Україна
померла! Очікуємо останніх пологів? (Трилогія про незручне та
болюче минуле і майбутнє України).
Аналізуючи сучасну
українську політику як політолог, не можна не визнати деяких принципових
постулатів, які власне визначать наше майбутнє.
Частина І: Кокон,
пологи, виявлення мертвої частини
Подобається це чи
ні, а факти свідчать, що Л.Кучма, як не крути виявився все ж українським князем, королем чи хай навіть і
авторитаристом. За його правління українська державність і українська людність зміцніли,
хоч багато хто цього ще не зрозумів. Але саме він зміг в тій чи іншій мірі
загальмувати 300-літній маховик тотальної русифікації. Сам же резонно
зауважував у своїй книзі «Україна – не Росія», що перебувала б Україна у складі
СРСР ще якихось 50 років і про українців можна було б забути назавжди. Ми
просто перетворились би на музейний етнографічний матеріал.
Одразу після приходу
до влади 1995 року Кучма відключив в Україні російський телеканал ОРТ, який
тотально панував в нашому інформаційному просторі. 1995 року Кучма жорсткою
рукою приборкав сепаратизм в Криму (ліквідував посаду Президента Криму,
скасував Конституцію, низку Законів Криму, встановив жорсткий контроль над
ситуацією на півострові). У 1996 році українська мова як єдина державна
закріплена в Конституції, Конституційний суд підкреслив обов’язковість та
вищись статусу української мови в Україні. За часів Кучми школи активно
переводяться на українську мову. На 2005 рік кількість учнів, що навчалися
українською сягнула 78%. Цей процес повільно але йшов навіть у Криму. Було
відкрито 7 шкіл, за 2005-2011 роки – жодної. Перепис 2001 року засвідчив, що в
Україні зросла кількість людей, які вважають українську мову рідною. Помітною
силою тримається Київський патріархат, а 2001 року до України, незважаючи на
протести Москви, приїздить Папа Римський. 1997 року на противагу Росії та,
контрольованим нею геополітичним блокам, засновується ГУАМ. Україна повзучо,
але неухильно рухається до НАТО та ЄС. 2003 року приймається Закон «Про основи
національної безпеки України», в якому закріплюється інтеграція до НАТО,
Україна бере участь в усіх операціях НАТО, а програма «Партнерство заради миру»
де-факто перетворюється на план дій по набуттю членства в НАТО. 2003 року Кучма
гідно вистоює у територіальному конфлікті з Росією довкола острова Тузла, не
поступившись ні сантиметром Керченської протоки.
Всередині країни
Кучма не допускав побудови пам’ятників Катерині ІІ, Сталіну, жертвам УПА і так
далі. Натомість постали пам’ятники С.Петлюрі (Рівне – 2001), С.Бандері (Борислав
– 1998, Теребовля – 1999, Дрогобич – 2001, Львів – будівництво почалось 2003
року), І.Мазепі (1994 – с.Мазепинці Київської області), воякам УПА (Західна
Україна). Була наявна маса інших знакових сигналів, як, наприклад, монета
пам’яті героїв Крут, яка недвозначно на державному рівні давала оцінку агресії
Росії проти України. Запроваджувались й інші «буржуазно-націоналістичні»
новації, символи, традиції. Перераховувати все безглуздо.
Очевидно, що Україна
в нинішніх кордонах ще ніколи так не наближалась до можливості свого оживлення
та чергового народження як за часів Кучми. 2007 року політолог, директор Київського центру
політичних досліджень та конфліктології М.Погребинський вказував, що різниця
між Кучмою і Ющенком полягає в тому, що Кучма був відповідальний державним
діячем, на відміну від Ющенка. Навіть такий «український буржуазний
націоналіст» як Дмитро Павличко в червні цього року писав, що Кучма - «людина,
яка десять років, хоч не завжди ідеально, з помилками, але в багатьох сферах
мудро, далекоглядно, в державницько-українському дусі керувала Україною». І не
дивно, що коли в квітні 2011 року влада порушила кримінальну справу проти Кучми
відкритий лист
звернення написали 11 членів Національної Академії Наук України з відзначенням
його внеску у «становленні і зміцненні сучасної української державності».
Соціологічні
опитування теж засвідчують, що українці все більше усвідомлюють хто такий був
Л.Кучма. В березні 2010 року соціологічною службою Центру Разумкова було
проведено опитування в усіх регіонах України. Порівнюючи виконання обов’язків
президента України різними політиками, які перебували на цій посаді, близько
третини опитаних (32,6%) заявили, що найкращим президентом був Л.Кучма. 12,6%
респондентів кращим президентом назвали Л.Кравчука і лише 10,6% громадян
вважали, що кращим президентом був В.Ющенко. 44,1% не змогли порівняти і
ухилились від відповіді.
За часів Кучми
Україна являла собою кокон, яйце, на якому сидів Кучма як дбайлива мати,
створюючи умови для більш-менш правильної націогенези. Але проблема виявилась в
тому, що процеси національного творення йшли дещо повільніше політичного і
навіть громадянського. Крім цього, Л.Кучма творив українство, а українство традиційно,
до мозку кісток - демократичне мислення та демократична манера поведінки, в
тому числі політичної з відповідними наслідками. Тому, не встигнувши окріпнути
та міцно залучити Південь і Схід до національного державотворення, ще слабка
українська спільність, підживлена ситуативним прошарком з хитких українців, 2004
року розпочала передчасні пологи.
