Ненаписаний пост в ФБ

 Натрапив на пост с фото де волонтерка допомагає хворим дітям. Написав коментар, але дружина застерегла щодо публікації, бо в ФБ лазять переважно неадекватні люди (якими є взагалі більшість людей) і мало хто сприйме мою відповідь такою як вона є. Доводиться друкувати тут.

Пост волонтерки: 

 

Сьогодні я повернулася з Миколаєва... Ретельно готуючись до поїздки,я запитувала у Бога:-
《Господь,що Ти хочеш показати мені там,чому саме Ти хочеш навчити мене？... Використай мене, для Твоєї Слави!》...
День був насичений,емоційно напружений... Зайшовши до одного будинку-інтернату,де є лежачі дітки з тяжкими діагнозами,я вловила незвичний байдужий погляд хлопчика 《в пустоту》 який лежав у колясці... Обережно нахилившись,я простягнула руку і торкнулася його руки,погладила по голівці і злегка провела долонею по грудній клітці... Реакція хлопчика була несподівана для мене,він повернув голову у мій бік,і посміхнувся,так блаженно,і задоволено.... інші малюки,аж реготали від того,що я їх лоскотала... простягали холодні ручки і тримали мою руку... відчуття потрібності,дало їм коротку райську насолоду... і для мене було найбільшим щастям,бути причиною їхньої посмішки.... описати все,не знайду слів... але... повернувшись до Києва, я думала:-《Боже,а для чого живуть такі дітки,які не чують,не говорять,не ходять,навіть неспроможні самостійно поїсти？》 Ну вони не можуть потурбуватися про себе... Мабуть для того,щоб ми,які сильніші допомагали їм？І сьогодні я пригадала місце писання з Біблії,Господь показав мені те,чого я не розуміла... －《ОТКРЫВАЙ УСТА СВОИ ЗА БЕЗГЛАСНОГО,И ДЛЯ ЗАЩИТЫ ВСЕХ СИРОТ》...《Библия,Притчи 31:8》... Дякую Богу ,за таких людей, які чинять саме так, можливо й незнаючи цих слів,турбуються про тих,які на сьогоднішній день є дещо в іншому світі,ніж ми з вами,але вони потребують вашої любові,вашого заступництва і клопотання!

  

 Мій коментар: 

Дійсно, емоційно сильний пост... Безмежно ніжне, жіноче серце, сильне, милосердне, але... дуже жіноче. За це ми безмежно любимо взагалі серця, і без них ми б не були людьми. Але... Крім серця, є ще й мозок, нажаль, без якого ми також не були б людьми. Так от він помічає, що питання поставлене в пості по суті так і лишилось без відповіді. Або, якщо можна так сказати, без "гарної" відповіді. Так для чого існують такі діти, "які не чують, не говорять, не ходять, навіть неспроможні самостійно поїсти?" Жіноче серце знайшло відповідь у тому, що вони існують для того, щоб ми, сильніші, їм допомагали. Але, як це не прикро, це трохи... Ну.. це мені нагадує відповідь дитини про те, чому існують квіти? "Щоб нам приємно було дивитись на них". Тобто таке враження, що щось зовні існує не для себе самого і має не внутрішній сенс, власний, а надає сенс НАШОМУ життю, нашим почуттям. Це завжди виглядає дещо, скажемо так, егоцентрично. Бо насправді, якщо прибрати те, що ці діти існують для того, щоб Ми про них турбувались, то питання лишається без відповіді: "Для чого існують дітки, які не чують, не говорять, не ходять, навіть неспроможні самостійно поїсти?" Ну явно не для Нас, щоб Ми відчували себе ближче до Бога і ставали чистіше душею. Навіть така "свята" мета не може виправдати ЇХ існування  в ролі ніби якихось "істот", які обслуговують Наші потреби в Бозі. Дійсно, розум задав питання, але відповідь дало серце.. Дало таку, яку могло. Але все ж Ми, інші люди, не хочемо існувати виключно для інших. Ми теж хочемо мати радість, бути щасливими, самореалізовуватись, дізнаватись і так далі. Саме ця частина для нас переважно і є наповненням такого слова як "життя". Ми не хочемо дивитись на світ "незвично байдужим поглядом". І саме тому мозок, безмежно шанованої мною, Маши задає це болюче питання... І буде задавати.. Серце, навіть, використовуючи цитати з Біблії, не зможе його надовго обманути... Питання лишається без відповіді. Який сенс для самих таких діток в житті? Чи бачать вони його самі? Я не знаю відповіді, бо питання, яке задала Маша складне і відповіді, які буде пропонувати мозок часто не сподобаються серцю. Серцю навіть не подобається саме питання, воно болить і вимагає заглушити його "гарними відповідями". Але чи є ці гарні відповіді, насправді гарними...

Побажання добра ворогу

     Нещодавно в мене виникла цікава ситуація. В одної "не найкращої" людини було день народження. В фейсбук ми з цією людиною "друзі" і фейсбук повідомив про день народження, запропонувавши привітати. І ще... мені по роду служби ймовірно ще доведеться мати справу з цією людиною. Ось такий був розклад. Перший варіант був не вітати. Дійсно найпростіший варіант. Нічого не робити. Але мені чомусь.. Є ще один елемент про який я не сказав... Справа в тому, що я в якийсь частині.. відходжу від думки про "гарних" та "поганих" людей. Точніше.... Коли я бачу так би мовити "погану" людину до мене в якійсь мірі приходить думка, що дитиною він не був "поганим", він був дитиною. Тобто я маю на увазі, нема людей які одразу прийшли з пекла. В кожному з нас є добро. І, можливо, в однаковій мірі. Те, що потім, поки ми росли, ті чи інші сторони нашого характеру зросли чи зменшились, це вже інший процес і інші причини. Але добро було в кожному. 

    Це пункт номер один і пункт номер два, це те, що, я думаю, в кожному добро лишилось. Так, можливо, воно занедбане, можливо воно викривлене, але не думаю, що добро можна знищити в собі. Зрештою, так само як і зло. Певним "самотренінгом" можна лише притлумити ті чи інші думки і почуття, але ми назавжди лишимось людиною з УСІМ букетом почуттів (як в священику так і в серійному вбивці). Тобто, припускаю, що навіть у найбільших покидьків є речі, які викликають в їх душі радість, скорботу, співчуття, жаль, прагнення допомогти тощо. Чи це буде людина, рідна мати, чи квітка, тварина, дитина це не так важливо... Які це будуть обставини, що дадуть цьому проявитись я не знаю... Але сам факт, що добрі почуття властиві і найбільшим негідникам, які чинять переважно "зло" людям це поки для мене нова істина. Доволі сумнівна і суперечлива, але... Не знаю чому так... Якось це по священицькому... як у Христа проповідь.. Хоч я далеко не священик, не кажучи вже про Христа... Але, одним словом, коли я чую як одна людина "очерняє" іншу людину мені це неприємно. Тобто навіть, якщо начебто очернення справедливе, але мені не хочеться щоб люди концентрувались на цьому, щоб люди смакували цю "чорноту" іншої людини. Бо в їх словах часто дійсно виходить так, що в тої людини нема нічого гарного і доброго, за що її можна любити. А це не може бути правдою.. за моїм новим внутрішнім відчуттям. 

   Тому, коли в однієї людини з виразно поганими деякими рисами було день народження, я уявив і практично на сто відсотків був певен, що їй буде приємно, її душа буде радіти вітанням з днем народження. І я був правий. І мені захотілось дати її душі трохи більше тепла і радості. Це не є сварка, не є презирство, не є суперечка чи звинувачення. Це крихта тепла і добра. Невже вона зашкодить їй чи мені? Це теж питання яке задалось перед привітанням. І я не зміг знайти причину чому добро для душі зробить шкоду самій душі тої людини. А якщо я, ми всі, можемо хоч на крихту поліпшити душі інших, зробити їх більш залежними від добра, зробити їх більш теплими... я не бачу причин чому цього не робити. 

    Дійсно є маса ситуацій коли та людина, особисто нам неприємна, чи можна сказати, яку ми "ненавидимо". Але чи дійсно воно так... Не думаю. Думаю наші особисті почуття, не дадуть нам проявити добро. Тобто наше почуття болю, бажання помсти... Якби та людина вчинила зло не з нами, нам би не було так боляче і ми б це сприймали інакше. А якби ми побачили іншу сторону медалі то може і саме "зло" нам видалось би не таким однозначним, точніше "злий" вчинок ймовірно вже не так однозначно свідчив би про "злу" душу того, хто вчинив "зло".  Не знаю чи зрозуміло я кажу... Але мені іноді здається, що я починаю розуміти тих, хто пробачав власних вбивць... Отаке жахливе кіно малята. 

    Звичайно, можна припустити, що це все теорія для мене і в реальності я просто був би мстивою і жорстокою тварюкою, але поки думки і почуття в мене такі. 

    Так от мені захотілось привітати цю людину. І я привітав її з днем народження. Щиро і добро. Людина подякувала мені. Не знаю, що це значило для неї. Але впевнений в двох речах. Перше - мені не стало погано після мого вчинку. Друге - не вірю, що моє добре привітання ніяк не допомогло, хоч на міліграмну крихту розвинути добро в душі того, кого привітав. Отак. 

   А взагалі жахливо якщо я наприкінці життя прийду до яоїсь божественної суті, буду мислити як христос... Для мене це зараз видається абсолютно шкідливим в цьому світі, безглуздим і ... неможливим.. Мене це лякає. Але в той чи інший час я бачу як з часом... щось є там.. щось в цьому є... понад нашими тваринними реакціями та "емоціями" амеби. Як і взагалі поняття "добра" і "зла"... Наскільки це відносні поняття... Але це вже інша тема і історія...

Як робити неприємні лікувальні процедури дітям

      Мені часто цікаво аналізувати психологічну сторону різних процесів. Іноді мені доводиться спостерігати за тим як я чи дружина розмовляємо з дитиною перед тим як дати неприємні їй ліки. Останній раз це було тоді коли необхідно було ввести їй в попу свічку з жарознижувальним препаратом (назву не пам'ятаю, але здається в ній активний елемент анальгін) бо ібупрофен в варіанті Нурофену не працював, парацетамол в пігулках теж діяв не одразу і сумнівно. Одним словом я спостеріг таке.
    Коли це роблю я, то одразу кидаю "атомну бомбу", тобто, я одразу психологічно знищую будь-який опір. Тобто, я чітко даю дитині зрозуміти, що це буде зроблено в будь-якому випадку і так і тоді коли Я ВИРІШУ.  Тобто, я чітко даю зрозуміти, що дитина - ніхто і повністю в цьому випадку безправна, а я - Бог і скористаюсь своєю фізичною силою щоб зламати будь-який опір з її боку. Треба це казати жорстко але не грубо, сильно, впевнено але без злості та роздратування, просто як сувору об'єктивну констатацію неминучості. При цьому можна спокійно пояснити для чого це НЕМИНУЧЕ необхідно зробити. Але після цього дитина може бути психологічно розчавлена вашим всесиллям і фізичним насиллям, точніше його загрозою і може психологічно зламатись як людина. А вам це теж ні до чого. Вам не потрібен раб, але потрібна майбутня особистість. І коли вона впала психологічно під вашим ударом, але ще повне горе в її душі не наступило від розчавленості ви маєте простягнути їй рятівну гілку, руку допомоги і співпраці. Сказати їй, що якщо вона вам допоможе, то це відбудеться швидко і вона нічого не відчує, і що ви ОБІЦЯЄТЕ їй з висоти свого Божого статусу та всезнайства, що сама процедура абсолютно безболісна, але краще щоб вона вам допомогла бо тоді дійсно буде швидко і їй не доведеться робити боляче, фізично долаючи її опір. Звертаю увагу. Не "але вона вам має допомогти", а "але краще щоб вона вам допомогла" .
     Тобто треба підвести дитину до того, що єдиний її вихід це співпраця і допомога вам, а отже - самій собі. Лише в цьому випадку ви гарантуєте їй швидкість та безболісність. При цьому можна тонко проявити лагідність і надати легке заспокоєння дитині. Але тут важливо не перейти межу, за якою дитина зрозуміє, що ви можете відмовитись від задуму. Тобто це незиблимо. Задум має бути здійснений навіть якщо розпочнеться кінець світу. І це дитина має відчувати усіма фібрами душі.

