Як робити неприємні лікувальні процедури дітям

      Мені часто цікаво аналізувати психологічну сторону різних процесів. Іноді мені доводиться спостерігати за тим як я чи дружина розмовляємо з дитиною перед тим як дати неприємні їй ліки. Останній раз це було тоді коли необхідно було ввести їй в попу свічку з жарознижувальним препаратом (назву не пам'ятаю, але здається в ній активний елемент анальгін) бо ібупрофен в варіанті Нурофену не працював, парацетамол в пігулках теж діяв не одразу і сумнівно. Одним словом я спостеріг таке.
    Коли це роблю я, то одразу кидаю "атомну бомбу", тобто, я одразу психологічно знищую будь-який опір. Тобто, я чітко даю дитині зрозуміти, що це буде зроблено в будь-якому випадку і так і тоді коли Я ВИРІШУ.  Тобто, я чітко даю зрозуміти, що дитина - ніхто і повністю в цьому випадку безправна, а я - Бог і скористаюсь своєю фізичною силою щоб зламати будь-який опір з її боку. Треба це казати жорстко але не грубо, сильно, впевнено але без злості та роздратування, просто як сувору об'єктивну констатацію неминучості. При цьому можна спокійно пояснити для чого це НЕМИНУЧЕ необхідно зробити. Але після цього дитина може бути психологічно розчавлена вашим всесиллям і фізичним насиллям, точніше його загрозою і може психологічно зламатись як людина. А вам це теж ні до чого. Вам не потрібен раб, але потрібна майбутня особистість. І коли вона впала психологічно під вашим ударом, але ще повне горе в її душі не наступило від розчавленості ви маєте простягнути їй рятівну гілку, руку допомоги і співпраці. Сказати їй, що якщо вона вам допоможе, то це відбудеться швидко і вона нічого не відчує, і що ви ОБІЦЯЄТЕ їй з висоти свого Божого статусу та всезнайства, що сама процедура абсолютно безболісна, але краще щоб вона вам допомогла бо тоді дійсно буде швидко і їй не доведеться робити боляче, фізично долаючи її опір. Звертаю увагу. Не "але вона вам має допомогти", а "але краще щоб вона вам допомогла" .
     Тобто треба підвести дитину до того, що єдиний її вихід це співпраця і допомога вам, а отже - самій собі. Лише в цьому випадку ви гарантуєте їй швидкість та безболісність. При цьому можна тонко проявити лагідність і надати легке заспокоєння дитині. Але тут важливо не перейти межу, за якою дитина зрозуміє, що ви можете відмовитись від задуму. Тобто це незиблимо. Задум має бути здійснений навіть якщо розпочнеться кінець світу. І це дитина має відчувати усіма фібрами душі.

     І далі. Коли дитина йде на співпрацю і, наприклад, лягає як вам треба і розслабляє попу чи навпаки відкриває рота, щоб ви помазали Люголем. Не поспішайте це робити одразу. Тут треба бути пильним. Дитина може дати вам доступ на півсекунди до себе але через страх, що ви одразу скористаєтесь цим, вона миттєво дає задній хід і зачиняє рот або відвертає попу. Це нормальний інстинктивний тваринний страх. Не сердіться на неї в цей час. Заспокойте її, скажіть, що ще нічого не робите і щоб вона заспокоїлась, що вам треба "прицілитись", приготуватись, щоб все зробити швидко і безболісно. Потім коли вона піде назустріч другий раз, відкриє рота чи розслабить попу. Торкніться руками ближче до місця цілі і потримайте їх наче приготувались, але відчувши, що вона напружується знову нічого не робіть. Заспокойте, скажіть, що все гаразд, ви просто готуєтесь. Але самі поступово підносьте паличку з Люголем чи свічку ближче до цілі, але так щоб дитина вже до цього звикла і не так напружувалась. І тоді коли вона вже почне трохи заспокоюватись від першої паніки і вже трохи втомлюватись від чекання неминучості, вона в якийсь момент зробить  максимальне зусилля щоб вам допомогти, розслабитись (чи відкрити максимально рота) і щоб це нарешті скінчилось. От тоді не зівайте і мажте або вставляєте свічку. Впевнено, рішуче, і так як слід. Після цього швидко відволічіть дитину розмовою, що "Все", "все", що вона МОЛОДЕЦЬ, що ви пишаєтесь нею і що вона має погодитись з тим, що ви зробили це швидко і якщо і було неприємно то було короткий час.  Не сперечайтесь з дитиною якщо вона каже що це було неприємно. Інакше вона відчує що ви її не розумієте, не вірите їй. Нехай і неприємно. Може бути навіть боляче але ви зробили це максимально швидко і постарались щоб вона максимально менше постраждала. РАЗОМ постарались. Від цього обов’язкового спілкування після "процедури", партнерство і довіра між вами зросте.

