9 травня - НЕ свято!

Знову скажу банальну і очевидну думку, хоч, нажаль, для багатьох це виявиться недосяжною мудрістю. 9 травня в Україні - свято лише для ворогів України або ідіотів.

 В цьому плані приємно, що за соціологічними опитуваннями серед молоді найменший відсоток тих хто вважає цей день святом. Це дає надію.

 Зрозуміло, що у ІІ-й світовій війні ми, тобто УКРАЇНЦІ, виступали в ролі віслюка, який дивився як два леви деруться за право його з’їсти. Зрештою один вбив іншого і з’їв нас. І багато з нас померло як УКРАЇНЦІ. Як істоти вони залишились, бо будь-якому окупанту потрібні раби, але як окремий народ, носії окремишньої культури - УКРАЇНЦІ вони померли.

Українське в них лише на рівні далекого етнографічного спогаду про дідів, які розмовляли українською, носили вишиванку, жили українськими народними традиціями та любили читати Шевченка.

 Тепер «мертві» українці розмовляють москальською і не бачать в цьому нічого поганого, як і в тому, щоб слухати і співати москальські пісні, або в тому щоб їх діти дивились "Маша і мєдвєдь" і взагалі в тому, щоб бути частиною "русского мира" - мира в якому люди розмовляють, читають, пишуть москальською мовою, творять москальську культуру. Ці "нові москалі" вважають що вони "українці" за національністю тому, що вони громадяни України і тому, що вони хочуть будувати європейську, демократичну МОСКАЛЬСЬКУ державу під назвою Україна, а не приєднуватись до Росії.  

 Тому не дивно, що опитування показують, що для таких «українців» Півдня та Сходу України москалі в Росії, які говорять москальською та шанують Червону Армію ментально ближче ніж свої, українці Західної України, які розмовляють українською мовою та шанують армію УНР, ЗУНР та УПА.

Для нормальних українців зрозуміло, що Червона Армія несла для них як нації завжди лише смерть, тобто - москальську мову і москальську культуру, москальське право, економічну та політичну думку, соціальні зв’язки та традиції.

 І це нормально. Бо Червона армія ніколи не була УКРАЇНСЬКОЮ армією, як і вермахт. Хоча в обох арміях служили українці. Проте ви ніколи не почуєте пісні українською мовою ні про славу вермахту ні про славу Червоної армії, так само як і пісні білоруською, грузинською, литовською, польською чи будь-якою іншою мовою. Пісні Червоної Армії - ВИКЛЮЧНО москальською мовою. Як і накази в Червоній Армії віддавались виключно москальською мовою. Бо служила Червона армія виключно москальській культурі, москальській мові і москальському народу. І навпаки - всі пісні армії УНР чи УПА - виключно українською мовою, бо служили ці армії виключно українській культурі, мові, прапору, державності.

 Звичайно, якби переміг Третій рейх і проіснував так само довго як СРСР, і "переплавив" усіх як СРСР у 30-ті роки, а потім - розвалився... То тоді зараз в Україні стояли б пам’ятники Гітлеру, а більшість українців би говорили німецькою, співали німецькі пісні про перемогу героїчного вермахту у Великій Вітчизняній війні, в якій Третій рейх переміг кривавий комуністичний СРСР, який ламав хребет українцям голодоморами, розстрілами та каторгами. А так...

 Трапилось навпаки. Тепер в наших містах стоять пам'ятники Червоній армії.

 Проблема в тому, що крім того, що переможці вбили нас, як українців, і ми перестали розмовляти НАШОЮ мовою, жити українськими традицями та читати Шевченка на відміну від наших предків, ми стали нащадками колаборантів. Тобто тих, хто служив ЧУЖИМ, окупантам, які вбивали тих хто хотів лишитись українцем. Наші предки допомогли москалям вбивати нас, вбивати себе. Наші предки не лише допомогли москалям задавити НАШУ, тобто українську армію - Армію УНР та УПА, а й самі стали намагатись говорити ЧУЖОЮ мовою. Більше того, вони, нас, своїх дітей, привчали коритися окупаційній ЧУЖІЙ мові і культурі. Вони не противилися тому, щоб їх діти забули українську мову, забули рідну мову їх батьків.

 І от тепер - ми – невідомо хто, кого полишили наші господарі – МОСКАЛІ (росіяни це всі хто живе в Росії, в українській мові нема терміну «русские» лише «москалі»). Ми тяжко сприймаємо НАШУ власну мову, бо вона стала нам чужою. УКРАЇНСЬКА армія, яка розмовляла виключно українською мовою, співала «Ще не вмерла Україна», та ходила під жовто-блакитним прапором стала нам чужою.