Україна ще не була
готова народитись як нація (державницький народ) із достатнім запасом міцності
для виживання. Але українство, не дозрівши до такого запасу, під справедливим з
точки зору прав людини, але безглуздим з точки зору долі нації приводом –
боротьби за демократію, почало «розхитувати човен», маючи на меті взяти владу в
свої руки і розпочати типовий європейський національний розвиток держави на
рейках традиційної для українців демократії. Як образно сказав завідувач відділу
соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ доктор економіки й соціології
Ю.Саєнко «помаранчева революція» стала «пробудженням глибинної демократичності
української душі». Сил Л.Кучми не вистачило, щоб спинити передчасні пологи.
Україна народилась у грудні 2004 року під час політичних пологів, які в історії
отримали назву «помаранчева революція».
Шкарлупа була
розбита, авторитарні окови зламані і організм вийшов на волю. Молодий
національно-український, державно-демократичний організм одразу потрапив у дуже
важкі умови. Насамперед, виявилось, що в цього організму є «мертва» частина –
Схід і Південь, яка досі не ожила. За часів Кучми вона просто не встигла
культурно, політично українізуватись та зрештою повернутись до своїх
національних корінь (етнічну більшість в цих регіонах становлять українці). За
результатами соціологічного опитування вересня 2010 року (соціологічна група
Рейтинг) громадянами України визначили себе загалом близько 70% мешканців
Західної та Центральної України, в той час як на Сході і Півдні - лише 44%.
Природно, що ця
частина (Схід і Південь) нічого значимого не пропонувала і не продукувала в
державному та національному плані. Значною мірою вона ще знаходилась у
складному пошуку себе, застрягши між українськими генами, російською культурною
та політичною орієнтацією, славним радянським минулим та незрозумілою
необхідністю жити в новій та іншій країні з назвою Україна. Як сказав в лютому
цього року радіожурналіст ВВС та "Радіо Свобода" І.Померанцев:
«Східній Україні зробили стерилізацію, й не відомо, чи спроможна вона ще
народжувати». Ще 2006 році дніпропетровська філія Національного інституту
стратегічних досліджень в своїй аналітичній довідці поставила цей же діагноз
Східній Україні в більш науковому вигляді: «Енергія
державотворення, реалізація національних культурних проектів була унеможливлена
домінуванням рис транзитної суспільної
психології переважної більшості мешканців Дніпропетровщини, Харківщини
чи Донбасу».
Природно, що в
такому стані національно «мертва» частина була поглинута різного роду
соціальними паразитами. Найагресивнішими та найвпливовішими з них стали
кримінально-олігархічні клани. За часів Кучми вони були змушені співпрацювати з
владою і були в тій чи іншій мірі нею контрольовані. Після народження
національної і демократичної України вони відчули загрозу своєму існуванню,
впливу як економічному так і політичному. Ці клани чудово розуміли, що найкращий
клімат для них – «мутна вода», тобто національно невизначене і державницьки «мертве»
населення, яке перебуває в стані певного культурно-психологічного колапсу і
розгубленості, тобто в проросійській Україні. За умов національної української
демократії та природної при цьому публічності клани неминуче рано чи пізно витягнуть
на світло, держава залізе до них в кишеню, а в ЗМІ їх будуть розпинати, малюючи
«бридкими і страшними». Так відбувається в усій Європі, навіть у такій
специфічній країні як Італія (ламання хребта мафії розпочалось у 60-70х роках
ХХ ст. після демократизації фашистської Італії та важкого післявоєнного
періоду).
В підсумку, проти
щойно народженої України стали працювати величезні кланові гроші, які одночасно
з проникненням у владу всіляко підбурювали проросійські настрої Сходу та
Півдня. Почали будуватись пам’ятники Катерині ІІ (2007 – Одеса, 2008 –
Севастополь), Сталіну (2010 – Запоріжжя), жертвам ОУН-УПА (2008 – Сумська
область, 2007 – Сімферополь, 2010 - Луганськ), ради Сходу і Півдня почали
приймати рішення про затвердження російської мови регіональною, оголошення
областей вільними від НАТО і так далі. Стало зрозуміло - українське
державотворення не буде в найближчий час системно розвиватись на Сході і Півдні
України, які вміщують близько половини населення. Як казав політолог І.Лосєв
«на найбільш русифікованих та радянізованих територіях Півдня і Сходу
українська ідея не зможе поширюватись самопливно, потрібні зусилля не лише
патріотів-ентузіастів, але і суспільства і держави».
Здійснювати такий
оживляючий вплив, який був можливий в коконі авторитаризму, слабкий український
державний демократичний організм ніяк не міг. Хоча певні заходи все ж
здійснювались: рішення місцевих рад опротестовувались прокуратурою, впроваджено
обов’язкове дублювання фільмів українською мовою, активізували вшанування жертв
Голодомору та дослідження Визвольних Змагань, більш об’єктивно висвітлили деякі
сторінки історії в підручниках, здійснювався певний (не зовсім безуспішний)
тиск на місцеве самоврядування Сходу і Півдня з метою перейменування вулиць,
названих в честь діячів, причетних до голодомору, були здійснені слабкі спроби
популяризувати НАТО, ще на 4% збільшилось охоплення шкільним навчанням
українською мовою тощо. І все ж ці заходи були надто кволими і нетривалими для
того, щоб помітно реанімувати ситуацію на «мертвому» Сході і Півдні.
Та все ж «Україна–дитина»
жила тою здоровою і націотворчою половиною (Захід і Центр) яка в неї була.
Доконали її дві інші хвороби, які при наявності такої величезної «мертвої»
частини (Схід і Південь) виявились смертельними.
Немає коментарів:
Дописати коментар