       Ось так це роблю я. Можливо частково мені допомагає те, що я колись два роки працював санітаром в операційній в хірургічному відділенні дитячої обласної лікарні. Тому те, як діяти з дітьми, а по суті просто з тваринами наділеними свідомістю я зрозумів давно. В екстремальних умовах навіть дорослі можуть панікувати і чинити собі зло, не слухаючи голосу разуму, що вже казати за дитину.

       А ось як робить іноді дружина. Найперша її помилка в тому, що вона не вірить в свої фізичні сили. Мені так здається. Вона не покладається на насилля як на єдино ефективний, точніше єдино безвідмовний метод. Бувають інші методи, але це єдиний безвідмовний і найнадійніший. Хоча ясен пень, що не найбажаніший. Тому дружина, не відчуваючи своєї сили в здійсненні насилля, може піти двома невірними шляхами.
     Перший шлях, коли вона одразу непідготовленій дитині каже швидко відчинити рот, чи лягти з рішучим зовні наміром здійснити це. Ідея мами зробити це настільки швидко, щоб дитина ще не встигла психологічно злякатись та вчинити опір. Але це практично ніколи не працює. Дитина завжди встигає. І, звичайно, починає чинити опір. І тут мама робить помилку. Вона в спробі наздогнати "потяг раптовості" який вже пішов, починає підвищувати голос і скачуватись на істерику, говорить про те, що "це слід зробити", "прибери руки", "відкрий рота", починає кричати ім'я дитини і так далі. Але дитина бачить, що при всій цій істериці і нервах мама фізично не справляється, Тобто дитина, незважаючи на димову завісу мами з психів, витримує фізично оборону і тому фактично перемагає. Діти можуть бути достатньо вперті і сильні. Далі розпач будь-якої мами від фізичного безсилля може вилитись у що завгодно, в тому числі в образи, невірні погрози (не чини опір, бо я тобі зроблю боляче, надеру вуха, позбавлю мультиків і так далі), звинувачення у неслухняності тощо. Це нічого гарного не дає. І тут мама може включити варіант номер два, який так само закінчиться плачевно.
    Вона може піти на переговори з терористами. А це категорично неприпустимо. КАТЕГОРИЧНО. Якщо при першому варіанті у мами ще є якийсь шанс в психах, істериці і брудній фізичній боротьбі зламати опір дитини і вчинити так як слід, то в неї хоча б з'явиться шанс надалі лише страхати цим і дитина може швидше припинить опір чи навіть взагалі не буде його чинити. Хоча все одно цей механізм більш травматичний для психіки дитини ніж мій, бо грунтується лише на брутальному психологічному зламі дитини через фізичне насилля. Мій метод передбачає не стільки фізичне насилля, скільки його загрозу пов'язану з неминучістю події з одночасною пропозицією співпраці. Тобто в моєму варіанті моя роль - впевнено без поспіху та нервів передати дитині НЕМИНУЧІСТЬ того що маю зробити. Чи особисто я, чи за допомогою родичів, санітарів в лікарні чи ще когось. В маминому першому варіанті істерика і підвищення тону мами нівелюють неминучість і свідчать для дитини про те, що мама намагається блефувати, залякати при власній невпевненості у тому що в неї вийде зламати опір і тому все кінчається відкритим фізичним протистоянням. В якому дитина може, як не дивно, перемогти.
      Так от тоді мама вчиняє помилку, коли у другому варіанті починає переговори. Тобто вона визнає свою поразку у фізичній атаці і починає переговори. Вона починає звертатись до дитини наче та доросла людина, яка здатна силою волі змусити себе робити те, що не хочеться. А це повне безглуздя, особливо коли дитині 3-7 років. Тобто мама починає пояснювати що це слід зробити, що їй стане краще, і що мама гарна і просто намагається зробити дитині гарно. Все це промовляється не стільки лагідним скільки прохальним, благальним тоном. Дитина, як мамі здається, теж дає задній хід, змовкає, слухає маму і наче ні з чим не сперечається. Але це омана. Дитина, точніше маленька тварина, зрозуміла, що битву вона вже виграла, супротивник втік з поля бою. Але дитина не переслідує супротивника, бо це безглуздо, вона все одно по соціально-правовому статусу ще дитина. Вона наказує своїм військам зачаїтись. І вона просто пильно з виглядом страдниці слухає маму. Насправді, в душі вона вже майже торжествує, відчувши близьку перемогу на смак. Хоча мамі так, звичайно, не здається. І от коли мамі здається, що тварина "УСВІДОМИЛА", те що їй втюхівала мама з висоти своєї дорослої свідомості і мама знову починає якісь рухи зі словами: "Давай, тепер відкрий рот... (чи - повернись попою)". Ось тут всі війська дитини наче знову виростають з під землі, дитина відкидає маску страдниці і свідомої дівчинки чи хлопчика і мати бачить знову все ту ж перелякану інстинктами тварину, того ж супротивника з яким вона боролась вперше і який її переміг. Але тепер цей супротивник сильніший. В нього є досвід перемоги і другий раз атаки мами з її психами нервами та істериками можуть бути ще більш жорстокими, травматичними але так само безрезультатними.  