     І далі. Коли дитина йде на співпрацю і, наприклад, лягає як вам треба і розслабляє попу чи навпаки відкриває рота, щоб ви помазали Люголем. Не поспішайте це робити одразу. Тут треба бути пильним. Дитина може дати вам доступ на півсекунди до себе але через страх, що ви одразу скористаєтесь цим, вона миттєво дає задній хід і зачиняє рот або відвертає попу. Це нормальний інстинктивний тваринний страх. Не сердіться на неї в цей час. Заспокойте її, скажіть, що ще нічого не робите і щоб вона заспокоїлась, що вам треба "прицілитись", приготуватись, щоб все зробити швидко і безболісно. Потім коли вона піде назустріч другий раз, відкриє рота чи розслабить попу. Торкніться руками ближче до місця цілі і потримайте їх наче приготувались, але відчувши, що вона напружується знову нічого не робіть. Заспокойте, скажіть, що все гаразд, ви просто готуєтесь. Але самі поступово підносьте паличку з Люголем чи свічку ближче до цілі, але так щоб дитина вже до цього звикла і не так напружувалась. І тоді коли вона вже почне трохи заспокоюватись від першої паніки і вже трохи втомлюватись від чекання неминучості, вона в якийсь момент зробить  максимальне зусилля щоб вам допомогти, розслабитись (чи відкрити максимально рота) і щоб це нарешті скінчилось. От тоді не зівайте і мажте або вставляєте свічку. Впевнено, рішуче, і так як слід. Після цього швидко відволічіть дитину розмовою, що "Все", "все", що вона МОЛОДЕЦЬ, що ви пишаєтесь нею і що вона має погодитись з тим, що ви зробили це швидко і якщо і було неприємно то було короткий час.  Не сперечайтесь з дитиною якщо вона каже що це було неприємно. Інакше вона відчує що ви її не розумієте, не вірите їй. Нехай і неприємно. Може бути навіть боляче але ви зробили це максимально швидко і постарались щоб вона максимально менше постраждала. РАЗОМ постарались. Від цього обов’язкового спілкування після "процедури", партнерство і довіра між вами зросте.

       Ось так це роблю я. Можливо частково мені допомагає те, що я колись два роки працював санітаром в операційній в хірургічному відділенні дитячої обласної лікарні. Тому те, як діяти з дітьми, а по суті просто з тваринами наділеними свідомістю я зрозумів давно. В екстремальних умовах навіть дорослі можуть панікувати і чинити собі зло, не слухаючи голосу разуму, що вже казати за дитину.

       А ось як робить іноді дружина. Найперша її помилка в тому, що вона не вірить в свої фізичні сили. Мені так здається. Вона не покладається на насилля як на єдино ефективний, точніше єдино безвідмовний метод. Бувають інші методи, але це єдиний безвідмовний і найнадійніший. Хоча ясен пень, що не найбажаніший. Тому дружина, не відчуваючи своєї сили в здійсненні насилля, може піти двома невірними шляхами.
     Перший шлях, коли вона одразу непідготовленій дитині каже швидко відчинити рот, чи лягти з рішучим зовні наміром здійснити це. Ідея мами зробити це настільки швидко, щоб дитина ще не встигла психологічно злякатись та вчинити опір. Але це практично ніколи не працює. Дитина завжди встигає. І, звичайно, починає чинити опір. І тут мама робить помилку. Вона в спробі наздогнати "потяг раптовості" який вже пішов, починає підвищувати голос і скачуватись на істерику, говорить про те, що "це слід зробити", "прибери руки", "відкрий рота", починає кричати ім'я дитини і так далі. Але дитина бачить, що при всій цій істериці і нервах мама фізично не справляється, Тобто дитина, незважаючи на димову завісу мами з психів, витримує фізично оборону і тому фактично перемагає. Діти можуть бути достатньо вперті і сильні. Далі розпач будь-якої мами від фізичного безсилля може вилитись у що завгодно, в тому числі в образи, невірні погрози (не чини опір, бо я тобі зроблю боляче, надеру вуха, позбавлю мультиків і так далі), звинувачення у неслухняності тощо. Це нічого гарного не дає. І тут мама може включити варіант номер два, який так само закінчиться плачевно.
    Вона може піти на переговори з терористами. А це категорично неприпустимо. КАТЕГОРИЧНО. Якщо при першому варіанті у мами ще є якийсь шанс в психах, істериці і брудній фізичній боротьбі зламати опір дитини і вчинити так як слід, то в неї хоча б з'явиться шанс надалі лише страхати цим і дитина може швидше припинить опір чи навіть взагалі не буде його чинити. Хоча все одно цей механізм більш травматичний для психіки дитини ніж мій, бо грунтується лише на брутальному психологічному зламі дитини через фізичне насилля. Мій метод передбачає не стільки фізичне насилля, скільки його загрозу пов'язану з неминучістю події з одночасною пропозицією співпраці. Тобто в моєму варіанті моя роль - впевнено без поспіху та нервів передати дитині НЕМИНУЧІСТЬ того що маю зробити. Чи особисто я, чи за допомогою родичів, санітарів в лікарні чи ще когось. В маминому першому варіанті істерика і підвищення тону мами нівелюють неминучість і свідчать для дитини про те, що мама намагається блефувати, залякати при власній невпевненості у тому що в неї вийде зламати опір і тому все кінчається відкритим фізичним протистоянням. В якому дитина може, як не дивно, перемогти.
      Так от тоді мама вчиняє помилку, коли у другому варіанті починає переговори. Тобто вона визнає свою поразку у фізичній атаці і починає переговори. Вона починає звертатись до дитини наче та доросла людина, яка здатна силою волі змусити себе робити те, що не хочеться. А це повне безглуздя, особливо коли дитині 3-7 років. Тобто мама починає пояснювати що це слід зробити, що їй стане краще, і що мама гарна і просто намагається зробити дитині гарно. Все це промовляється не стільки лагідним скільки прохальним, благальним тоном. Дитина, як мамі здається, теж дає задній хід, змовкає, слухає маму і наче ні з чим не сперечається. Але це омана. Дитина, точніше маленька тварина, зрозуміла, що битву вона вже виграла, супротивник втік з поля бою. Але дитина не переслідує супротивника, бо це безглуздо, вона все одно по соціально-правовому статусу ще дитина. Вона наказує своїм військам зачаїтись. І вона просто пильно з виглядом страдниці слухає маму. Насправді, в душі вона вже майже торжествує, відчувши близьку перемогу на смак. Хоча мамі так, звичайно, не здається. І от коли мамі здається, що тварина "УСВІДОМИЛА", те що їй втюхівала мама з висоти своєї дорослої свідомості і мама знову починає якісь рухи зі словами: "Давай, тепер відкрий рот... (чи - повернись попою)". Ось тут всі війська дитини наче знову виростають з під землі, дитина відкидає маску страдниці і свідомої дівчинки чи хлопчика і мати бачить знову все ту ж перелякану інстинктами тварину, того ж супротивника з яким вона боролась вперше і який її переміг. Але тепер цей супротивник сильніший. В нього є досвід перемоги і другий раз атаки мами з її психами нервами та істериками можуть бути ще більш жорстокими, травматичними але так само безрезультатними.  

     Тому ще раз передаю жінкам свій досвід. Кажіть рівно, спокійно але передайте дитині неминучість того, що буде здійснено. Звичайно, завжди чітко розумійте, що якщо ситуація критична і вам треба рятувати дитину ви повинні мати можливість здійснити те насилля яке необхідне, яким погрожуєте дитині. Тобто, якщо ви бачите, що у вас не стане фізичних сил, залучіть в допомогу родичів. Але спокійно, без зайвого базікання з дитиною. Просто віддавайте накази родичам як на полі бою. Але ще раз кажу. Можливо, це доведеться зробити лише раз, а може і навіть не доведеться взагалі (це залежить від того які стосунки і ієрархія в сім'ї склалися до того). Але дитина має чітко відчути, що ви не жартуєте, не ведете з нею переговорів і НЕ ВМОВЛЯЄТЕ її, що ви просто повідомляєте їй, що БУДЕ зроблено. Без психів, погроз, нервів та істерики. Хай дитина відчує, що ви любите її і що ви - її друг, але що має бути зроблено, те буде зроблено. І саме як друг при цьому залучіть дитину на свій бік, залучіть її в цій НЕМИНУЧОСТІ до співпраці. Покажіть їй шлях як вона може допомогти собі, щоб все відбулось безболісно, або максимально швидко. Цим ви теж покажете що ви не ворог їй і хочете з нею одного. Так ви не втратите довіри дитини, не налаштуєте її проти себе. І після процедури у дитини буде відчуття, що ви разом впорались і вона - молодець. А не відчуття поразки, розтоптаності її можливостей для самозахисту.
    Звичайно, в цьому плані мені допомагає не лише те, що діти вже звикли, що я даю їм максимальну свободу, щедро винагороджую за досягнення та успіхи але і вимагаю чіткого і безапеляційного виконання того, що я вважаю повинно бути ними здійснено в незалежності від їх бажання (звичайно, під страхом неминучості покарання в його багатомаїтті). Мені допомагає ще те, що я не брешу дітям. Тобто, якщо дитині буде боляче, я не брешу їй, що буде не боляче. Бо потім, коли дитина переконається, що було боляче, вона більше не стане мені довіряти. Я кажу правду, але якщо боляче прошу потерпіти, наприклад, під обіцянку, що це буде швидко. Тому, коли я кажу дітям, що це буде не боляче і бачу, що тваринний страх блокує в них розуміння моїх слів я кидаю аргумент: Я тебе хоч раз обманював, хоч раз брехав що буде не боляче? І тоді дитина змушена визнати, що вона може мені довіряти, що я її ніколи не підводив і якщо буде боляче, то я б їй це сказав. Тоді дитина трохи легше приймає НЕМИНУЧІСТЬ. Але ще раз кажу, цей прийом лише полегшує сприйняття НЕМИНУЧОСТІ, але не замінює його. Якщо спробувати тиснути лише на дитячу довіру, можна знівелювати її цінність. А воно вам не треба.
   І ще дещо хочу сказати... Справа в тому, що будь-яке спілкуваня це мистецтво. Чітких правил не так вже й багато. Кожна людина індивідуальна. І навіть з однією і тою ж людиною іноді треба спілкуватись по різному. До чого це? До того, що ви маєте дивитись по дитині. Наприклад, при даванні ліків іноді мені допомагає збільшена доля жарту, веселощів на фоні  неминучості та серйозності. Так дитина легше психологічно розслабляється.
    Мабуть саме основне правило якого слід дотримуватись. Пам'ятати, що дитина це дитина, а батьки це батьки. У вас різна відповідальність, рівень усвідомлення реальності (інтелект) і різна сила волі. Тому і стосунки можуть бути лише такі - дорослого з власною дитиною. Діти - не рівня нам в більшості вимірів. Хоча колись будуть. Але приймати дорослі рішення і виконувати їх вони дуже далеко не завжди можуть. І вимагати від них цього неможливо. Вони не винні, що вони діти. Винні дорослі - якщо не можуть вести себе як дорослі, а перекладають на дітей ту відповідальність за себе, яку їм ще зарано нести. Та ще й потім їх же, дітей, і звинувачують за провал. Типу в інших - нормальні діти, а в нас - "бракований". Це дорослі - браковані. Діти ніколи не винні. Вони - відображення нашого виховання. Не більше і не менше.

Ось такий мій досвід.