 Бо ми - нащадки тих, які вбивали тих, хто воював з тризубом на кокарді і співав «Ще не вмерла Україна». Наші предки - співали пісні москальською мовою і служили в чужій армії чужого народу і на кокардах в них були зірки і в бій проти УКРАЇНЦІВ вони йшли під червоними прапорами і палили захоплені жовто-блакитні прапори і топтали зірвані тризуби. Внаслідок «перемоги» у ІІ-й світовій інші народи заплатили лише життям якоїсь частини, але зберегли себе – народ, тобто – мову (москальську, німецьку, французьку, японську і навіть циганську). А євреї, навіть відродили свою мову. Ми перестали існувати як народ - втратили мову, національні символи, державність, взагалі всю культуру, яка робила нас УКРАЇНЦЯМИ.

 Ми - діти колаборантів, зрадників свого народу, своєї мови і культури. А чи легко визнати зрадником свого діда, батька? Психологічно – дуже важко. Це травма. А ми так хочемо задоволень та позитивних емоцій.

 То хіба дивно, що для таких дітей таких предків 9 травня - свято?

 Питання в тому, що для УКРАЇНЦІВ, які якимось дивом вижили в цій м’ясорубці часу та історії це не може бути свято.

 Але скільки людей в Україні - УКРАЇНЦІВ? Скільки людей в Україні розуміють, що найцінніше, що передавали нам століттями (незважаючи на різних ЧУЖИХ предки - це українську культуру та мову. Це єдине що є у нас неповторне та унікальне на планеті, що не можна створити штучно.

 Скільки таких? Я думаю не більше 25%.

 І от тому триває маразм, аналогів якому в світі я не знаю за всю історію людства. Ми живемо в державі за яку воювали петлюрівці та бандерівці. Під нашим державним прапором, гербом та з гімном на вустах вони героїчно вбивали бійців Червоної Армії, які намагались знищити нашу нинішню державу - Україну.

  А тепер в Україні ми шануємо не бандерівців та петлюрівців, а тих, хто вбивав їх та воював під символами чужого народу, співаючи пісні чужого народу і воюючи за чужу державу чужого народу, яка робила все можливе, щоб ні держави України, ні українців, ні української мови з гімном "Ще не вмерла Україна", тризубом та жовто-блакитним прапором ніколи не існувало. Це все одно що зробити в Ізраілі день народження Гітлера державним святом. Маразм.

 Що ж...  Тримайтесь, ті хто не ідіот і не ворог. Тримайтесь УКРАЇНЦІ, побратими. Наші вороги завжди будуть співати пісні неукраїнською мовою про ЇХ перемогу чи про поразку. Саме так всі народи і відрізняють СВОЇХ від ЧУЖИХ. Тримайтесь та єднайтесь! Я з вами!

Що треба знати про СРСР

Нещодавно побачив плакат на будинку КПУ де Ленін питає: "Ну як вам живеться при капіталізмі?".

Очевидно автори вважають, що люди мають відповідати: "погано, хочемо до СРСР".

Коли СРСР розвалився мені було 17 років... Але не в цьому суть. Щоб зрозуміти суть СРСР не обов'язково було жити в тій країні. Достатньо уявити в'язницю настільки велику як країна. Тобто в тій в'язниці, в тому концтаборі в кожного є камера. Вона відносно невелика і відносно тепла. Всіх одягають та годують. Одяг та харч відповідний - концтабірний. Всі забезпечені роботою і відносною турботою з боку охоронців концтабору та табірної медичної частини табору. Все - БЕЗКОШТОВНО! Єдина плата за все це "щастя" - ваша СВОБОДА. І все.

Дійсно на свободі про вас ніхто не турбується, не дає макарони як в тюрмі і не дає роботу, не заводить до власної камери, яка не протікає і не вимикає світло на ніч. Тут, на Свободі, лише від вас залежить все. Чи буде у вас ліжко і дах над головою, коли вам лягати і коли вставати, чи буде у вас робота і яка. І так далі. Вас не відправлять до лазарету, якщо ви хворі - треба йти самому в лікарню. І так далі.
Дійсно, свобода це справжнє життя, а воно не просте. Тут треба докладати зусилля. Взагалі Жити - це не просто і, можливо, важко. Тут треба докладати зусилля для всього. Щоб одягнути штани, знайти дівчину, виховати дитину і вимкнути світло ввечері в кімнаті, щоб помити посуд і потурбуватись про те, щоб було що в нього покласти.
Життя це є життя. Але одночасно це є свобода. В природі саме життя є аналогом свободи. Тут твоя свобода може бути обмежена, або лише свободою іншого, або чинниками неживої природи. Природа генетично в нас закладає інстинкт, потяг, ПРИРОДНЮ ПОТРЕБУ - свободи.
Дійсно, ми заганяємо деяких звірів в зоопарки, але невже це їм "в кайф". Якщо б в них був вибір, невже ви думаєте вони б лишились у відчинених клітках, а не втекли?

