані кланами довкола одного «царя-дона», він усі зусилля спрямував на знищення поваги Заходу і Центру до альтернативної проукраїнської сили та її лідера – Ю.Тимошенко. Тимошенко теж часто не лишалась в боргу, проте це швидше була вимушена оборона ніж ініціативний напад. І навіть, незважаючи на цю інфекцію і лихоманку у вищих ешелонах влади, українська частина жила і терпіла, хоч зі сльозами на очах.

Тут важливо зазначити на одну принципову річ. Справа в тому, що якби Україна вижила, то досить швидко Захід і Центр перестали би так болісно реагувати на те, що відбувалось в Україні. По характеру ці віруси амбіцій, неузгодженостей, взаємних образ, домовленостей та зрад є абсолютно нормальними для європейської демократії. Звичайно, для щойно народженого молодого українського організму після національно-політичного летаргічного сну протягом 300 років російського царизму, 70 років російського комунізму, а потім періоду політично затишного кучмістського кокону справжнє європейське демократичне життя з коаліціями, розвалами коаліцій, перевиборами, гучними відставками, скандалами, судами і так далі лякало і здавалось «бардаком». Хоча насправді, не завдяки євроремонтам на наших кухнях, а завдяки тому «бардаку» ми нарешті ставали схожими на типову європейську країну.

Європейця, якого можна було здивувати російським тоталітарним комунізмом (це для них як страшна інопланетна екзотика) і навіть кучмістським коконом (як бридким авторитаристом, що душить демократію) неможливо було здивувати нічим тим, що дивувало нас і що почалось 2005 року. Це все вони бачили у себе вдома. І навіть більше, бо насправді, наші процеси це були лише квіточки, початок дійсно великого «бардаку» який зветься європейська демократія. Для того, щоб дійсно відчути себе європейцями нам не вистачало – потужних струсів громадянського суспільства під проводом громадських організацій, профспілок, страйків, заворушень з розгоном демонстрантів міліцією тощо. Нажаль, ми легко приймаємо європейський економічний комфорт і дивимось на Європу через рожеві окуляри які взяли ще з СРСР, але не так легко можемо звикнути до їх політичного і соціального способу життя, де кожен бореться за своє місце під сонцем. Багатьох він досі лякає і після зникнення «керівної та спрямовуючої» руки КПРС чи Кучми, здається «бардаком».

Ми вкрай мало цікавимось сучасною Європою і занадто часто озираємось на сучасне російське політичне болото. Для того, щоб коротко «пробігтись» по європейським сусідам за парканом я зробив невелику підборку подій лише останніх років.

Отже, розвали правлячої коаліції в Польщі у 2003, 2006, 2007 роках, Австрії - 2008, Естонії, Чехії, Румунії, Ісландії - 2009, Нідерландах та Швеції у 2010. В Ісландії відбулись дострокові парламентські вибори, в Чехії Президент – призначив, а Конституційний Суд відмінив дострокові вибори. 2005 року уряду Німеччини парламент висловив вотум недовіри, а федеральний президент розпустив парламент та призначив дострокові вибори. У Болгарії в 2010 році трохи не вистачило голосів в парламенті для імпічменту Президенту і відбувся розвал правлячої коаліції. В Румунії у 2007 році референдум про відставку Президента, переформування коаліції, 2009 – розвал коаліції. В Угорщині у 2006 році революційна ситуація, після гучного скандалу масові заворушення тривали декілька тижнів, 2008 року правляча коаліція розвалилась. 2008 року відбулись дострокові парламентські вибори в Італії, Македонії, 2009 – в Греції, 2011 – в Ірландії. І все це приправлено не високо галантним розшаркуванням, а корупційними та іншими бруднющими скандалами, незаконними діями спецслужб, звинуваченнями у зраді, фальсифікаціях виборів, масовими заворушеннях, наметовими містечками напроти парламентів і так далі. Про масові заворушення, бунти, мародерства в Греції, Великобританії, Франції, Італії взагалі писати не буду. Нам таке не снилось. Криваві сутички з поліцією, пляшки із запальною сумішшю, десятки поранених поліцейських, не кажучи вже про демонстрантів, сотні тисяч бунтарів, сотні арештованих, спалені та розтрощені авто та магазини. Це вам не гламурна «помаранчева революція»! Кому європейська демократія досі видається тендітним інтелігентом в білих рукавичках пропоную деякі фоторепортажі масових заворушень з приводу будь-чого (підвищення плати за навчання студентів, підвищення пенсійного віку, зменшення зарплат тощо): Італія http://relaxic.net/italy-protests/, Великобританія http://relaxic.net/students-protest/, Франції http://relaxic.net/fight-against-president-nicolas-sarkozy/, Ісландія, Іспанія - http://relaxic.net/anti-austerity-protests/.