Успіху Вам

Вибачення перед дитиною

   Я вважаю, що обов'язково слід вибачатись перед дитиною., якщо вам здається що ви помилились. Таким чином ви спускаєтесь в реальність з небес богів до звичайної людини, яка може помилятись і вибачається. Так дитина буде любити і шанувати вас за те ким ви є і що робите для неї, а не підкорятись богу, тримаючи свої справжні почуття і думки про вас при собі. більше того слід заохочувати дитину до аналізу ситуації і щоб вона могла сказати що ваше покарання несправедливе і обгрунтувала чому. 

   Тобто найважливішим критерієм тут має бути справедливість, чесність. І якщо ви порушили цей принцип то маєте як мінімум вибачитись перед дитиною. Вважаю що так її повага і віра в те, що ви її поважаєте лише зросте. Не кажучи вже про довіру і вміння аналізувати вчинки людей. 

   Отака коротка фігня малята. Може це звучить не переконливо але моя мета не переконувати а ділитись власними здобутками. І чи візьмете ви їх чи ні - мені все одно. Головне щоб я зробив все що від мене залежить.

Смартфон та родичі (перші враження та висновки)

    У 2018 році вирішив купити смартфон. Довго не хотів, та й зараз доводиться терпіти купу незручностей порівняно з моїм колишнім трьохдюймовим, зручним сенсорним самсунгом 12 річної давнини, який треба було заряджати лише раз на тиждень. Пятидюймовий смартфон - доволі незручна річ, хоч дає деякі неоднозначні можливості і окремі однозначні переваги. Але суть не в цьому. 

    Завжди дратувало, коли в компанії, люди замість того, щоб проводити час в компанії, як воно і є в реалі, втуплювались в телефони. І тут раптом сам, спочатку, захопився знайомством з цим пристроєм. І от що зрозумів і помітив. Два моменти. 

  Перший момент. В жодному випадку не можна щоб родич розмовляв з вами, а ви продовжували пялитись в смартфон. Навіть при тому, якщо ви, не дивлячись на родича, здатні йому щось відповідати. Це ганебна бридота. Це не просто неповага, це як кажуть кацапи "гадость". Родичі (наші діти, чоловіки, подружжя чи батьки) мають чітко бачити і відчувати, що вони - "номер один", вони не просто "номер один", а вони - ПОЗА КОНКУРЕНЦІЄЮ. Тобто - вони ті, хто вам не байдужий. Це альфа і омега спілкування і поєднання родичів і смартфону, компьютеру, планшету. Тобто, якщо хтось з них до вас підходить і хоче чимось з вами поділитись чи отримати від вас. Не так важливо що. Це може бути і інформація і "душевне тепло" у вигляді словесної ласки чи тактильного контакту. Але саме головне, щоб ви миттєво відірвались від смартфону повністю і душею і тілом і розумом і надали партнеру, дитині чи батькам ту увагу, на яку вони розраховують вступаючи з вами в комунікацію. 

    Будь-які відмовки з цього правила це обдурювання когось (зазвичай себе, себе обдурити найлегше), але не реальність. Реальність така, що коли ми вступаємо в контакт з іншими людьми нам неприємно коли від нас відвертаються, коли не дивляться в очі, говорять не тим тоном, який ми очікуємо. Взагалі людське живе спілкування - дуже складна процедура, в якій ми реагуємо і передаємо інформацію дуже складним способом. Це і самі слова і міміка, і рухи тіла, і проміжки між словами, і тембр голосу, і відстань до того хто говорить і ще купа різних обставин, між іншим яких позбавлені різні компьютерні месенжери, які передають лише слова, що мабуть є найменшою частиною спілкування, бо вам будь-хто (особливо політики, психологи, педагоги і жінки) скаже, що більш важливо як ми кажемо, а не що. 

   Отже правило номер один. Коли родич чи взагалі небайдужа нам людина (в ідеалі - взагалі будь-яка людина) з нами спілкується, ми маємо миттєво відриватися від планшету, компьютеру, смартфону. І це не проблеми іншої людини типу: "Ну вона ж бачить що я чатюсь в месенджері - хай чекає коли я звільнюсь". Це як я вже казав - "гадость", яка відображає проблеми вашої душі або розуму. Це звичайно не стосується вербального спілкування, тобто коли ви розмовляєте по телефону. Тоді, звичайно, і людина яка потребує такого ж вербального спілкування сама не стане перебивати і зачекає. Але коли це компьютер чи смартфон, то знову ж таки скажу: Родичі - ПОЗА конкуренцією. Наші родичі, люди які нам не байдужі - це "номер один".

    Другий момент. Слід пам'ятати, що родичам слід ПРИДІЛЯТИ увагу. Тобто не просто жити і коли буде тоді буде, а дійсно слідкувати за тим, щоб робота, справи і СМАРТФОН (компьютер) не забирали весь вільний час. Тобто частину такого часу треба в будь-якому випадку приділяти персонально спілкуванню з родичами. Це передумова здорового клімату між людьми і не тільки. Бо ясне діло, що гаджети та й взагалі проблеми можуть легко забрати сотню ваших життів. Але питання не в тому, що можуть гаджети чи проблеми, а в тому, що ви дозволяєте їм забирати. Тому це повністю у вашій владі приділяти родичам увагу і персональний час для них. І вина, якщо ви цього не робите, лише на вас, а не на зовнішніх "обставинах".

Дитина і Святий Миколай: брехати чи ні?

        Моя дружина була за брехню. Її аргумент був такий: в нашому житті замало казки і забагато реальності, тому поки вони ще вірять, хай вірять у щось казкове. Не можу сказати, що це поганий аргумент, але тут є два недоліки. Перший недолік - не цілком адекватне сприйняття реальності. Тобто чарівна сила, що стоїть вище батьків, бачить дитину завжди і не є Богом чи є поруч з Богом... коротше кажучи деякі звязки в цьому світі для дитини стають не такими як вони є. Наче недолік і не сильно критичний, але факт є фактом, я переконаний, що після того, коли дитина зрозуміє що "надсили", "надістоти" не існує вона психологічно відчує себе менш захищеною і більш самотньою ніж раніше. Тобто це буде певний стрес, до якої дитині слід буде адаптуватись. А самі розумієте, що чим старша дитина тим складніше адаптуватись до навколишнього середовища. Другий недолік - ця брехня кінцева. Тобто дитина обов'язково зрозуміє що їй брехали. Рано чи пізно. Тобто цю брехню неможливо сховати. Батьки будуть брехунами рано чи пізно. Це неминуче. А це теж, я впевнений, стрес ще той. І адаптуватись до нього теж буде треба. 

        Одним словом я особисто не бачив тих істотних переваг, які дає Святий Миколай перед тим знанням, що його нема. Єдиний випадок, та й то вельми сумнівний, якщо дитина перебуває в такому несприятливому середовищі в сім'ї, що їй просто психологічно необхідно вірити в якусь силу, що є поза батьками, яка якщо не захистить від них, то принаймні подарує ласку, якої бракує в реалі. Оскільки в нашій сім'ї такої нездорової атмосфери, яка б для дитини потребувала чарівника, нема, то психологічні переваги Святого Миколая програли перед його недоліками. 

     Тому ми вирішили сказати дітям правду. Одному - 7, іншій - 5 років. Молодша сприйняла це спокійно і не парилась. А от старший засмутився і зазначив, що для нього в певній мірі втратило значення саме свято День Святого Миколая. Звичайно, я по своєму був радий, бо не дуже люблю свята в тому значенні, яке надають їм люди - певний обов'язок радості, який наступає хронологічно в певний час. Насправді, звичайно, за великим рахунком як я часто пояснюю і дітям - кожен наш день життя це свято, тобто, це причина радіти. Хоча це психологічно часто не дуже сприймається, але лишається життєвим фактом. Звичайно, часто протягом року в нас є або більше підстав радіти або менше, але це точно не прив'язується хронологічно до календаря. Так чи інакше цього разу я не став цього пояснювати, оскільки була більша проблема - дитина по суті відштовхнулась від Святого Миколая одночасно як всього явища. А це явище включає в себе не лише дитячого психологічного благодійника, а й культурне "доросле" явище, яке в певній мірі сприяє як певній культурній ідентифікації українців так і певним іншим позитивним психологічним явищам (бажання комусь подарувати тепло, звернути увагу на потреби дітей тощо). Тому я пояснив дитині, правду. Що насправді віра в Святого Миколая це елемент культури. Тобто, що дорослі люди навмисно для свого задоволення вигадують неіснуючі персонажі. Це забавляє. Той самий Гаррі Поттер написаний дорослою жінкою і захопив багатьох дорослих. Вся фантастика у книжках та фільмах це брехня, якою дорослі тішать себе. І це нормально. Вони знають, що це брехня але вигадують, або наряджаються на маскараді, грають в театрі. Тобто це все елементи культури, розваги дорослих і дітей. І знання про те, що це несправжнє не шкодить самій розвазі.  

        Після цього пояснення він відтаяв і погодився що це прийнятна формула для Святого Миколая.

         Такий мій досвід примирення дітей з неіснуючими персонажами.

Гарна поведінка. Пояснення для дитини

    Насамперед що хочу сказати, це те, що при спробі виховати гарні зразки поведінки найважливіше це довіра до вас дитини. Цю довіру легко втратити якщо все виховання обмежиться нотаціями і лекціями, покаранням та заохоченням. За такого підходу дитина легко з часом навчиться вас обманювати та маніпулювати вами. 

    Щоб зберегти справжню довіру - раджу зробити дитину співучасником власного виховання. 

Тобто треба так пояснити дитині світ і процес її розвитку, спокуси які перед нею постають та процес прийняття дитиною рішень та її наслідки, щоб дитина зрозуміла, що цей світ і правила придумали не ви і обійти їх нажаль неможливо. 

    Необхідно поставити дитину до всіх реалій обличчям і постаратись щоб дитина зрозуміла всю складність життя. Саме тоді у вас з'явиться шанс, що дитина всі правила буде сприймати не як встановлені вами, а отже думати як обдурити вас. Необхідно показати дитині, що правила цього світу - жорстка реальність, яку неможливо змінити людині, неможливо їх обійти чи обманути. Важливо дати дитині зрозуміти так правила цього світу, щоб навіть коли вона поводилась правильно, навіть якщо її ніхто не бачить. Важливо щоб у дитини зявлявся внутрішній стрижень правильної поведінки. Інакше - батьки завжди програють. 

    Можна себе звичайно тішити що: Ну й що, що дитина мене чи інших буде обманювати, все одно виросте гарною людиною. Але це брехня самому собі. Таке дійсно може статись, але це є рідкістю. 

    Скажіть мені скільки людей постоять перед чужим мільярдом доларів і не візьмуть їх, якщо про це ніхто не дізнається? Насправді є мільярд спокус, страхів перед якими пересічні люди, які вважають себе гарними їздячи в маршрутці, абсолютно безпорадні. Зазвичай вся "гарність" здувається першим ліпшим серйозним випробуванням і вилазить доволі бридка, заздрісна, жадібна та озлоблена тварюка. Гарність людей на вулиці зазвичай маска. Але не про це. Питання про те як навчити дитину поводитись правильно в незалежності від вас чи інших людей.

    Звичайно кожен випадок індивідуальний, але я раджу розповісти дитині правду. Про те, що усвідомлена правильна поведінка може бути лише в трьох випадках. Перший випадок - страх перед покаранням, другий - сподівання на винагороду за правильність, третій - внутрішній стрижень, те що іноді називають мораллю, совістю. Так от треба пояснити дитині, що і страх і винагорода це зовнішні стимулятори, які роблять людину невільною, залежною від цих зовнішніх обставин. І насправді ці чинники не здатні реально зробити людину "гарною". Лише внутрішній стрижень, розуміння що так вчиняти не можна (або навпаки) дає людині свободу, звільняє він диктату зовнішніх обставин і робить її по справжньому гарною і поруч з чужим мільярдом доларів і в маршрутці.

   На жаль чи на щастя цей стрижень неминуче пов'язаний з вірою в Бога. Звичайно ця віра не має ніякого відношення до релігії, але факт є фактом. Потрібне певне усвідомлення того, що в цьому світі все взаємоповязано і що цей світ значно складніше ніж нам здається і що він не наш, тобто не нами створений, не ми задаємо йому правила. Ніщо в цьому світі не відбувається "просто так". Все має свою причину і наслідки і зазвичай більшість з них ми не розуміємо і навіть не зможемо уявити.