     Тому ще раз передаю жінкам свій досвід. Кажіть рівно, спокійно але передайте дитині неминучість того, що буде здійснено. Звичайно, завжди чітко розумійте, що якщо ситуація критична і вам треба рятувати дитину ви повинні мати можливість здійснити те насилля яке необхідне, яким погрожуєте дитині. Тобто, якщо ви бачите, що у вас не стане фізичних сил, залучіть в допомогу родичів. Але спокійно, без зайвого базікання з дитиною. Просто віддавайте накази родичам як на полі бою. Але ще раз кажу. Можливо, це доведеться зробити лише раз, а може і навіть не доведеться взагалі (це залежить від того які стосунки і ієрархія в сім'ї склалися до того). Але дитина має чітко відчути, що ви не жартуєте, не ведете з нею переговорів і НЕ ВМОВЛЯЄТЕ її, що ви просто повідомляєте їй, що БУДЕ зроблено. Без психів, погроз, нервів та істерики. Хай дитина відчує, що ви любите її і що ви - її друг, але що має бути зроблено, те буде зроблено. І саме як друг при цьому залучіть дитину на свій бік, залучіть її в цій НЕМИНУЧОСТІ до співпраці. Покажіть їй шлях як вона може допомогти собі, щоб все відбулось безболісно, або максимально швидко. Цим ви теж покажете що ви не ворог їй і хочете з нею одного. Так ви не втратите довіри дитини, не налаштуєте її проти себе. І після процедури у дитини буде відчуття, що ви разом впорались і вона - молодець. А не відчуття поразки, розтоптаності її можливостей для самозахисту.
    Звичайно, в цьому плані мені допомагає не лише те, що діти вже звикли, що я даю їм максимальну свободу, щедро винагороджую за досягнення та успіхи але і вимагаю чіткого і безапеляційного виконання того, що я вважаю повинно бути ними здійснено в незалежності від їх бажання (звичайно, під страхом неминучості покарання в його багатомаїтті). Мені допомагає ще те, що я не брешу дітям. Тобто, якщо дитині буде боляче, я не брешу їй, що буде не боляче. Бо потім, коли дитина переконається, що було боляче, вона більше не стане мені довіряти. Я кажу правду, але якщо боляче прошу потерпіти, наприклад, під обіцянку, що це буде швидко. Тому, коли я кажу дітям, що це буде не боляче і бачу, що тваринний страх блокує в них розуміння моїх слів я кидаю аргумент: Я тебе хоч раз обманював, хоч раз брехав що буде не боляче? І тоді дитина змушена визнати, що вона може мені довіряти, що я її ніколи не підводив і якщо буде боляче, то я б їй це сказав. Тоді дитина трохи легше приймає НЕМИНУЧІСТЬ. Але ще раз кажу, цей прийом лише полегшує сприйняття НЕМИНУЧОСТІ, але не замінює його. Якщо спробувати тиснути лише на дитячу довіру, можна знівелювати її цінність. А воно вам не треба.
   І ще дещо хочу сказати... Справа в тому, що будь-яке спілкуваня це мистецтво. Чітких правил не так вже й багато. Кожна людина індивідуальна. І навіть з однією і тою ж людиною іноді треба спілкуватись по різному. До чого це? До того, що ви маєте дивитись по дитині. Наприклад, при даванні ліків іноді мені допомагає збільшена доля жарту, веселощів на фоні  неминучості та серйозності. Так дитина легше психологічно розслабляється.
    Мабуть саме основне правило якого слід дотримуватись. Пам'ятати, що дитина це дитина, а батьки це батьки. У вас різна відповідальність, рівень усвідомлення реальності (інтелект) і різна сила волі. Тому і стосунки можуть бути лише такі - дорослого з власною дитиною. Діти - не рівня нам в більшості вимірів. Хоча колись будуть. Але приймати дорослі рішення і виконувати їх вони дуже далеко не завжди можуть. І вимагати від них цього неможливо. Вони не винні, що вони діти. Винні дорослі - якщо не можуть вести себе як дорослі, а перекладають на дітей ту відповідальність за себе, яку їм ще зарано нести. Та ще й потім їх же, дітей, і звинувачують за провал. Типу в інших - нормальні діти, а в нас - "бракований". Це дорослі - браковані. Діти ніколи не винні. Вони - відображення нашого виховання. Не більше і не менше.