Але знову ж таки повторюсь зрештою вбило «Україну-дитину» не лише те, що Захід і Схід болісно сприйняв фактичний розвал помаранчевої коаліції. Хоча це забрало свої 3-5%, які були вкрай критичними для українського організму в січні 2010 році. Але президентські вибори 2010 року засвідчили, що незважаючи на жорстоку боротьбу всіх проти всіх в українському таборі, коли здорова частина – Захід і Центр лишаються перед вибором або хтось із українського табору (який би він не був «сучий син») або щось олігархічно-совдепівсько-російсько-ніяке, то здорова частина єднається і підтримує свого. За Тимошенко 2010 року проголосувало 45%, тобто і виборці Тягнибока, Ющенка і Яценюка, незважаючи на те, що ці лідери м’яко кажучи не підтримали Тимошенко (і навіть проукраїнська частина виборців С.Тігіпка).

Другою фатальною хворобою стала світова криза. Так співпало, що при мертвій частині Сходу і Півдня, при витраті важливих 3-5% розчарованих «бардаком» та «принципових» не любителів Ю.Тимошенко на молодий організм впала ще і світова криза, яка до того ж в українських економічних умовах виявилась особливо болючою. До кризи, влада, в тому числі Тимошенко невпевнено, але лідирувала в рейтингах порівняно з Януковичем (наприклад, у вересні 2008 року за опитуванням Київського міжнародного інституту соціології за Тимошенко на виборах президента були готові проголосувати 25% українців, за В.Януковича 24,6%, В.Ющенка – 6,8%). За моїми оцінками світова криза забрала у Ю.Тимошенко ще 3-5 архіважливих відсотка.

В підсумку з діагнозом 45% «за» життя і 48% - «проти» Україна померла під час президентських виборів січня 2010 року. Інститут соціології НАН України в квітні 2011 року по своєму підтвердив «смерть» України: за даними його соціологічного опитування якби референдум за незалежність відбувся у квітні 2011 року, то за незалежність України проголосували б 46,6% опитаних, проти - 27,8%, байдуже - 11,5%, вагалися з відповіддю - 12,5%.

Це було гарне маля. Я озираючись на її коротке 5 річне існування гірко плачу як і більшість політологів над втраченим шансом національно-демократично жити. І все ж 5 років я, як і решта, жив у молодій і недозрілій, покаліченій і інфікованій, але Європі, політично і національно. 5 років ми мали шанси долати тяжкі хвороби і спиратись на ноги. Але не змогли. Склались обставини, з яких найфатальнішою виявилась відсутність вищості української мови, культури, зрештою української за духом державності над усім іншим в тому числі економікою, демократією, власними амбіціями.

Абсолютна більшість політологів та експертів шкодують за тими 5 роками і вважають, що це втрачений шанс, дехто (письменник Ю.Андрухович, соціолог Є.Головаха) кається за те, що не підтримав Ю.Тимошенко у другому турі, але що трапилось те трапилось.

Стаття, яку так і не опублікувала Українська правда 1 частина

Україна померла! Очікуємо останніх пологів? (Трилогія про незручне та болюче минуле і майбутнє України).

Аналізуючи сучасну українську політику як політолог, не можна не визнати деяких принципових постулатів, які власне визначать наше майбутнє.

Частина І: Кокон, пологи, виявлення мертвої частини

Подобається це чи ні, а факти свідчать, що Л.Кучма, як не крути виявився все ж  українським князем, королем чи хай навіть і авторитаристом. За його правління українська державність і українська людність зміцніли, хоч багато хто цього ще не зрозумів. Але саме він зміг в тій чи іншій мірі загальмувати 300-літній маховик тотальної русифікації. Сам же резонно зауважував у своїй книзі «Україна – не Росія», що перебувала б Україна у складі СРСР ще якихось 50 років і про українців можна було б забути назавжди. Ми просто перетворились би на музейний етнографічний матеріал.