    Поясненням для дитини про те, що лише її внутрішнє правильне розуміння світу зробить її гарною, а не видима поведінка під впливом зовнішніх стимуляторів страху і винагороди, ви зробите її беззахисною перед світом. Тобто такою як вона є насправді. Тобто дитина має зрозуміти що причина не у вас, і буде вона гарною чи поганою вирішувати їй, і лише вона буде знати гарні вчинки вона робила чи ні, в незалежності від того будуть про ці вчинки знати інші чи ні. Дитина має зрозуміти що ви її не врятуєте від правил світу, що це її персональний  вибір і її шлях. Ваша роль - лише показати дитині до чого призведуть ті чи інші вчинки для її душі, її суті, що робитиме її кращою, а що гіршою, залежною від реакції людей. 

    При цьому мені довелось пояснити дитині (7 років), що поки вона не виховає свій внутрішній стрижень мені доведеться іноді використовувати страх та винагороду. Але важливо, щоб дитина розуміла, що це тимчасові заходи, поки не виросте внутрішній власний стрижень моралі. Тобто поваги до методу страху та винагороди нема. Це неприємна вимушена тимчасова необхідність, а не базовий елемент. 

    Мені вдалось це зробити вчасно і дитина через певний час призналась, що вона спочатку планувала побудувати лінію так: визначати коли ми будемо питати у вчительки як вона себе поводить і саме в цей день вести себе гарно. Але тепер, за словами дитини, вона прагне поводитися гарно щодня від власного усвідомлення. Це до речі призводить до таких наслідків, що я більше довіряю в оцінці власної поведінки своїй дитині ніж вчительці, яка об'єктивно може не все побачити, або оцінювати поведінку нашої дитини через призму своїх уявлень, чи поведінки інших дітей.

    Одним словом якщо дитина стане вашим спільником у своєму власному вихованні, вам стане значно легше. 

    Звичайно дитині слід допомагати порадами, моральною підтримкою, але важливо що вам більше не треба було бути тюремним наглядачем за нею. Ви станете швидше "старшим наставником, порадником". Тобто випадок коли дитина розуміє що оступилась і сама себе карає, обмеживши перегляд мультиків чи позбуваючи себе якихось преференцій на якийсь час - це нормально, це свідчить про справжнє усвідомлення реального процесу власного становлення. Ідіоти можуть утрирувати і казати: Тю, так дитина буде завжди себе пліткою бити і стане психом. Але ті які так кажуть нічого не розуміють в тому що я сказав і переконувати таких марна справа. Взагалі таким я не раджу читати мій блог. 

    Насправді, звичайно сенс не у самопокаранні, важливо зрозуміти те, що дитина має усвідомлювати процес власного виховання і вчитися себе виховувати. Спочатку це буде мало, повільно і фрагментарно. Але вже по досягненні дорослого віку людина має бути самодостатня у власному вихованні, мати внутрішній потужний стрижень моралі (совісті), і карати себе сама об'єктивно і нещадно. Дорослі люди зазвичай карають себе не фізично чи матеріальними обмеженнями, зазвичай це те, що в дорослих називається "муки совісті". Але сенс той самий. Для дитини цей шлях довгий і починати його слід давно. 

    Але саме головне що я хотів сказати цією статтею -  необхідно розбити в дитині лінію, що ви її виховуєте, тобто встановлюєте правила, є катом та заохочувальником. Важливо передати дитині страх не перед вами, а перед наслідками власної поведінки для неї самої, пояснити їй, що навіть якщо про поганий вчинок ніхто не дізнається чи навіть навпаки заохотять коли дізнаються, він все одно нанесе їй шкоду і вона від цього не втече, стане "поганою" насправді, навіть якщо за зовнішніми ознаками інші вважатимуть її "гарною". 

   Не можна обманути правила цього світу, а вас, як і будь-яку людину - легко.

Жінки - гадюки

       Часто можна почути доволі поширену думку про те, що жінки менш щирі у спілкуванні ніж чоловіки. Соціологи та психологи це підтверджують стовідсотково, але я якось зіткнувся з одним з аспектів цієї нещирості і хотів би її пояснити. 

    Наприклад, відомо, що жінки часто перемивають одна одній кістки. При цьому варіації з ким і кого обмивати швидко і часто міняються і часто це обмивання має негативний відтінок. Одним словом обсірають одна одну. З цим часто погоджуються самі жінки. Це дійсно так. Суто жіночі колективи часто більше страждають на психологічну нездоровість ніж суто чоловічі. Чоловіки в цьому плані більш стабільні, негнучки і не схильні міняти свою позицію щодо інших. І взагалі часто чоловіки доволі прохолодно ставляться до обговорень інших. Точніше це може бути швидше як обмін інформацією про інших. Але не більше. У жінок це принципово інакше. Коли вони розповідають про іншу часто це зафарбовується в певний емоційний колір засудження і потреби у підтримці такої оцінки з боку співбесідника. І от тут і є сама основна суть відмінності чоловічого та жіночого обговорення. 

    Для жінок більше ніж для чоловіків важлива соціальна підтримка співбесідника (бажано і переважно - жінки). Чоловіки в цьому плані більш незалежні і самодостатні. Їм більш все одно чи поділяють їх погляди на інших людей інші чоловіки. Для жінок більш важливим є соціальна підтримка співрозмовника-жінки, її схвалення їх позиції. Саме тому доводиться часто обсірати інших. Але сенс не в обсіранні, просто обсірання це один з прийомів отримання цього соціального схвалення та підтримки від іншої. Тобто вони не хотять зробити комусь погано, просто це зручний прийом сам по собі. Звичайно вони можуть використовувати і прийом схвалення, але це в силу цілої низки причин не так зручно і поширено. З тої ж опери і ходіння жінок спільне по магазинам чи в той же туалет. 

     Чому жінки потребують більше певної такої соціальної взаємодії я не знаю. Можливо в силу слабкості фізичної і в той час коли чоловіки полювали важливою була саме "командна гра", якесь тестування оточуючих на прихильність... Чоловіки незважаючи на те, що часто ходили на полювання гуртом все ж були відносно незалежні. Більше того часто сприймали один одного як конкурента. В тому числі за самку. Тому співпраця чоловіків була лише ситуативним кроком відносно психологічно самодостатніх та незалежних і саме цим гордих істот. В жіночому світі значно більш залежному і тісному все було дещо інакше. 

     Хоча звичайно це зовсім не означає що винне щось що є в самій суті жінки. Жінки як і чоловіки лише продукт обставин цього часу і на цій планеті. Ці обставини міняються. І в різних ситуаціях можуть проявлятись як більш корисні так і більш шкідливі властивості психіки чоловіків та жінок.

Американські байкери та українські мажори

Байкери... в Україні це лише слово... Важко тут описати його суть.... Треба певно опинитись в шкурі американця 1950-х, 1960-х років. Ви це можете? Ні!. Можна лише вельми приблизно уявити дух часу, який породив таке явище як байкери та ті ознаки, риси які супроводжували цю субкультуру.
Насамперед байкерство це справа бідних. Це альфа і омега. Навіть якщо ти багатий і став байкером, то дух байкерства це бідність і ти маєш відповідати цьому духові в незалежності від твоїх реальних статків. Звичайно бідність це поняття широке. В байкерстві воно має значення "свободи". Тобто байкер не обтяжений матеріальними клопотами, матеріального світу. Понад усе - свобода, можливість знятись за секунду з місця і рушити в мандри. З цим певною мірою повязана і свобода байкерів від сімї, пелюшок, сопливих дітей, проблем з дитсадком, зароблянням грошей на коледж дітей тощо.
Свобода байкера легко може вступати у протиріччя з законом і тому не дивина окремі поліцейські досьє на кожного помітного байкера.
Питання чим же тоді заробляє байкер-бомж. А чим прийдеться, в тому числі і чимось незаконним. Саме тому байкери часто були замішані в чомусь незаконному (торгівля зброєю, наркотиками, рекет тощо). Хоча це не обовязково, але сам стиль життя байкера підштовхував до того, що спосіб заробітку не доводилось перебирати, до того ж не в натурі байкера постійно озиратись і боятись духу закону.
Байки були засобом пересування бідних, пропитих алкоголем та замаслених машинним маслом, часто це були колишні вояки, яким на все вже було насрати, в них не було сімї, не було нічого і вони важко знаходили себе в мирному житті. Звичайно особливо цінувалось завжди у байкерів знання своєї техніки а як максимум - повністю власноруч зібраний мотоцикл.
Треба памятати, що всякий байкер - мотоцикліст, але небагато з мотоциклістів - байкери.
В українських умовах мотоцикли американських байкерів можуть собі дозволити лише ті хто носить труси за тисячу доларів і в кого шкіра на руках та обличчі як попка новонародженого. Вони купують такі мотоцикли бо "прикольно". Але це просто п.дари, а не байкери. Нічого від байкерів в них нема. Та й мотоцикли їх пахне не пилом, порохом, сечею та дешевим пивом, а тисячами доларів та парфумами дорогого автосалону для скоробагатьків.
Для США байкерство також повязане з величезними територіями по яким можна пересуватись, де можна заховатись, в тому числі від закону.
Дешевизна бензину для довгих переїздів потужних двигунів також є фактором байкерства.
Як самі розумієте нічого подібного в Україні нема.
В Україні є дехто хто з певною натяжкою може називатись байкером.
Але їздять вони не на дорогущих, пахнущих парфумами відполірованих та застрахованих заокеанських дивах техніки. Ці люди самі збирають, ремонтують мотоцикли. Зазвичай виробництва СРСР чи Ява. В цих людей руки ростуть не з заднього проходу і з викруткою вони на ти. Хоча з грошима в них не дуже, але вони витрачають їх на бензин бо люблять свого коня, в якому знають кожен гвинтик.
Вони не збираються в байкерські клуби, бо в нас такі фактично не можливі в їх американському варіанті.

Які книжки читати дітям

   Зі свого педагогічного досвіду (троє дітей) можу сказати так. Дуже мало цінних книжок. Дуже багато непотребу. Загалом якщо поділити всі дитячі книжки то можна виділити три купи. 1)Корисні (або пізнавальністю, або повчальністю, або хоча загадкою, закрученим сюжетом). 2)Ніякі, ні про що, примітивні, порожні, згаяний час. 3)Шкідливі книжки, небезпечні.

З чого почати?

     Є такі дві книги, здається з французької перекладені. "100 історій на ніч". Абсолютно ідіотські малюнки і часто до жуті примітивні історії, але. Саму ідею книги придумали розумні психологи.  По-перше, звичайно, найкраще коли книга про тварин. Тобто головні персонажі - тварини. Це дає дитині захисний психологічний бар'єр. Особливо до 4-5 років. Це як тренажер. Це архіважливо. Другий момент - це повчальність. Книга без ідеї, без уроку це мотлох. Маю на увазі саме дитячу книгу. Дійсно в дорослому віці ми можемо щось читати порожнє і ніяке просто щоб "улетіти" (те саме що дивитись серіали). Нам або вже нема потреби вчитися, або ми так вважаємо, що не треба. Для дитини все не так. Для неї світ це порожня біла пляма яку заповнюють батьки, дитсадок, книги і все що вона бачить і що її оточує. Вона як губка все запам'ятовує і з усього робить висновки. Це її механізм виживанння в незнайомому середовищі. Тому книги тут не можуть бути лише "чтоби отвлєчься". Книги можуть і повинні для дитини мати насамперед виховну, повчальну, пізнавальну функцію. Ну і звичайно не бути нудними. Але це другорядне.

   Так от ця книга "100 історій на ніч" повністю напічкана "повчальними" та "навчальними" історіями. І це дуже добре. Звичайно ці історії в 99% закінчуються гарно, оптимістично. Ці історії вчать долати проблеми, як практичні з матеріальним світом так і психологічні з оточуючими людьми. В цьому плані ця книга з дебільними малюнками та дещо примітивним змістом є дуже гарною. Ця книга приблизно на 3-7 років.