Ось такий мій досвід.

Успіху Вам

Вибачення перед дитиною

   Я вважаю, що обов'язково слід вибачатись перед дитиною., якщо вам здається що ви помилились. Таким чином ви спускаєтесь в реальність з небес богів до звичайної людини, яка може помилятись і вибачається. Так дитина буде любити і шанувати вас за те ким ви є і що робите для неї, а не підкорятись богу, тримаючи свої справжні почуття і думки про вас при собі. більше того слід заохочувати дитину до аналізу ситуації і щоб вона могла сказати що ваше покарання несправедливе і обгрунтувала чому. 

   Тобто найважливішим критерієм тут має бути справедливість, чесність. І якщо ви порушили цей принцип то маєте як мінімум вибачитись перед дитиною. Вважаю що так її повага і віра в те, що ви її поважаєте лише зросте. Не кажучи вже про довіру і вміння аналізувати вчинки людей. 

   Отака коротка фігня малята. Може це звучить не переконливо але моя мета не переконувати а ділитись власними здобутками. І чи візьмете ви їх чи ні - мені все одно. Головне щоб я зробив все що від мене залежить.

Смартфон та родичі (перші враження та висновки)

    У 2018 році вирішив купити смартфон. Довго не хотів, та й зараз доводиться терпіти купу незручностей порівняно з моїм колишнім трьохдюймовим, зручним сенсорним самсунгом 12 річної давнини, який треба було заряджати лише раз на тиждень. Пятидюймовий смартфон - доволі незручна річ, хоч дає деякі неоднозначні можливості і окремі однозначні переваги. Але суть не в цьому. 

    Завжди дратувало, коли в компанії, люди замість того, щоб проводити час в компанії, як воно і є в реалі, втуплювались в телефони. І тут раптом сам, спочатку, захопився знайомством з цим пристроєм. І от що зрозумів і помітив. Два моменти. 

  Перший момент. В жодному випадку не можна щоб родич розмовляв з вами, а ви продовжували пялитись в смартфон. Навіть при тому, якщо ви, не дивлячись на родича, здатні йому щось відповідати. Це ганебна бридота. Це не просто неповага, це як кажуть кацапи "гадость". Родичі (наші діти, чоловіки, подружжя чи батьки) мають чітко бачити і відчувати, що вони - "номер один", вони не просто "номер один", а вони - ПОЗА КОНКУРЕНЦІЄЮ. Тобто - вони ті, хто вам не байдужий. Це альфа і омега спілкування і поєднання родичів і смартфону, компьютеру, планшету. Тобто, якщо хтось з них до вас підходить і хоче чимось з вами поділитись чи отримати від вас. Не так важливо що. Це може бути і інформація і "душевне тепло" у вигляді словесної ласки чи тактильного контакту. Але саме головне, щоб ви миттєво відірвались від смартфону повністю і душею і тілом і розумом і надали партнеру, дитині чи батькам ту увагу, на яку вони розраховують вступаючи з вами в комунікацію. 

    Будь-які відмовки з цього правила це обдурювання когось (зазвичай себе, себе обдурити найлегше), але не реальність. Реальність така, що коли ми вступаємо в контакт з іншими людьми нам неприємно коли від нас відвертаються, коли не дивляться в очі, говорять не тим тоном, який ми очікуємо. Взагалі людське живе спілкування - дуже складна процедура, в якій ми реагуємо і передаємо інформацію дуже складним способом. Це і самі слова і міміка, і рухи тіла, і проміжки між словами, і тембр голосу, і відстань до того хто говорить і ще купа різних обставин, між іншим яких позбавлені різні компьютерні месенжери, які передають лише слова, що мабуть є найменшою частиною спілкування, бо вам будь-хто (особливо політики, психологи, педагоги і жінки) скаже, що більш важливо як ми кажемо, а не що. 

   Отже правило номер один. Коли родич чи взагалі небайдужа нам людина (в ідеалі - взагалі будь-яка людина) з нами спілкується, ми маємо миттєво відриватися від планшету, компьютеру, смартфону. І це не проблеми іншої людини типу: "Ну вона ж бачить що я чатюсь в месенджері - хай чекає коли я звільнюсь". Це як я вже казав - "гадость", яка відображає проблеми вашої душі або розуму. Це звичайно не стосується вербального спілкування, тобто коли ви розмовляєте по телефону. Тоді, звичайно, і людина яка потребує такого ж вербального спілкування сама не стане перебивати і зачекає. Але коли це компьютер чи смартфон, то знову ж таки скажу: Родичі - ПОЗА конкуренцією. Наші родичі, люди які нам не байдужі - це "номер один".