Саме тому найстрашнішим покаранням, яке придумало людство за свою історію є покарання концентраційним табором, в'язницею, а юридично це звучить "засуджений до позбавлення волі". Позбавлення волі, свободи це найстрашніше, що є для людини.

Саме тому не можна порівнювати СРСР та його соціалізм з нинішньою Україною та капіталізмом. І сенс не в тому чи в кого на столі макарони, а в кого - ні. І на свободі і в тюрмі можуть бути макарони. Але принцип всього існування різний. В тюрмі - нема життя, є - існування, регламентоване тюремною адміністрацією, як життя звірів в зоопарку - регламентоване адміністрацією зоопарку.
А на волі єдиний начальник собі є ти сам... і Бог на небі...

Тому порівнювати треба не макарони, які знову ж таки можуть бути однакові. Хоча на свободі може як не бути макарон взагалі, так і бути крім макарон ще й м'ясо чи вино. А в тюрмі - лише макарони! Умови життя в тюрмі - завжди мінімально потрібні для виживання раб. сили. Порівнювати слід свободу і неволю! Ось це справжнє порівняння радянського комунізму та українського чи канадського капіталізму (те що українці живуть не так як в канадці, суто наша провина. Це вирішуємо виключно ми - українці. В СРСР все було інакше).
І тут, при порівнянні свободи та неволі, вибір для українців очевидний.

Чому для українців?

Тому, що ми - європейці. До мозку кісток. І не лише через всю нашу історію, культуру, традиції тощо. Ми - індивідуалісти. Це найпринциповіше. Моя хата скраю - нічого не знаю, Де два козака - три гетьмани і так далі. Ви - власники. Маємо кожен свою думку. Це генетичне. Наш індивідуалізм навіть шкодить нам. Часто політологи, соціологи вказують на те, що це прагнення свободи, індивідуалізму заважає нам домовитись, поставити нашу спільність - українську мову, українську культуру і українську державу вище за дрібні погляди на ті чи інші шляхи розвитку та вирішення питань, власні егоїстичні амбіції.

Свобода для нас має занадто велике значення. Варто все ж іноді такі речі, які роблять нас українцями, а не японцями чи греками ставити вище за індивідуальні права і свободи. Лише так ми збережемося як українці, як нація серед націй.

Але насправді не усі такі як українці, як європейці. В Азії в силу багатьох причин народи протягом тисяч років живуть за іншою системою. Вони дійсно живуть в концтаборі. Де життя регламентоване і взагалі відсутні такі поняття як верховенство права чи права людини чи взагалі свобода людини. В Азії панує колективізм. Він домінує над усім індивідуальним.

Дійсно це феноменально. Тільки я казав про те, що все живе прагне свободи і раптом цілі народи самі себе заганяють у концтабори без жодних прав і свобод. Але це так... Психологи, політологи пояснюють ці азійські деспотії, тиранії, тоталітаризми та інші "недемократії" з відсутністю прав та свобод людини суворістю природи. Тобто інакше вони б там не вижили... Можливо. Однозначної відповіді нема.

Так от для москалів, як типово азійського народу, відсутність свободи це природній стан. Згадується німкеня Катерина ІІ, яка ставши царицею над москалями, змушена була видавати указ, який забороняв москалям підписуватись у листах до неї "раб твій". З московського царства неможливо було виїхати. Дозвіл на виїзд давав лише сам цар. Всі підданні були його рабами - власністю. Виїзд людини - втрата власності. Так само було в СРСР. З концтабору ніхто не мав права виїхати. Навіть в туристичну поїздку у вільні країни практично неможливо було потрапити.

Рабство на території Росії, тобто у москалів, в них в крові. Це не погано і не добре для них. Це - ОРГАНІЧНО. Це - ГАРМОНІЙНО. Іншими вони бути не можуть. І чи треба? Я не прихильник ідеї деяких європейців - всю Азію привчити поважати права людини, свободи, демократію тощо. Не слід примушувати домашню курку жити в джунглях.