    Але нажаль багато книжок пишуть дорослі, які "розважаються". Тобто пишуть бо їм весело, вони не догрались в дитинстві. Ці книжки часто цікаві, насамперед, таким же дорослим, які читаючи їх знову поринають у світ дитинства. Чому вони гарні... здаються.... Бо часто в таких книжках дорослі дяді згадують про світ де нема поліції та правил, не нема штрафів і зарплати нема небезпеки втратити роботу. Тобто дорослі дяді втікають від жорсткого дорослого світу в дитячий де "все можна" і за "все пробачать" і тебе "все одно любитимуть", і "буде весело". І тоді з'являються такі книги спогади, або мрії як "Тореадори з Васюківки", "Карлсон", "Пепі довга панчоха" та інші. В цих книгах світ, про який пишуть дорослі дяді і тьоті які не догрались і все ще граються постає саме таким як здається цим тьотям і дядям - "прикольним", "веселим", "без правил". Світ де діти протиставляються дорослим. Точніше весь дитячий світ протиставляється світу дорослому - нудному і сірому. Але слід знову пам'ятати, що для дитини це не так. Вона не усвідомлює, що її світ "прикольний". Вона не була дорослою. Вона не "усвідомлює свого щастя". Для неї це протиставлення дорослого світу і дитячого має зовсім інше значення. І вседозволеність яку вкладає інфантильний дядя як психологічну мрію своєї змученої реальним дорослим світом душі, має зовсім інше значення для дитячої душі.  Діти - не дорослі. А дорослі - не діти. Слід про це пам'ятати. Інакше в голові і в житті і в книжках будуть "какашки". А це ні до чого гарного не призводить. Світ, реальність не пробачає нічого ні дітям ні дорослим.

   Іноді, звичайно, такі книжки-спогади чи фантазії дорослих дядь мають позитивну "навчальну" і повчальну цінність. Наприклад, деякі історії з Анатолія Дімарова (збірка "На коні і під конем"). Між іншим значно сильніша як спогад ніж "Тореадори з Васюківки". Але все одно, пишучи ці твори, люди не писали їх для дітей. Вони писали їх від власної потреби (їм було добре і гарно їх писати - з них "лилось" на папір і вони виливали). Тобто позитивні моменти там вкупі з негативними. Не було ніякого "педагогічного" фільтру в голові письменника. Фільтру який би думав не про письменницьку насолоду, а про дітей, яким це будуть читати.  Та й за великим рахунком мало який гарний дитячий письменник - ще й гарний педагог. Писати і виховувати це як ви розумієте зовсім різні сфери.

   Тому лише дещо з таких "тореадорів" чи Дімарова варто читати діям. Тобто треба самому мати такий фільтр і читати лише те, що допоможе вашим дітям. Але оскільки батьки в 70% ідіоти, а 25% неідіотів дуже зайняті, щоб займатись таким фільтруванням, то природньо дітям дістається вся доросла непедагогічна писанина по повній програмі. 

   Найбільше шкоди в тих книжках де світ дитини максимально протиставляється світу дорослих, де дітей вчать не реальним обмеженням світу, а "вседозволеності" "веселості" - не думанню про наслідки. Ось гасло небезпеки - не думай про наслідки - роби що хочеш, бо все буде гаразд як в казці. Ця бредова формула часто підкріплюється відвертим стимулюванням протистояння і боротьби з дорослим світом, який прагне вберегти дитину від небезпек, а отже і від казки. Тоді в книзі дітям пропонують обманювати дорослих, протестувати, висловлювати незгоду з правилами дорослих, потай робити те що хочеться і так далі. Так, для дорослої тьоті чи дяді ці фантазії вже безпечні та несуть лише душевну насолоду (як маскарад, чи фільми з жанру фантастики), але для дитини це дороговказ - інструкція - навчальний посібник для життя. І після того як ви прочитаєте такого "карлсона" чи "пепі довгу панчоху", вам буде вже не так просто досягати позитивного сприйняття ваших дорослих обмежень для власної дитини, навіть якщо ці обмеження критично необхідні для безпеки, здоров'я вашої дитини. Ще раз підкреслюю -  в жодному випадку не читайте діям "веселі" книжки де дитячі "хочу" протиставляють дорослим "треба" і де книжка вчить як гарно і весело можна обійти дорослі правила і самих "нудних" дорослих. Думайте головою, а не заднім місцем про те що і кому ви читаєте.

   Другий вид книжок, чи точніше того, що можна зустріти в книжках в різній пропорції це - "вода", історії ні про що. Тобто не ясно чому вчить ця історія. Наче і написано багато наче і про щось а сенсу нема ніякого. Наприклад, книга "Чарівник країни Оз". Між іншим категорично раджу читати саме американський варіант, а не стирений кацапом Волковим. Тим паче в українському перекладі, звичайно. Ще в СРСР була така книжка в тонкому перепльоті, синенька. Повірте вона варта того, щоб шукати саме її. Дійсно вона ні про що, але МОВА - там фантастичний переклад. Дуже гарно збагачує мову. Кацапський Волков перекладений нашою мовою жахливо. Крім цього сама по собі книжка Волкова лише посилила нікчемність американської книжки, додавши значну частину занудності. Якщо у Баума сюжет більш динамічний, то у Волкова він з додаванням нудотних художніх описів. Але все одно обидві книжки ні про що. Тобто який урок візьме дитина з книжки? Глибоко вкладену потаємну логіку, що можна довго шукати, прагнути а зрештою виявиться що ти і так це маєш (що шукали Страшило, Лев, дроворуб) ?. А ви впевнені що цю логіку дитина зрозуміє і візьме у використання? А всі інші історії та пригоди? Було макове поле лев заснув, покликали мишок вони вивезли лева. І що? Дороті з друзями йшла а чаклунка натравила вовків їм голови порубав дроворуб, а гав повбивав страшило. І що? Тобто пригод в книзі багато, але ці розваги нагадують комп'ютерні ігри в паперовому вигляді. Тобто наче події є і наче розважають, а толку з того і користі, моралі, повчальності, пізнавальності - нуль. Нічого  цінного, того що можна застосувати дитині в житті. Це саме можна сказати і про книжки нашого Юхима Череповецького.
    В дорослому світі порожні книжки хоча б напічкують загадковим сюжетом, а кому пощастить то і психологічним описом характерів персонажів. Один з кращих прикладів - Агата Крісті. А от в дитячих з цим велика проблема. так, наприклад Гаррі Поттер це цікава книга. Хоча характери можливо в чомусь спрощені, але вони є. І саме привабливе не характери а загадка. І не дракони чи чари а загадка, детектив, інтрига яка  проходить крізь кожну книгу і розкривається наприкінці. По суті це якщо примітивно Агата Крісті змішана з хроніками Нарнії. Але в тому то й суть що в Хроніках Нарнії є лише гобліни, відьми, чари але нема ні загадки, інтриги, ні складності характерів. Найбільш порожня книга, яку довелось читати. Якщо з неї прибрати всю "чаклунську" бутафорію - читати просто не буде про що. Сюжету нема. Характерів нема. Навіть повчальність мізерна. Про пізнавальність тут взагалі можна і не думати.  Книги Толкієна, здається, поскладніше.
      Між іншим я вже згадував Карлсона та Пепі Довгу панчоху, так от якщо ці книги раджу не читати дітям (між іншим, здається, в тій же Швеції Карлсон не дуже популярна книга, чому від нього тащилися в СРСР лишається гадати), то навпаки раджу звернути увагу на інші її книжки а саме "детектива Блюмквіста". В книзі є загадка, сюжет, є дитячі характери і навіть є пізнавальність та повчальність і крім цього не настільки критично дитячий світ протиставляється дорослому.
         Мауглі.... Доволі порожненька і трохи шкідлива книга. З одного боку книга наче напічкана любов'ю до природи, але з іншого боку дає вкрай викривлене уявлення про цю природу, жахливо спотворює "взаємовідносини" в природі між тваринами. Тобто наші народні казки вони хоча б про тварин, але там не намагаються приховати, що тварини лише маска для людських слів, емоцій, стосунків. А Мауглі з одного боку подається наче це "справжня" книга про "справжні" джунглі, але в реальності нічого справжнього у взаємовідносинах тигра, вовка, пантери, ведмедя, мавпи, пітона ця книга не знає. Тобто це якась потворна суміш наче справжніх тварин з їх наче справжніми потребами в їжі та стилі життя з якимись людськими уявленнями про людсько-тваринні закони і відносини в джунглях. От і доводиться розумній дитині постійно пояснювати що це все брєд. Тому що спочатку дитина ходила в зоопарк, дивилась дитячі пізнавальні фільми про тварин в природі, батьки пояснювали про приницпи життя в природі починаючи від горобця на вулиці закінчуючи левом, що загризає антилопу щоб його діти не померли з голоду. І тут раптом доводиться "для загального розвитку" читати Мауглі з його бредом про якісь закони джунглів, викуп дитини за бика, про те, що тигр не може подивитись в очі людині, бо це ж ЛЮДИНА... Я вам так скажу, тигр може скільки завгодно дивитись в очі людині, а от чи не всреться людина зі страху при цьому, оце вже питання, особливо якщо вона як Мауглі буде стояти голою перед тигром. А пояснити дитині, що людина не вижила б в джунглях, а навіть якщо теоретично таке сталося б вона зовсім би і близько не виросла б ЛЮДИНОЮ? Тобто такі речі доводиться пояснювати, бо діти і так починають підозрювати після зоопарку, науково-популярних фільмів про тварин та пояснень батьків, що Мауглі це щось геть не пов'язане з реальністю, але таке що наче претендує на "справжню" книгу про джунглі. Вовк в овечій шкурі одним словом...
      Книжки, які я дійсно можу порадити, це насамперед Піноккіо Карла Каллоді. Оце вже точно книга педагога від Бога для ДІТЕЙ. Книга містить дуже динамічний сюжет. Читається легко і цікаво, але в той же час містить масу історій повчальних, навчальних. Дуже насичена емоційно, пізнавально. Книга вчить дитину розпізнавати реальний світ, його підлості та доброту його вимогу важкої праці і спокуси легкої наживи, його тупості та розуму. Але при всьому цьому книга не протиставляє "дитячий веселий світ ХОЧУ" дорослому. Бо насправді, звичайно в реальному світі такого протистояння нема. Нема, бо нема дитячого світу "хочу". Світ такий як є і йому начхати на доросле чи дитяче "хочу" чи "можу" чи "знаю". В ньому такі правила як є, для всіх, в незалежності від їх бажань, вмінь і уявлень. Хоч звичайно дорослі намагаються всіляко пом'якшити їх для дітей. "Пінноккіо" вчить партнерству дитини і дорослого. Вчить тому, що варто дослухатись до порад дорослого, який має значно більше досвіду. Книга вчить взагалі розумінню дитиною досвіду, його болючих уроків та висновків, які він змушує робити. Книга наповнена любов'ю та підтримкою з боку батька до дитини і зрештою і дитини до батька. Книга неймовірна. звичайно в ній теж є відносно порожнисті історії (як наприклад зі змією що померла від сміху), але порівняно з усіма іншими книжками це абсолютний чемпіон по корисності для дитини. Ще можу відзначити книги Володимира Читая ""Історії чарівного лісу". Попри деякі недоліки, наприклад, в деяких місцях книга ну не зовсім для дітей, надто доросла, але все одно книга сильна, корисна. Раджу.
    І ще можу відзначити певні корисні моменти в книзі В.Нестайка про "Пригоди в лісовій школі". Хоча вона менш корисна ніж "Історії чарівного лісу" і містить деякі навіть негативні моменти (наприклад, певне, як би це сказати, дитячо-жартівливе зневажливе ставлення до дівчаток, їх здібностей і дещо інше). Але все ж можна і її порадити. Ну і знову ж таки загадаю про детектива Блюквіста.
   І ще одну книгу можу порадити, хоча в ній є деякі доволі дорослі моменти, але все ж в ній більше плюсів ніж мінусів. Це Острів скарбів Стівенсона. Я читав дитині коли їй було 7. Книга з загадковим і інтригуючим сюжетом. Книга повчальна, хоча не без нюансів. наприклад слід звернути увагу дитини на невірні вчинки Джима. Тобто хай дитина проаналізує, наприклад, втечу його з форту і розкаже в яких місцях все могло трапитись зовсім не так як написано і які в реальності це небезпеки могло мати. Тобто закінчилось все гарно, але в житті лише ідіоти гарються зі своїм і чужим життям "на удачу". Тобто тут потрібний розрахунок і холодний розум. В книзі цим іноді жертвується заради сюжету. Але є і чисто повчальні моменти є і пізнавальні. І взагалі книга підтягує дитину, ощадливо підтягує до розуміння дорослого світу, до засобів виживання в ньому. Корисна і цікава книга, але з дорослими коментарями.
    Ще в певному аспекті може бути в деяких місцях цінна книга про пригоди Нільса з гусьми. В деяких місцях вона вчить сміливості. Хоча в більшості своїй доволі порожня.
    Це з великих книжок. З окремими казками складніше. Тут треба брати і дивитись на кожну окрему.
    І ще, що важливо. А може це найголовніше. Не можна просто читати. Треба коментувати, треба щоб читаючий був одним з персонажів, чи точніше провідником, браузером по книзі. Той хто читає має звернути увагу дитини на щось. запитати у дитини її ставлення, її думки. Обов'язково слід обговорювати книгу і вчити дитину глибоким роздумам істотним думкам, критичному аналізу та вмінню робити правильні висновки в незалежності від "спецефектів" та "красивої мішури".
   