    Другий момент. Слід пам'ятати, що родичам слід ПРИДІЛЯТИ увагу. Тобто не просто жити і коли буде тоді буде, а дійсно слідкувати за тим, щоб робота, справи і СМАРТФОН (компьютер) не забирали весь вільний час. Тобто частину такого часу треба в будь-якому випадку приділяти персонально спілкуванню з родичами. Це передумова здорового клімату між людьми і не тільки. Бо ясне діло, що гаджети та й взагалі проблеми можуть легко забрати сотню ваших життів. Але питання не в тому, що можуть гаджети чи проблеми, а в тому, що ви дозволяєте їм забирати. Тому це повністю у вашій владі приділяти родичам увагу і персональний час для них. І вина, якщо ви цього не робите, лише на вас, а не на зовнішніх "обставинах".

Дитина і Святий Миколай: брехати чи ні?

        Моя дружина була за брехню. Її аргумент був такий: в нашому житті замало казки і забагато реальності, тому поки вони ще вірять, хай вірять у щось казкове. Не можу сказати, що це поганий аргумент, але тут є два недоліки. Перший недолік - не цілком адекватне сприйняття реальності. Тобто чарівна сила, що стоїть вище батьків, бачить дитину завжди і не є Богом чи є поруч з Богом... коротше кажучи деякі звязки в цьому світі для дитини стають не такими як вони є. Наче недолік і не сильно критичний, але факт є фактом, я переконаний, що після того, коли дитина зрозуміє що "надсили", "надістоти" не існує вона психологічно відчує себе менш захищеною і більш самотньою ніж раніше. Тобто це буде певний стрес, до якої дитині слід буде адаптуватись. А самі розумієте, що чим старша дитина тим складніше адаптуватись до навколишнього середовища. Другий недолік - ця брехня кінцева. Тобто дитина обов'язково зрозуміє що їй брехали. Рано чи пізно. Тобто цю брехню неможливо сховати. Батьки будуть брехунами рано чи пізно. Це неминуче. А це теж, я впевнений, стрес ще той. І адаптуватись до нього теж буде треба. 

        Одним словом я особисто не бачив тих істотних переваг, які дає Святий Миколай перед тим знанням, що його нема. Єдиний випадок, та й то вельми сумнівний, якщо дитина перебуває в такому несприятливому середовищі в сім'ї, що їй просто психологічно необхідно вірити в якусь силу, що є поза батьками, яка якщо не захистить від них, то принаймні подарує ласку, якої бракує в реалі. Оскільки в нашій сім'ї такої нездорової атмосфери, яка б для дитини потребувала чарівника, нема, то психологічні переваги Святого Миколая програли перед його недоліками. 

     Тому ми вирішили сказати дітям правду. Одному - 7, іншій - 5 років. Молодша сприйняла це спокійно і не парилась. А от старший засмутився і зазначив, що для нього в певній мірі втратило значення саме свято День Святого Миколая. Звичайно, я по своєму був радий, бо не дуже люблю свята в тому значенні, яке надають їм люди - певний обов'язок радості, який наступає хронологічно в певний час. Насправді, звичайно, за великим рахунком як я часто пояснюю і дітям - кожен наш день життя це свято, тобто, це причина радіти. Хоча це психологічно часто не дуже сприймається, але лишається життєвим фактом. Звичайно, часто протягом року в нас є або більше підстав радіти або менше, але це точно не прив'язується хронологічно до календаря. Так чи інакше цього разу я не став цього пояснювати, оскільки була більша проблема - дитина по суті відштовхнулась від Святого Миколая одночасно як всього явища. А це явище включає в себе не лише дитячого психологічного благодійника, а й культурне "доросле" явище, яке в певній мірі сприяє як певній культурній ідентифікації українців так і певним іншим позитивним психологічним явищам (бажання комусь подарувати тепло, звернути увагу на потреби дітей тощо). Тому я пояснив дитині, правду. Що насправді віра в Святого Миколая це елемент культури. Тобто, що дорослі люди навмисно для свого задоволення вигадують неіснуючі персонажі. Це забавляє. Той самий Гаррі Поттер написаний дорослою жінкою і захопив багатьох дорослих. Вся фантастика у книжках та фільмах це брехня, якою дорослі тішать себе. І це нормально. Вони знають, що це брехня але вигадують, або наряджаються на маскараді, грають в театрі. Тобто це все елементи культури, розваги дорослих і дітей. І знання про те, що це несправжнє не шкодить самій розвазі.  