Але суть в тому, що СРСР для москалів був природною державою. Власне це і так була саме їх держава. Не українська, естонська чи польська. СРСР була москальською державою, як до того Російська імперія чи Московське царство.

Тому в Україні зараз москалям особливо некомфортно та незручно. Вони не можуть жити на свободі. Це не їх клімат. Демократія, плюралізм, боротьба за свої права, громадська активність, громадські організації, скандали в ЗМІ - все це їм здається хаосом і "бардаком" (хоч в Європі страйки, розвали урядів, перевибори, сутички з поліцією, розтрощені вітрини, корупційні скандали і так далі значно крутіші і частіше ніж в нас).

Проблема в іншому. Проблема в тому, що москалі не дають нам будувати дім на волі. І ЖИТИ. Жити на свободі, як можемо ми, але не вони.

І тому так виходить, що тюрма, концтабір, СРСР розвалився. Точніше розвалилась система, що утримувала концтабір, тюрму. А ті, для кого ця тюрма була рідним домом не пускають решту суспільства вийти з тюрми, розвалити стіни, бараки, колючий дріт і збудувати власні будинки, власне життя. 
Москалі в Україні, та русифіковані українці (хохли, малороси, манкурти, свинопаси тощо) не виходять з вже непрацюючої тюрми... Вони все ще сидять у своїх камерах і шанобливо ставляться до колишньою концтабірної охорони.

Якщо чехи, поляки та інші народи після розвалу СРСР почали своє ЖИТТЯ на свободі з того, що викинули пам'ятники "радянським визволителям", публічно заявили, що це були окупанти, які забрали в них СВОБОДУ, то в нас Червона Армія це все ще визволителі і в усіх містах красуються пам'ятники Леніну та назви вулиць, написані та поставлені концтабірною адміністрацією ще в часи СРСР. Ясно, що за такого концтабірної ностальгії за концтабірною молодістю (в малоросів), та природньою потребою концтабору (в москалів) наше суспільство ще не може нарешті почати жити на свободі.

Ми застрягли. Між концтабором і свободою. Концтабір вже не працює, але ми все ще не живемо на свободі, а намагаємось зробити вигляд і зберегти зовнішні форми того, що ми все ще в концтаборі.

Зрозуміло, що оскільки ментально українці, як я вже писав, європейці, тобто індивідуалісти, поступово кількість українців в Україні збільшується. Але поки ця цифра досягла лише 45-48% і не є більшістю. Тих хто хоче жити в концтаборі (москалів) і ті в кого просто "ностальгія" за макаронами в концтаборі (малороси) - близько 40-42%. На момент розвалу СРСР це співвідношення було 27% до 67%.

Я вірю, що все ж динаміка доведе українців до більшості і ми нарешті почнемо жити на свободі, як усі інші країни колишнього "соціалістичного табору" (саме так офіційно називали ці країни в часи СРСР). А значить будемо з сумом та ніяковістю згадувати, що наші предки служили в Червоній армії і стріляли в фінів у 1939 році, стояли окупаційними військами в Чехії, Польщі чи в Афганістані, або стріляли в спини СВОЇМ - УКРАЇНЦЯМ, які воювали за Україну в УПА. Бо служила Червона Армія не Україні чи українцям, чи українській культурі, а виключно москалям та їх державі, концтабірній СРСР. Саме Червона Армія знищувала все що стосувалось України і українського. Саме вона була збройною силою концтабору. Саме після того як почнемо реально жити на Свободі і позбудемось всього що нагадувало б про ганебне концтабірне минуле, тоді для нас День Незалежності України стане великим святом. Святом Свободи, Нашої Свободи, як цінності, яку не можна порівнювати з найкращими макаронами в найліпшій в'язниці.

Це моє послання підліткам, щоб їм не розповідали їх бабусі та дідусі про СРСР. Німці покаялись за СВІЙ нацизм. А українці.... Невже будемо шанувати політичну та економічну систему чужого народу, нав'язану нам силою? Це НЕ НАША історія, а москальська. Українців, як і естонців чи грузинів ніхто не питав, коли москалі нав'язали комунізм, розкуркулювання, колгоспи, голодомори та розстріли. Українці з цим боролись, але все поодинці. Проклятий індивідуалізм... Якби об'єднались в ім'я нашої мови, культури та держави, то в нас би була НАША історія. 

Якщо когось цікавить статистика про те як "гарно" жилось в СРСР - 
http://pollotenchegg.livejournal.com/61750.html