"Злорадство"?

      Якось їхав в маршрутці, зайшов хлопчина, заплатив за проїзд і я просто ненавмисно побачив, як він з сумом зазирає в свій гаманець, кладе гривню здачі а там або взагалі нічого нема, або якась ще одна гривня. І я помітив, що він не радісно сприйняв таку картину. Але я про інше. Справа в тому, що я зрадів мимовільно, невимушено, підсвідомо тому, що я багатше. Одразу мій внутрішній цензор мене присоромив, що я радію чиємусь горю. Але покопавшись в собі я зрозумів що радію не тому, що інший бідніший, а тому, що в мене не так погано як може бути. Тобто сенс не в іншому. Я не радію горю іншого. Це суто горе іншого мені воно майже байдуже. Мене не чіпає що комусь погано чи комусь добре. Тобто ми.... а може я, сприймаємо оточуючий світ виключно через власну призму своїх потреб. Тобто мене радує те, що мені добре і засмучує коли мені погано.  І це нормально, нормальна психологічна реакція навіть на рівні тварин. Наявність поруч якогось прикладу, зразка кращої ситуації чи гіршої лише НАГАДУЄ мені про МІЙ власний стан - або такий який є не настільки поганим як міг бути або про кращий який міг би бути. Тобто за допомогою інших довколишніх прикладів я лише визначаю і оцінюю свій власний стан. В даному випадку матеріальний, але насправді я думаю що це стосується і нематеріальних речей. 

    Тобто мова тут не може йти про щось низьке і гидке - "злорадство" над іншим, бажання зла ближньому. Це чиста радість виключно за себе чи сум за себе. Інша справа певна психологічне єднання.

    Якщо стан іншого гірший чи кращий ми відчуваємо що вони чужі. Тобто психологічно вони не наші, вони - не нашого стану. Вони або мають, вміють більше або менше. Тобто нас вони не зрозуміють, бо відчувають по іншому, бо знаходяться в іншій матеріальній чи нематеріальній реальності. В той же час, коли зустрічаються обидва невиліковно хворих, або наприклад, якби в мене так само як в хлопця було в гаманці - 2-3 гривні, я б психологічно перейнявся б співчуттям і якимось почуттям "близькості", "рідності"до цієї людини. Тобто спільна якась реальність зближує підсвідомо. Ця людина стає не настільки чужою (принаймні так здається), оскільки ти приблизно чи точно можеш відчути те, що відчуває він, оскільки бачиш що обидва перебуваєте в однаковій матеріальній чи нематеріальній реальності. Щось подібне відчувається в школі, тюрмі, армії, студентстві, товаристві анонімних алкоголиків, релігійних сектах та інших групах людей. Спільні цінності чи матеріальне оточення певним психологічним чином зближує і це в свою чергу сприяє таким почуттям як "співчуття", "розуміння", "взаємопідтримка". 

    Хоча підкреслю, що це лише сприяє, але не домінує. Оскільки можуть бути всередині групи між особами значно сильніші психологічні суперечності ніж чинник спільності ситуації. Наприклад, несумісність характерів, певні ситуації коли є можливість отримати певні привілеї у конкурентній боротьбі навіть в умовах зовні однакової для всіх системи та інше.

В чому сенс життя

    Чимало хто, особливо в юності задається питанням в чому сенс життя? Насправді питання доволі ідіотське з тих причин, що життя не є вчинок. Тобто життя це не є вибір. Ніхто не вирішує народжуватись чи не народжуватись. Деякі ідіоти звичайно можуть самі припинити своє життя, проте тоді йдеться не про вибір життя чи не життя, а лише про вибір відмови від життя. Тобто відмови від того що тобі дали не питаючи тебе. Відмови від того вибору, який не обирається. Тобто насправді це не є вибір життя.
      Людина як і усі інші живі істоти не вибирає життя. Все живе лише живе, оскільки це не вибір тих, хто живе. Так влаштований світ. І тут не має принципового значення чи це правила Бога чи правила природи чи ще щось. Життя як і нежиття (тобто неживі речі) це данність, яку ми не можемо змінити. Власне кажучи, тому швидше за все, ні в неживому ні серед живого ніколи не постає питання про "сенс" нежиття чи життя. Все просто існує в такому вигляді в якому має існувати на даний час. Чому з'явилось життя і коли воно зникне не нам вирішувати. Але людині дана певна здатність до абстрактного мислення. Це нам подобається і часто ми цим бавимось щоб задавати абсолютно різні питання. Зрозуміло що частина з них є доволі примітивними і безглуздими. А ще більш примітивними і безглуздими зазвичай є наші відповіді на ці питання. До таких "слизьких" питань відноситься питання про сенс життя.

    Зазвичай, як я вже казав, люблять ним перейматись підлітки. Часто їм здається що люди це якісь істоти, які в плані життя чимось відрізняються від інших живих істот. Тобто підлітки вважають, що життя людини важить більше ніж життя глиста. Що значить "важить" вони точно не знають, але їм чомусь здається що життя глиста "не цікаве" і "порожнє" на відміну від життя людини і що життя людини якесь "святе" та окрилене неземним сенсом, на відміну від життя глиста. Саме тому вони впадають в ідіотські пошуки "високого" сенсу лише суто людського життя, а ще точніше свого власного (бо зазвичай підлітки скажено егоцентричні).

    Реальність звичайно не має нічого спільного з людськими емоціями та уявою. Принаймні в абсолютній переважній більшості випадків. Реальність полягає не лише в тому, що не ми створили матерію неживу і живу і воно просто існує незалежно від нашої волі. А й в тому, що живе від неживого  відрізняє лише одне - здатність до репродукції. Живе на відміну від неживого може "мати дітей". Це і є головна ознака живого. Саме це і є якщо можна так сказати "сенсом" життя. Тобто сенс неживого це є саме неживе, сенс живого це і є живе. Грубо кажучи ці сенси в нашому уявленні фактично не існують, оскільки нам здається, що це не сенс живому бути живим а неживому неживим. Хоча поза всяким сумнівом те, що створило всю матерію, час, простір, і життя зробило це з певним наміром.
     Але тут слід чітко розуміти що не з нашими курячими мізками прагнути зрозуміти ці наміри і пробувати запихнути їх в значення "сенс". Для того хто створив усе людська логіка, порядок - причина-наслідок можуть не мати або жодного значення, або мати абсолютно не людське значення. Для того хто створив усе нема законів фізики, хімії, часу, еволюції чи ще якихось суто наших понять. Тобто всі ці поняття, це поняття нашого світу. Всі ці правила існують в нашому, створеному кимось світі. Але чи існують також  ці самі поняття для того хто створив цей світ і ці поняття. Я дуже сумніваюсь. В будь-якому випадку ми цього ніяк не можемо знати. Тому шукати "сенс" матерії, живій чи неживій ми ніяк не можемо бо ми самі в цій, створеній кимось системі координат. Ми лише можемо казати про користь і спосіб використання людьми живої чи неживої матерії. Це все що ми можемо.

    Нема ніякого "сенсу" в світі, в матерії, в житті. Сенсу в людському розумінні за людською логікою в її просторово-часовому вимірі.

    Те, що ми називаємо "сенс" життя і є саме життя. Тобто "природа", "властивість", "головна ознака" життя це і є саме життя, тобто здатність до репродукції. І в цьому плані ніякої відмінності у життя глиста та людини не існує. Жодне життя не є "вищим" чи "нижчим", з "сенсом" чи "без сенсу", з "низьким сенсом" чи "високим сенсом". Життя або є або нема. І якщо окремий живий організм мав потомство, забезпечив можливості виживання потомству, для відповідної репродукції цього потомства надалі, то в цьому значенні умовно можна сказати, що життя окремої живої істоти мало "сенс". При цьому навіть якщо істота жива не мала потомства але допомогла іншим живим в їх існуванні і їх репродукції то в цьому випадку також її життя не набуває "сенсу". Сенс є лише в житті, тобто в репродукції. І тут нема місця моралі, чи якимось "високим" ідеям. Такий закон, порядок усього живого. Не нами придуманий. Придумують лише люди собі "високі" цілі, сенси і мрії про те, що їх життя "для чогось звище" важить більше ніж життя глиста. Це лише людські теорії, які ми собі придумуємо і цим тішимось на відміну від глиста, який живе точно таким самим життям як ми. Хоч ми і вважаємо що його життя "нецікаве" та варте значно менше ніж наше бо він не читав Біблії, або не "кохав".

     Нема сенсу в житті крім репродукції, тобто самого життя. Все інше - фантазії лише одного з виду живих - людини.

Плани не мають сенсів та результатів, в нашому розумінні

Те, що зрозумів під 40 років. Всі плани людини і її зусилля це все не має значення. Тобто це все безглуздо, все марно. Я маю на увазі. Щоб людина не робила це не має ніякого значення. Навіть не зовсім так.... Як би вам пояснити... Тобто людина нічим не керує. Тобто всі людські плани і зусилля, результати - це ілюзія, якою лише сама людина себе певний час тішить. Насправді ми нічого не вирішуємо, жодних цілей не досягаємо і в жодному плані не можемо оцінити досягли ми чогось чи втратили. Всі наші оцінки - брехня самому собі. Не більше. Все вирішує Бог, або інша якась сила, інші якісь логіки, закони... Спробую ще детальніше пояснити... Тобто людина може хотіти чогось, прагнути, наприклад в карєрі. А через 20 років зрозуміти що це все фігня і насправді цінне вона пропустила. Людина може прагнути мати багато дітей, але всі вони можуть загинути одразу в катастрофі. Людина може робити багато чого для свого здоровя але в один момент навіть молода може впасти мертва від тромбу чи згаснути від раку чи ще щось... Можна щось робити і думати що ти робиш щось гарно, для когось... Але насправді згодом виявиться що ти робив зло, чистісіньке і людина від твоїх дій лише постраждала.... Один може прагнути, прагнути і не досягнути, інший може і пальцем не поворухнути і мати. При цьому перший може подумати що йому не пощастило, а другий - що йому пощастило, Але як може виявитись все навпаки. 

Тобто життя це такий калейдоскоп де від людини АБСОЛЮТНО нічого не залежить. Всі наші дії і наслідки, те як ми їх оцінюємо - це правильно а це неправильно, так я отримаю вигоду а так ні - ілюзія. Все в житті зовсім відбувається не за нашою логікою, планами і діями.