        Після цього пояснення він відтаяв і погодився що це прийнятна формула для Святого Миколая.

         Такий мій досвід примирення дітей з неіснуючими персонажами.

Гарна поведінка. Пояснення для дитини

    Насамперед що хочу сказати, це те, що при спробі виховати гарні зразки поведінки найважливіше це довіра до вас дитини. Цю довіру легко втратити якщо все виховання обмежиться нотаціями і лекціями, покаранням та заохоченням. За такого підходу дитина легко з часом навчиться вас обманювати та маніпулювати вами. 

    Щоб зберегти справжню довіру - раджу зробити дитину співучасником власного виховання. 

Тобто треба так пояснити дитині світ і процес її розвитку, спокуси які перед нею постають та процес прийняття дитиною рішень та її наслідки, щоб дитина зрозуміла, що цей світ і правила придумали не ви і обійти їх нажаль неможливо. 

    Необхідно поставити дитину до всіх реалій обличчям і постаратись щоб дитина зрозуміла всю складність життя. Саме тоді у вас з'явиться шанс, що дитина всі правила буде сприймати не як встановлені вами, а отже думати як обдурити вас. Необхідно показати дитині, що правила цього світу - жорстка реальність, яку неможливо змінити людині, неможливо їх обійти чи обманути. Важливо дати дитині зрозуміти так правила цього світу, щоб навіть коли вона поводилась правильно, навіть якщо її ніхто не бачить. Важливо щоб у дитини зявлявся внутрішній стрижень правильної поведінки. Інакше - батьки завжди програють. 

    Можна себе звичайно тішити що: Ну й що, що дитина мене чи інших буде обманювати, все одно виросте гарною людиною. Але це брехня самому собі. Таке дійсно може статись, але це є рідкістю. 

    Скажіть мені скільки людей постоять перед чужим мільярдом доларів і не візьмуть їх, якщо про це ніхто не дізнається? Насправді є мільярд спокус, страхів перед якими пересічні люди, які вважають себе гарними їздячи в маршрутці, абсолютно безпорадні. Зазвичай вся "гарність" здувається першим ліпшим серйозним випробуванням і вилазить доволі бридка, заздрісна, жадібна та озлоблена тварюка. Гарність людей на вулиці зазвичай маска. Але не про це. Питання про те як навчити дитину поводитись правильно в незалежності від вас чи інших людей.

    Звичайно кожен випадок індивідуальний, але я раджу розповісти дитині правду. Про те, що усвідомлена правильна поведінка може бути лише в трьох випадках. Перший випадок - страх перед покаранням, другий - сподівання на винагороду за правильність, третій - внутрішній стрижень, те що іноді називають мораллю, совістю. Так от треба пояснити дитині, що і страх і винагорода це зовнішні стимулятори, які роблять людину невільною, залежною від цих зовнішніх обставин. І насправді ці чинники не здатні реально зробити людину "гарною". Лише внутрішній стрижень, розуміння що так вчиняти не можна (або навпаки) дає людині свободу, звільняє він диктату зовнішніх обставин і робить її по справжньому гарною і поруч з чужим мільярдом доларів і в маршрутці.

   На жаль чи на щастя цей стрижень неминуче пов'язаний з вірою в Бога. Звичайно ця віра не має ніякого відношення до релігії, але факт є фактом. Потрібне певне усвідомлення того, що в цьому світі все взаємоповязано і що цей світ значно складніше ніж нам здається і що він не наш, тобто не нами створений, не ми задаємо йому правила. Ніщо в цьому світі не відбувається "просто так". Все має свою причину і наслідки і зазвичай більшість з них ми не розуміємо і навіть не зможемо уявити.

    Поясненням для дитини про те, що лише її внутрішнє правильне розуміння світу зробить її гарною, а не видима поведінка під впливом зовнішніх стимуляторів страху і винагороди, ви зробите її беззахисною перед світом. Тобто такою як вона є насправді. Тобто дитина має зрозуміти що причина не у вас, і буде вона гарною чи поганою вирішувати їй, і лише вона буде знати гарні вчинки вона робила чи ні, в незалежності від того будуть про ці вчинки знати інші чи ні. Дитина має зрозуміти що ви її не врятуєте від правил світу, що це її персональний  вибір і її шлях. Ваша роль - лише показати дитині до чого призведуть ті чи інші вчинки для її душі, її суті, що робитиме її кращою, а що гіршою, залежною від реакції людей. 