Одразу після приходу до влади 1995 року Кучма відключив в Україні російський телеканал ОРТ, який тотально панував в нашому інформаційному просторі. 1995 року Кучма жорсткою рукою приборкав сепаратизм в Криму (ліквідував посаду Президента Криму, скасував Конституцію, низку Законів Криму, встановив жорсткий контроль над ситуацією на півострові). У 1996 році українська мова як єдина державна закріплена в Конституції, Конституційний суд підкреслив обов’язковість та вищись статусу української мови в Україні. За часів Кучми школи активно переводяться на українську мову. На 2005 рік кількість учнів, що навчалися українською сягнула 78%. Цей процес повільно але йшов навіть у Криму. Було відкрито 7 шкіл, за 2005-2011 роки – жодної. Перепис 2001 року засвідчив, що в Україні зросла кількість людей, які вважають українську мову рідною. Помітною силою тримається Київський патріархат, а 2001 року до України, незважаючи на протести Москви, приїздить Папа Римський. 1997 року на противагу Росії та, контрольованим нею геополітичним блокам, засновується ГУАМ. Україна повзучо, але неухильно рухається до НАТО та ЄС. 2003 року приймається Закон «Про основи національної безпеки України», в якому закріплюється інтеграція до НАТО, Україна бере участь в усіх операціях НАТО, а програма «Партнерство заради миру» де-факто перетворюється на план дій по набуттю членства в НАТО. 2003 року Кучма гідно вистоює у територіальному конфлікті з Росією довкола острова Тузла, не поступившись ні сантиметром Керченської протоки.

Всередині країни Кучма не допускав побудови пам’ятників Катерині ІІ, Сталіну, жертвам УПА і так далі. Натомість постали пам’ятники С.Петлюрі (Рівне – 2001), С.Бандері (Борислав – 1998, Теребовля – 1999, Дрогобич – 2001, Львів – будівництво почалось 2003 року), І.Мазепі (1994 – с.Мазепинці Київської області), воякам УПА (Західна Україна). Була наявна маса інших знакових сигналів, як, наприклад, монета пам’яті героїв Крут, яка недвозначно на державному рівні давала оцінку агресії Росії проти України. Запроваджувались й інші «буржуазно-націоналістичні» новації, символи, традиції. Перераховувати все безглуздо.

Очевидно, що Україна в нинішніх кордонах ще ніколи так не наближалась до можливості свого оживлення та чергового народження як за часів Кучми. 2007 року політолог, директор Київського центру політичних досліджень та конфліктології М.Погребинський вказував, що різниця між Кучмою і Ющенком полягає в тому, що Кучма був відповідальний державним діячем, на відміну від Ющенка. Навіть такий «український буржуазний націоналіст» як Дмитро Павличко в червні цього року писав, що Кучма - «людина, яка десять років, хоч не завжди ідеально, з помилками, але в багатьох сферах мудро, далекоглядно, в державницько-українському дусі керувала Україною». І не дивно, що коли в квітні 2011 року влада порушила кримінальну справу проти Кучми відкритий лист звернення написали 11 членів Національної Академії Наук України з відзначенням його внеску у «становленні і зміцненні сучасної української державності».

Соціологічні опитування теж засвідчують, що українці все більше усвідомлюють хто такий був Л.Кучма. В березні 2010 року соціологічною службою Центру Разумкова було проведено опитування в усіх регіонах України. Порівнюючи виконання обов’язків президента України різними політиками, які перебували на цій посаді, близько третини опитаних (32,6%) заявили, що найкращим президентом був Л.Кучма. 12,6% респондентів кращим президентом назвали Л.Кравчука і лише 10,6% громадян вважали, що кращим президентом був В.Ющенко. 44,1% не змогли порівняти і ухилились від відповіді.

За часів Кучми Україна являла собою кокон, яйце, на якому сидів Кучма як дбайлива мати, створюючи умови для більш-менш правильної націогенези. Але проблема виявилась в тому, що процеси національного творення йшли дещо повільніше політичного і навіть громадянського. Крім цього, Л.Кучма творив українство, а українство традиційно, до мозку кісток - демократичне мислення та демократична манера поведінки, в тому числі політичної з відповідними наслідками. Тому, не встигнувши окріпнути та міцно залучити Південь і Схід до національного державотворення, ще слабка українська спільність, підживлена ситуативним прошарком з хитких українців, 2004 року розпочала передчасні пологи.

Україна ще не була готова народитись як нація (державницький народ) із достатнім запасом міцності для виживання. Але українство, не дозрівши до такого запасу, під справедливим з точки зору прав людини, але безглуздим з точки зору долі нації приводом – боротьби за демократію, почало «розхитувати човен», маючи на меті взяти владу в свої руки і розпочати типовий європейський національний розвиток держави на рейках традиційної для українців демократії. Як образно сказав завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ доктор економіки й соціології Ю.Саєнко «помаранчева революція» стала «пробудженням глибинної демократичності української душі». Сил Л.Кучми не вистачило, щоб спинити передчасні пологи. Україна народилась у грудні 2004 року під час політичних пологів, які в історії отримали назву «помаранчева революція».