Якщо спробувати ще більш дохідливо пояснити... Це нагадує равликів після дощу. Вони всі кудись повзуть. і кожен думає що він робить вірно, або не вірно. Але в підсумку хтось виповзає на дорогу і його затоптують. Але РАВЛИКИ ніяк не можуть оцінити і здогадатись де їх затопчуть а де ні. Це абсолютно не в їх полі зору бачення. Все що вони можуть - повзти або не повзти. Хоча й це нічого за великим рахунком для них не вирішує. Успіх (їжа, тривале життя, здоровя) приходить не від їх бажання чи зусиль.

Дехто щоправда дебільно жене від себе такі висновки бо йому здається що тоді все втрачає сенс. І саме життя. Насправді це дебільна логіка. Равлики рухаються не задумуючись над сенсом і не ставлячи мету. Точніше, нам треба жити просто щось роблячи, плануючи, працюючи, кохаючи, але без сподівання на те, що те що ми робимо це вірно чи правильно. Просто треба повзти як равлики, бо це ЖИТТЯ, інакше не вийде. Але при цьому, десь механічному русі, неприпустимо оцінювати його. Інакше буде обман самого себе. Просто тупо треба радіти кожній секунді і тим умовам які є в цю секунду. Тобто тебе "не задавили" зараз і радієш. А не тому, що ти кудись доповзеш і отримаєш "результат". Тобто НЕ МОЖНА ЖИТИ ЗАРАДИ РЕЗУЛЬТАТУ в майбутньому. Не буде ніяких результатів, а якщо і будуть то не завдяки вашим зусиллям. І не факт що вони будуть гарні, навіть якщо спочатку так здасться і навпаки. Одним словом можна жити лише ЗАРАЗ, заради зараз. Тобто коли йдете в магазин за хлібом. Це не факт що ви дійдете і не факт що ви купите хліб. А якщо ви купите хліб не факт, що це гарно для вас, навіть якщо вам так і здається. 

Тобто слід радіти самим секундам і миттєвостям коли ви йдете за хлібом а не процесу як шляху досягнення чогось. Ще раз повторю людина нічого не планує і нічого не досягає. Якщо щось вийшло так як вона планувала, то точно не через її зусилля.

Саме цікаво що я пишучи це, не намагаюсь нікого переконати. Тобто мені глибоко начхати зрозуміє хтось те про що я говорю чи ні. Я навіть не впевнений що в мене вдалось пояснити цю тонку межу між потребою жити і неможливістю власної оцінки та планування життя. Наприклад, ми насправді маємо планувати, але маємо і розуміти що наш план це як папірець, не більше. В реальності життя може підтерти ним попу а може зробити літачок а може спалити... Тобто не ми розпоряджаємось нашими планами. Ми просто як сліпі ягнята, як равлики після дощу...  Не буде ПОТІМ. Є лише ЗАРАЗ. 

Скільки написав а зрештою зрозумів що напевно не зміг пояснити. Це напевно можна лише відчути... Шкода.

Те, що я зрозумів при вихованні дітей.

Буду поповнювати цю сторінку з моїх спостережень та того до чого я дійшов виховуючи 3 дітей.

Звичайно хваліть... Ніколи просто так. Любити ви маєте БЕЗ умови. А от хвалити - лише за УМОВИ. Але якщо хоч мінімальна така умова є - похваліть щедро!

Ніколи не слід порівнювати власну дитину з іншими при дитині: "А от Вася..."

З іграшками все дуже просто - хто перший взяв іграшку той і грається. Іншому в сімї заборонено відбирати силою. Може лише попросити.

Дитину треба пробачати. Навіть якщо дитина винна треба максимально показувати що ти налаштований на її пробачення, що ти співчуваєш їй і можеш не за кожний поганий вчинок  покарати мімікою, словом чи дією. Дитина завжди буде помилятись, але ми не маємо права бути роботами поруч з нею і карати завжди коли дитина на це заслужила. Так, дитина заслужила, але давати їй те, на що вона заслужила слід далеко не завжди. Дитина має відчувати що ви не життя, не бог і не вселенська справедливість, а Батько чи Мати, які її люблять. Хоча і ослу ясно що це не має переростати у вседозволеність і коли дитина вам на голову сідає а ви все усміхаєтесь. Ні, ви з дитиною НЕ ДРУЗІ і не КОХАНЦІ, ви - батьки, вона - дитина. Ви - виховуєте, вона - слухається. Відносини можуть бути лише такі. Інша справа що ви при цьому її ще й любите і ця любов проявляється багатьма способами в тому числі тому, який я описав вище.

Цікаві цитати

Давно вже неймовірно подобається фраза яку наче сказав Рене Декарт, хоча в інших джерелах я не знайшов підтвердження:
"Сумнів приносить мені не меншу насолоду ніж знання".
Поістині... сумнів.... Це не є нерішучість. Навіть рішуче здійснюючи дію та здійснюєш її через необхідність ЩОСЬ вчинити. і це саме щось породжується складним зрізом численних факторів за і проти. Тобто сумнів є завжди. Дуже мало що в світі однозначне. Зазвичай нам це лише здається.

І тут зустрів ще одну фразу одного англійця:

Проблема сучасного світу в тому, що розумні люди повні сумнівів , а ідіоти переповнені впевненістю...

А ще коли я був геть малий мене вразила фраза одної приказки... Перської здається: Попала стріла в орла, та й та з його пера... Не знаю, може це примітивно, але тоді вона вразила мене.

Ще одна потрясна педагогічна фраза Марка Твена:
"Коли мені було 14 років, мій батько був такий тупий, що я ледве з цим мирився. Та коли мені виповнився 21 рік, я вражений тим, наскільки цей старий чоловік порозумнішав."
Хоча справедливості заради варто сказати, що Марк Твен коли писав цю фразу одному підлітку трохи прибріхав, бо його батько помер коли йому було 12, тому він не знав цього в 14 і ніяк не міг оцінити "розумність" батька через 7 років. Але все одно від цього фраза не втрачає свого сенсу, в чому я переконався і сам на власному досвіді.

Дитина і усвідомлення смерті

Моєму сину було 3,5 роки коли він усвідомив що помре. 

Звичайно абсолютно не логічно дитину якось уберігати від подібного усвідомлення. Воно приходить тоді, коли розум дитини здатний це усвідомити. Без нашого втручання. Інша справа ми, як дорослі, маємо цей процес супроводити поясненням і психологічною допомогою в адаптації до цієї усвідомленої реальності. 

Син постійно стикався в книжках і житті зі смертю. Наприклад, в книжці намальований скелет динозавра... Треба пояснити що це, пояснити що значить динозавр помер, що значить лишились кістки. Наприклад, хтось на вулиці наступив на жучка і він валяється мертвий, роздавлений. Син питає. Треба правдиво і доходчиво пояснити. В книжці намальовані воїни, меч. Син питає а коли бють мечем боляче? Треба все пояснювати.

Маса ситуацій в казках торкається смерті. Фраза "в тебе був дідусь" чи "бабуся" теж пов'язана з питанням: "а де вони зараз" і так далі.

Звичайно не слід поспішати. Пояснювати але не лякати. Усвідомлення реальності і поняття смерті прийде само коли розум здатний буде це усвідомити... В принципі я це вже писав. 

Син трохи поплакав. Боявся. Я пояснив йому лагідно і спокійно, що це природній процес. Усе живе на світі обов'язково колись народжується, росте і колись помирає. Не помирає і не народжується лише неживе. Але щоб він не переживав бо люди ростуть дуже довго і він дуже довго буде ходити в дитсадок, потім до школи, потім колись виросте, стане великим як тато, одружиться, в нього будуть свої діти, він буде ходити на роботу, потім колись дуже дуже не скоро стане стареньким як дідусь чи бабуся... і тоді колись колись дуже не скоро помре. Треба акцентувати на тому, що зараз йому боятися зовсім не треба і попереду дуже дуже довге життя.
Звичайно, в реальності ніхто не знає скільки він проживе. Але переконаний для психіки дитини такі реалістичні подробиці не обов'язкові при першому поясненні усвідомленої власної смерті. Завданні батьків при усвідомленні дитиною власної смерті просто спокійно пояснити порядок речей і заспокоїти. А це можна зробити лише переконанням, що він не повинен боятись своєї смерті як БЛИЗЬКОЇ поганої події, що вона так далеко, що її можна не боятись. І саме тому життєві нюанси про те, що діти теж помирають в цей момент не потрібні і дуже небезпечні.

Син в цілому легко переніс. Доволі швидко (пару хвилин) заспокоївся. І тепер знає, що всі помруть, але сам не переживає бо це для нього геть в НЕОБОЗРИМОМУ та неосяжному розумом майбутньому.

Помста. Чи це погано?

Декілька днів тому син запитав чому помста це погано.

Не знаю хто йому таке сказав. Я не схильний до "загальноприйнятих" відповідей без власної обробки логікою.

Отже, я почав міркувати чи дійсно помста це погано.

Насамперед, стикнувся з тим, в чому відмінність помсти і покарання.

Виявилось лише в основній меті.

Помста має за основну мету полегшення моральних страждань інших людей, не самого злочинця. Ці моральні страждання можуть бути викликані або почуттям "справедливості" (переважно для сторонніх), або почуттям болю від власної втрати (родичі жертви, або сама жертва).

Як побічна другорядна мета помсти - залякування інших потенційних злочинців (усіх людей).

Вона другорядна, оскільки за помсти тим, хто мститься не так важливо побачать інші помсту чи ні. Тут важливо, самому тому, хто мститься, помститись, зробити психологічно легше собі.

Покарання, навпаки, абсолютно не цікавиться почуттями жертви чи його родичів чи "справедливості". Покарання цікавиться лише виключно злочинцем наявним чи потенційними.

Основні дві мети покарання - перевиховання злочинця та залякування потенційних злочинців на майбутнє.

Суто формально більш головна мета - перевиховання. Вона усіма батьками і державами подається як основна і базова.

Проте, насправді, це ілюзія. Жодні держави не мають жодних сил та можливостей займатись перевихованням злочинців. Тобто ніхто не буде співвідносити покарання та психологію кожного злочинця. Наскільки і яке йому потрібне покарання щоб досягнути мети саме його перевиховання. І чи взагалі це покарання для цієї мети потрібне.

Так само і батьки, незважаючи на видимо більші можливості для обдумування психологічного зв’язку для своїх дітей між покаранням та "перевихованням", не заморачуються цим. В абсолютній більшості. Дуже рідко коли батьків цікавлять власні діти як люди, настільки щоб "напружуватись". Неймовірно рідко.

Тому абсолютно весь сенс для держави та переважний сенс для батьків покарання має лише в якості зовнішнього залякування перед майбутнім, бажаним всередині, злочином. А не внутрішнє перевиховання з ліквідацією самого бажання вчинити злочин.

Залякування потрібне не для злочинця чи дитини. Залякування потрібне системі співжиття в соціумі (суспільстві чи сімї). Щоб ми не повбивали один одного і мали позитивний баланс передачі знань, досвіду майбутнім поколінням, потрібне "позитивне" співжиття в соціумі. А для цього люди мають жити в страху перед системою покарання.

В ідеалі, звичайно, їх усіх треба перевиховати на порядних. Але ще раз повторю ні батьки, ні тим паче держава цим не заморачуються. Надто складно. До кожного треба індивідуальний підхід і специфічні в ресурсах і часі методи.

Тому ростуть діти в страху перед покаранням з боку батьків, а потім перед державою. А всередині ми так і лишаємось падлюками-злочинцями, потенційними вбивцями через ревність чи гроші, хабарниками, продажними дешевками і так далі.

Тому злочинність буде існувати завжди. Бо злочинці - ми самі, майже кожен з нас. Ті хто пішов відкрито проти системи і піймався - лише маленька вершинка айсбергу.