    При цьому мені довелось пояснити дитині (7 років), що поки вона не виховає свій внутрішній стрижень мені доведеться іноді використовувати страх та винагороду. Але важливо, щоб дитина розуміла, що це тимчасові заходи, поки не виросте внутрішній власний стрижень моралі. Тобто поваги до методу страху та винагороди нема. Це неприємна вимушена тимчасова необхідність, а не базовий елемент. 

    Мені вдалось це зробити вчасно і дитина через певний час призналась, що вона спочатку планувала побудувати лінію так: визначати коли ми будемо питати у вчительки як вона себе поводить і саме в цей день вести себе гарно. Але тепер, за словами дитини, вона прагне поводитися гарно щодня від власного усвідомлення. Це до речі призводить до таких наслідків, що я більше довіряю в оцінці власної поведінки своїй дитині ніж вчительці, яка об'єктивно може не все побачити, або оцінювати поведінку нашої дитини через призму своїх уявлень, чи поведінки інших дітей.

    Одним словом якщо дитина стане вашим спільником у своєму власному вихованні, вам стане значно легше. 

    Звичайно дитині слід допомагати порадами, моральною підтримкою, але важливо що вам більше не треба було бути тюремним наглядачем за нею. Ви станете швидше "старшим наставником, порадником". Тобто випадок коли дитина розуміє що оступилась і сама себе карає, обмеживши перегляд мультиків чи позбуваючи себе якихось преференцій на якийсь час - це нормально, це свідчить про справжнє усвідомлення реального процесу власного становлення. Ідіоти можуть утрирувати і казати: Тю, так дитина буде завжди себе пліткою бити і стане психом. Але ті які так кажуть нічого не розуміють в тому що я сказав і переконувати таких марна справа. Взагалі таким я не раджу читати мій блог. 

    Насправді, звичайно сенс не у самопокаранні, важливо зрозуміти те, що дитина має усвідомлювати процес власного виховання і вчитися себе виховувати. Спочатку це буде мало, повільно і фрагментарно. Але вже по досягненні дорослого віку людина має бути самодостатня у власному вихованні, мати внутрішній потужний стрижень моралі (совісті), і карати себе сама об'єктивно і нещадно. Дорослі люди зазвичай карають себе не фізично чи матеріальними обмеженнями, зазвичай це те, що в дорослих називається "муки совісті". Але сенс той самий. Для дитини цей шлях довгий і починати його слід давно. 

    Але саме головне що я хотів сказати цією статтею -  необхідно розбити в дитині лінію, що ви її виховуєте, тобто встановлюєте правила, є катом та заохочувальником. Важливо передати дитині страх не перед вами, а перед наслідками власної поведінки для неї самої, пояснити їй, що навіть якщо про поганий вчинок ніхто не дізнається чи навіть навпаки заохотять коли дізнаються, він все одно нанесе їй шкоду і вона від цього не втече, стане "поганою" насправді, навіть якщо за зовнішніми ознаками інші вважатимуть її "гарною". 

   Не можна обманути правила цього світу, а вас, як і будь-яку людину - легко.

Жінки - гадюки

       Часто можна почути доволі поширену думку про те, що жінки менш щирі у спілкуванні ніж чоловіки. Соціологи та психологи це підтверджують стовідсотково, але я якось зіткнувся з одним з аспектів цієї нещирості і хотів би її пояснити. 

    Наприклад, відомо, що жінки часто перемивають одна одній кістки. При цьому варіації з ким і кого обмивати швидко і часто міняються і часто це обмивання має негативний відтінок. Одним словом обсірають одна одну. З цим часто погоджуються самі жінки. Це дійсно так. Суто жіночі колективи часто більше страждають на психологічну нездоровість ніж суто чоловічі. Чоловіки в цьому плані більш стабільні, негнучки і не схильні міняти свою позицію щодо інших. І взагалі часто чоловіки доволі прохолодно ставляться до обговорень інших. Точніше це може бути швидше як обмін інформацією про інших. Але не більше. У жінок це принципово інакше. Коли вони розповідають про іншу часто це зафарбовується в певний емоційний колір засудження і потреби у підтримці такої оцінки з боку співбесідника. І от тут і є сама основна суть відмінності чоловічого та жіночого обговорення. 