Шкарлупа була розбита, авторитарні окови зламані і організм вийшов на волю. Молодий національно-український, державно-демократичний організм одразу потрапив у дуже важкі умови. Насамперед, виявилось, що в цього організму є «мертва» частина – Схід і Південь, яка досі не ожила. За часів Кучми вона просто не встигла культурно, політично українізуватись та зрештою повернутись до своїх національних корінь (етнічну більшість в цих регіонах становлять українці). За результатами соціологічного опитування вересня 2010 року (соціологічна група Рейтинг) громадянами України визначили себе загалом близько 70% мешканців Західної та Центральної України, в той час як на Сході і Півдні - лише 44%.

Природно, що ця частина (Схід і Південь) нічого значимого не пропонувала і не продукувала в державному та національному плані. Значною мірою вона ще знаходилась у складному пошуку себе, застрягши між українськими генами, російською культурною та політичною орієнтацією, славним радянським минулим та незрозумілою необхідністю жити в новій та іншій країні з назвою Україна. Як сказав в лютому цього року радіожурналіст ВВС та "Радіо Свобода" І.Померанцев: «Східній Україні зробили стерилізацію, й не відомо, чи спроможна вона ще народжувати». Ще 2006 році дніпропетровська філія Національного інституту стратегічних досліджень в своїй аналітичній довідці поставила цей же діагноз Східній Україні в більш науковому вигляді: «Енергія державотворення, реалізація національних культурних проектів була унеможливлена домінуванням рис транзитної суспільної психології переважної більшості мешканців Дніпропетровщини, Харківщини чи Донбасу».

Природно, що в такому стані національно «мертва» частина була поглинута різного роду соціальними паразитами. Найагресивнішими та найвпливовішими з них стали кримінально-олігархічні клани. За часів Кучми вони були змушені співпрацювати з владою і були в тій чи іншій мірі нею контрольовані. Після народження національної і демократичної України вони відчули загрозу своєму існуванню, впливу як економічному так і політичному. Ці клани чудово розуміли, що найкращий клімат для них – «мутна вода», тобто національно невизначене і державницьки «мертве» населення, яке перебуває в стані певного культурно-психологічного колапсу і розгубленості, тобто в проросійській Україні. За умов національної української демократії та природної при цьому публічності клани неминуче рано чи пізно витягнуть на світло, держава залізе до них в кишеню, а в ЗМІ їх будуть розпинати, малюючи «бридкими і страшними». Так відбувається в усій Європі, навіть у такій специфічній країні як Італія (ламання хребта мафії розпочалось у 60-70х роках ХХ ст. після демократизації фашистської Італії та важкого післявоєнного періоду).

В підсумку, проти щойно народженої України стали працювати величезні кланові гроші, які одночасно з проникненням у владу всіляко підбурювали проросійські настрої Сходу та Півдня. Почали будуватись пам’ятники Катерині ІІ (2007 – Одеса, 2008 – Севастополь), Сталіну (2010 – Запоріжжя), жертвам ОУН-УПА (2008 – Сумська область, 2007 – Сімферополь, 2010 - Луганськ), ради Сходу і Півдня почали приймати рішення про затвердження російської мови регіональною, оголошення областей вільними від НАТО і так далі. Стало зрозуміло - українське державотворення не буде в найближчий час системно розвиватись на Сході і Півдні України, які вміщують близько половини населення. Як казав політолог І.Лосєв «на найбільш русифікованих та радянізованих територіях Півдня і Сходу українська ідея не зможе поширюватись самопливно, потрібні зусилля не лише патріотів-ентузіастів, але і суспільства і держави».

Здійснювати такий оживляючий вплив, який був можливий в коконі авторитаризму, слабкий український державний демократичний організм ніяк не міг. Хоча певні заходи все ж здійснювались: рішення місцевих рад опротестовувались прокуратурою, впроваджено обов’язкове дублювання фільмів українською мовою, активізували вшанування жертв Голодомору та дослідження Визвольних Змагань, більш об’єктивно висвітлили деякі сторінки історії в підручниках, здійснювався певний (не зовсім безуспішний) тиск на місцеве самоврядування Сходу і Півдня з метою перейменування вулиць, названих в честь діячів, причетних до голодомору, були здійснені слабкі спроби популяризувати НАТО, ще на 4% збільшилось охоплення шкільним навчанням українською мовою тощо. І все ж ці заходи були надто кволими і нетривалими для того, щоб помітно реанімувати ситуацію на «мертвому» Сході і Півдні.

Та все ж «Україна–дитина» жила тою здоровою і націотворчою половиною (Захід і Центр) яка в неї була. Доконали її дві інші хвороби, які при наявності такої величезної «мертвої» частини (Схід і Південь) виявились смертельними.