Покарання як засіб залякування заради збереження системи, яка зветься суспільство. Чи це гарна мета покарання? Як на мене так. Однозначно. Сам метод досягнення мети - покарання. Не бездоганний. Оскільки "лікує" лише симптом, але не внутрішні причини. Але в певній мірі, можливо, поки тимчасово він допомагає людству виживати. Хоч, можливо, це нам здається і насправді ми еволюціонуємо лише технічно, а через те, що ми лишаємось злочинцями всередині ми всі (людство) закінчимо погано.

А помста? Чи погана її мета - психологічна допомога жертві, або родичам. Ні мета не погана. Однозначно. Засіб. Засіб теж, можливо, не бездоганний. Оскільки в реальності нанесена шкода від помсти злочинцю не нейтралізується і стан речей не відновиться (наприклад чиєсь життя чи здоров’я). Але в певній психологічній мірі все ж вона допомагає. Однозначно.

Чому ж ми вважаємо часто, що помста це погано. Тому, що помста руйнує своїм неконтрольованим втручанням державну систему (як найкращу для життя суспільства). Держава має самостійну систему самозахисту суспільства через залякування - поліцію, суди, в'язниці, закони. Помста - переводить залякування у певну позасистемну сферу, негарантовану. А отже тут "можливі варіанти". Покарання і залякування не стають настільки незворотніми. Тому державна система стає слабкою.

В принципі такий метод як помста потрібний там де держава слабка. У ранніх державах, ймовірно десь в азійських пустелях чи Африці. Тут державна система така слабка що не працює. І помста лишається єдиним фактором залякування, а отже - стримування потенційних злочинців.

В "сильних" державах, приватна помста буде підривати системну монополію на залякування. Тому, помста шкідлива і "погана" з точки зору держави.

А те, що помста навряд чи перевиховає внутрішньо злочинця, так це ще не факт. Може й перевиховає. Принаймні це так само невідомо як і те, чи внутрішньо перевиховає злочинця державна система покарання.

Тому, чи помста це погано?

Для того хто мститься - однозначно ні. В більшості випадків вона корисна для психіки.

Рідкісні унікуми зможуть грати в шахи з вбивцею своїх дітей (чи купляти в нього хліб, продавати йому чоботи), якщо він уник покарання державою (або через слабкість, або взагалі через її відсутність). При цьому "геніально" і глибоко психологічно усвідомлено розуміючи лише те, що помста не поверне дітей. Ні, дуже мало таких продвинутих. Переважно ми - тварини, дикуни з реакціями, яким мільйони, а не тисячі років.

Тому для більшості біль (навіть суто фізична) винуватця нашої болі - приносить певне полегшення.

Інша справа, що в потужних державах роль психологічної допомоги, яку виконує особиста помста перебирає на себе покарання державою. Нам легше коли злочинець покараний або нами або державою. Ми так би мовити делегуємо державному апарату залякування та покарання право свого психологічного лікування. Хоча ймовірно часто вважаємо, що державна система надто «м’яко» покарала. Не так як потребує наше психологічне нутро. Ну… тут вже треба терпіти.

Для держави з поліцією, судами, законами, тюрмами помста однозначне зло, оскільки підриває монополію, а отже і віру в систему.

Для злочинця - в принципі все одно. «Для гарних злочинців» і помста і покарання державою як випадково може привести до "перевиховання" так і не привести (в більшості випадків). Для «поганих злочинців» і той і той метод може бути "болючим" чи "милосердним". Для них головне – не попастись. Одним словом тут не вгадаєш.

Для соціуму як системи співжиття помста не погана, а є обов’язковим методом, тоді коли ще нема держави, або вона неймовірно слабка. Наприклад, в тій же Київській Русі, на початку державний апарат був ще такий слабкий, що певний час зберігалась кровна помста. І це було однозначно добре для суспільства. Пізніше, коли держава зміцніла, вона монополізувала право на залякування.

Отже, чи помста це погано? Зважаючи для кого і в якому суспільстві.

В мірках сімї роль держави з законами та тюрмами для дітей виконують батьки. Помста брата чи сестри не вітається з тих самих причин, що описані вище. Кепсько, коли мама і батько уособлюють різні системи покарання та залякування. Це дає можливість «народу» сталкувати ці системи і намагатись максимально зіграти на протиріччях, щоб уникнути чи пом’якшити своє покарання. Та й в «перевихованні» помста з боку брата чи сестри сумнівна. В якості психологічної допомоги для брата чи сестри – таж сама аналогія з державою.

Мудрий вираз Померанца!?

   Прочитав одну річ... Один єврейський мислитель, який народився в незалежній Литві 1918 року але з 7 років жив в СРСР, в якій піддавався певним "репресіям" Григорій Соломонович Померанц якось написав: «Диявoл починається з піни на губах янгола, який вступив у бій за святе праве діло. Bce перетворюється на прах — і люди, і cиcтeми. Але вічний дyx нeнaвиcті в бopотьбі зa пpaвe ділo. І завдяки ньому злo нa 3eмлі нe має кінця. З тих пір як я це зрозумів, вважаю, щo cтиль пoлeміки вaжливіше пpeдмeту пoлeміки».

    Тут два аспекти які дещо змішані і переплутані.

  По-перше, намішано певне боголюбське, пацифістське начало такого собі "человеколюбія" всесвітнього, яке вище за будь-які людські непорозуміння, розбіжності... Це звичайно добре. Про це написано в Біблії і так далі. В теорії ми всі маємо так жити і до цього прагнути. Але ніхто з психічно здорових людей, які хотять мати дітей ніколи практично так не жив, не живе і не буде жити. Завжди були негри, китайці, білі, японці, індіанці... Були люди різних релігій, поглядів, статків і навіть кольору волосся... І завжди, так генетично в нас закладено, люди тримаються "своїх" і бояться "чужих", прагнуть їх знищити. Це - генетика.
   Ми - НЕ БОГ!!! І не боги. Ми - люди. Звичайно, непогано, щоб ми усі перетворились на богів і жили як зборище Ісусів Христів. Це був би мабуть рай... Хоча не впевнений...
В будь-якому випадку це не реально. Ми - люди. І ми, як і все живе на планеті, насамперед любимо і віддамо своє життя за своїх дітей, а не за будь-яких і наше життя власне для нас важить більше ніж життя будь-кого у Вєтнамі чи Еквадорі... Навіть за життя усіх людей у Вєтнамі чи Еквадорі... А у Богів такого бути не може... Тобто ми більше тварини які захищають СВОЄ і прагнуть вижити САМИМ, а не мислимо категоріями "УСІХ" "усезагальної універсальної нейтральної любові без ненависті". Ми любимо, кохаємо палко і так само ненавидимо. Одне без іншого неможливо. Це емоції. Вони або є або їх нема. Неможливо щось відрізати і викинути. Якщо нашу дитину будуть перед нашими очима різати на шматки, ми навряд чи "звернемось до сумління" вбивці... В нашому світі, світі "НЕ БОГІВ" ми діятиме інакше... Звичайно, якщо у нас будуть на те можливості - сильні кулаки, ніж, вогнепальна зброя... Такий НАШ світ, такі закони природи.
   І взагалі ресурсів на всіх не вистачає і ніколи не буде вистачати. Крім того всі ми різні - бо ми НЕ БОГИ. Боги можливо однакові. Але ми... Хтось більш сильний, хтось більш дурний, хтось більше працює, хтось менше, хтось митець, а хтось копач... Де і як серед НЕ БОГІВ встановити БОЖУ справедливість? Саме тому що ми не боги між нами не божа справедливість, а людська. Вона, звичайно, дуже схожа на справедливість у стаї шимпанзе, горил чи вовків. Але є як є. 

   Мова про те, що не можна в ЛЮДСЬКОМУ світі однозначно підміняти цінність того про що сперечаєшся тим як сперечаєшся. В ЛЮДСЬКОМУ світі Предмет полеміки потенційно завжди важливіше за Стиль полеміки. Звичайно, все відносно, якщо інша дитина виколює при вас око вашій дитині палкою ваша реакція має бути "Адекватною". Тобто засоби протидії словам чи діям мають бути адекватними для досягнення ВАШИХ цілей. І тут не має значення розмова це чи дії. Сенс в реакції, в стилі і предметі реакції.
  Часто емоційні люди перебільшують міру реакції на чиїсь дії чи слова. І це виглядає грубо, істерично, а саме головне - "не вартими" того, "не адекватними". Проти цього, швидше за все, виступав Померанц. Принаймні, це він, напевно, мав на увазі, в тому числі і кажучи про "дух ненависті". Але тут питання у важливості АДЕКВАТНОСТІ стилю реакції, а не у тому щоб підмінити взагалі щоб сам стиль важливіший за предмет реакції. Тобто концентруватись і ставити на перше місце слід саме предмет але пам'ятати про "адекватність" стилю. Бо якщо концентруватись на адекватності, а предмет ставити на друге місце можна щодня втрачати значно більше ніж виколоте око власної дитини. Хоча б в силу того, що ми - ЛЮДИ а не Боги чи машини і "адекватність" для нас при наших емоціях і почуттях... ну скажімо так практично в абсолютній більшості випадків нашого життя недосяжна. 

  Іноді нам треба похвалити, але ми втомлені... Іноді нам треба заперечити, але ми втомлені... Іноді нам треба захистити слабшого, але ми втомлені, боїмося наслідків для себе, нема часу і ще мільярд причин і обставин. Що мені вам про життя розповідати чи про потреби адекватної реакції...

   Тому, звичайно, адекватність наших, не лише захисних реакцій, а й будь-яких інших, зовнішнім подразникам при соціальній взаємодії важлива, як ідеал, як маяк ніколи не досяжний (бо ми не боги і не машини). Але не слід його абсолютизувати. Крім цього, уж ніяк не можна підміняти важливість предмету реакції на якість реакції. Спочатку - кінь, а потім - віз. І хоч "скажені" коні іноді розбивають віз, але це не привід ставити коня позаду воза. Плутати причинно-наслідковий зв'язок не слід, це принципово. Інакше ніхто нікуди не поїде взагалі. :)

   І друге. Боротьба за "святе діло"... Справа в тому, що Померанц дещо тут підсвідомо боїться самої боротьби як такої. Тобто процесу знищення. Це природно. Але слід розуміти, що в нашому світі НЕ БОГІВ боротьба сама по собі не є злом. Це лише засіб. Він може використовуватись і з "поганою" метою "поганими" людьми", а може використовуватись і "святими" за "святу" справу. Тому боротьба тут не є синонімом істерії, неадекватності та "духу ненависті".
   Іноді боротьба йде від безвиході чи з необхідності власного виживання та з іншим "духом". Сам Померанц вбив купу людей під час Другої світової війни на фронті.. Кому як не йому розуміти необхідність боротьби в певних обставинах. ЛЮДСЬКИХ обставинах.
    В силу всього вищевказаного не вважаю думку Померанца мудрою в тому вигляді як вона звучить. Хоч звучить красиво. Швидше за все мудрість виглядає так: 

  "З поміж інших речей диявол криється у фанатизмі, як нездатності з психологічних чи розумових причин адекватно проаналізувати аргументи іншого. Саме тоді, за певних психологічних обставин може з'явитись "піна на губах", яка асоціюється з піною у скажених тварин. Тобто неадекватних тварин, таких, що втратили розумовий контроль над адекватною реакцією на зовнішні чинники. Саме реакції таких "неадекватних" людей криється зло, навіть якщо випадково "ізначально" вони захищають "праве" діло. Точніше зло не в реакції, а в самих людях... В їх психічних чи розумових проблемах. І саме через них вони не здатні будуть зрозуміти коли "праве" діло обернеться на "не праве". Ми, звичайно, всі зазвичай неадекватні, але є певний соціальний люфт. Люфт реакцій, який вцілому приймається оточуючими і дозволяє ефективно взаємодіяти. Але іноді саме вищевказані "неадекватні" люди-фанатики в боротьбі "проти" зла чи "за" добро виходять за цей люфт і взаємодія руйнується. Це і є зло. Але не сама боротьба чи інша реакція як така чи "святе діло" саме по собі".

   Можливо ця мудрість не така красива як у Померанца, але ближча до істини.