    Для жінок більше ніж для чоловіків важлива соціальна підтримка співбесідника (бажано і переважно - жінки). Чоловіки в цьому плані більш незалежні і самодостатні. Їм більш все одно чи поділяють їх погляди на інших людей інші чоловіки. Для жінок більш важливим є соціальна підтримка співрозмовника-жінки, її схвалення їх позиції. Саме тому доводиться часто обсірати інших. Але сенс не в обсіранні, просто обсірання це один з прийомів отримання цього соціального схвалення та підтримки від іншої. Тобто вони не хотять зробити комусь погано, просто це зручний прийом сам по собі. Звичайно вони можуть використовувати і прийом схвалення, але це в силу цілої низки причин не так зручно і поширено. З тої ж опери і ходіння жінок спільне по магазинам чи в той же туалет. 

     Чому жінки потребують більше певної такої соціальної взаємодії я не знаю. Можливо в силу слабкості фізичної і в той час коли чоловіки полювали важливою була саме "командна гра", якесь тестування оточуючих на прихильність... Чоловіки незважаючи на те, що часто ходили на полювання гуртом все ж були відносно незалежні. Більше того часто сприймали один одного як конкурента. В тому числі за самку. Тому співпраця чоловіків була лише ситуативним кроком відносно психологічно самодостатніх та незалежних і саме цим гордих істот. В жіночому світі значно більш залежному і тісному все було дещо інакше. 

     Хоча звичайно це зовсім не означає що винне щось що є в самій суті жінки. Жінки як і чоловіки лише продукт обставин цього часу і на цій планеті. Ці обставини міняються. І в різних ситуаціях можуть проявлятись як більш корисні так і більш шкідливі властивості психіки чоловіків та жінок.

Американські байкери та українські мажори

Байкери... в Україні це лише слово... Важко тут описати його суть.... Треба певно опинитись в шкурі американця 1950-х, 1960-х років. Ви це можете? Ні!. Можна лише вельми приблизно уявити дух часу, який породив таке явище як байкери та ті ознаки, риси які супроводжували цю субкультуру.
Насамперед байкерство це справа бідних. Це альфа і омега. Навіть якщо ти багатий і став байкером, то дух байкерства це бідність і ти маєш відповідати цьому духові в незалежності від твоїх реальних статків. Звичайно бідність це поняття широке. В байкерстві воно має значення "свободи". Тобто байкер не обтяжений матеріальними клопотами, матеріального світу. Понад усе - свобода, можливість знятись за секунду з місця і рушити в мандри. З цим певною мірою повязана і свобода байкерів від сімї, пелюшок, сопливих дітей, проблем з дитсадком, зароблянням грошей на коледж дітей тощо.
Свобода байкера легко може вступати у протиріччя з законом і тому не дивина окремі поліцейські досьє на кожного помітного байкера.
Питання чим же тоді заробляє байкер-бомж. А чим прийдеться, в тому числі і чимось незаконним. Саме тому байкери часто були замішані в чомусь незаконному (торгівля зброєю, наркотиками, рекет тощо). Хоча це не обовязково, але сам стиль життя байкера підштовхував до того, що спосіб заробітку не доводилось перебирати, до того ж не в натурі байкера постійно озиратись і боятись духу закону.
Байки були засобом пересування бідних, пропитих алкоголем та замаслених машинним маслом, часто це були колишні вояки, яким на все вже було насрати, в них не було сімї, не було нічого і вони важко знаходили себе в мирному житті. Звичайно особливо цінувалось завжди у байкерів знання своєї техніки а як максимум - повністю власноруч зібраний мотоцикл.
Треба памятати, що всякий байкер - мотоцикліст, але небагато з мотоциклістів - байкери.
В українських умовах мотоцикли американських байкерів можуть собі дозволити лише ті хто носить труси за тисячу доларів і в кого шкіра на руках та обличчі як попка новонародженого. Вони купують такі мотоцикли бо "прикольно". Але це просто п.дари, а не байкери. Нічого від байкерів в них нема. Та й мотоцикли їх пахне не пилом, порохом, сечею та дешевим пивом, а тисячами доларів та парфумами дорогого автосалону для скоробагатьків.
Для США байкерство також повязане з величезними територіями по яким можна пересуватись, де можна заховатись, в тому числі від закону.
Дешевизна бензину для довгих переїздів потужних двигунів також є фактором байкерства.
Як самі розумієте нічого подібного в Україні нема.
В Україні є дехто хто з певною натяжкою може називатись байкером.
Але їздять вони не на дорогущих, пахнущих парфумами відполірованих та застрахованих заокеанських дивах техніки. Ці люди самі збирають, ремонтують мотоцикли. Зазвичай виробництва СРСР чи Ява. В цих людей руки ростуть не з заднього проходу і з викруткою вони на ти. Хоча з грошима в них не дуже, але вони витрачають їх на бензин бо люблять свого коня, в якому знають кожен гвинтик.
Вони не збираються в байкерські клуби, бо в нас такі фактично не можливі в їх американському варіанті.