Частина ІІ: Смертельні
хвороби України (2005-2010)
Перша з цих хвороб є
досить давньою для українства і проявляється в тому, що в нашому державницькому
організмові відсутня аксіома, що Україна, як це не дивно, має бути понад усе.
При цьому саме Україна, як національна українська держава, а не «неясна територія
неясної держави для всіх неясного населення з неясною історією і культурою».
Україна має бути найбільшою цінністю для хоча б тої частини нації, яка дійсно
жива і становить хоч мінімальну більшість. Але виявилось, що це не зовсім так.
Україна не мала
тривалої історії державотворення суто на українських національних основах.
Найбільш тривалий період: 1649-1659 роки. Внаслідок цього та низки інших причин
при критичних обставинах в української еліти та населення вище за Україну
помилково ставали якісь другорядні чинники: віра, економіка, демократія чи інші
іграшки, якими бавиться нація упродовж своєї історії. Так сталось 1659 року,
1917-20 рр., так сталось і цього разу. Дитина народилась завчасно, саме тому, що
без значного запасу українських сил (за результатами виборів 2004 року 52%
проти 44%) і коли проти неї почали працювати величезні гроші кланів,
підживлюючи антиукраїнські настрої на Сході і Півдні, українські сили замість
того, щоб об’єднати зусилля на подолання хвороби, почали помилково боротись
самі з собою під приводами демократії, боротьби з корупцією, успішністю
економічних програм та іншим мотлохом історії нації. Почалась лихоманка всього
молодого національного українського державотворчого апарату. Ця висока
температура у вищих владних інституціях зрештою забрала такі необхідні сили для
державного розвитку та підірвала у Заходу і Центру віру в життєдайність
організму.
І все ж організм
зміг витримати низку ударів. У 2006 році олігархічним мільярдам Сходу та Півдня
вдалось схилити О.Мороза до зради і українська спільнота втратила більшість в
парламенті. Але «Україна-дитина» пережила це, відбулись вибори і організм зміг
це подолати, очистившись від «інфікованого» О.Мороза, і відновивши українську
більшість в парламенті.
Але «Україна-дитина»
нічого не могла протиставити тій лихоманці яку спричинила інша інфекція, яку
можна назвати «особисті амбіції В.Ющенка». Бачачи те, що Схід і Південь згуртовані
кланами довкола одного «царя-дона», він усі зусилля спрямував на знищення
поваги Заходу і Центру до альтернативної проукраїнської сили та її лідера –
Ю.Тимошенко. Тимошенко теж часто не лишалась в боргу, проте це швидше була
вимушена оборона ніж ініціативний напад. І навіть, незважаючи на цю інфекцію і
лихоманку у вищих ешелонах влади, українська частина жила і терпіла, хоч зі
сльозами на очах.
Тут важливо
зазначити на одну принципову річ. Справа в тому, що якби Україна вижила, то
досить швидко Захід і Центр перестали би так болісно реагувати на те, що
відбувалось в Україні. По характеру ці віруси амбіцій, неузгодженостей,
взаємних образ, домовленостей та зрад є абсолютно нормальними для європейської
демократії. Звичайно, для щойно народженого молодого українського організму
після національно-політичного летаргічного сну протягом 300 років російського царизму,
70 років російського комунізму, а потім періоду політично затишного
кучмістського кокону справжнє європейське демократичне життя з коаліціями, розвалами
коаліцій, перевиборами, гучними відставками, скандалами, судами і так далі
лякало і здавалось «бардаком». Хоча насправді, не завдяки євроремонтам на наших
кухнях, а завдяки тому «бардаку» ми нарешті ставали схожими на типову
європейську країну.
Європейця, якого
можна було здивувати російським тоталітарним комунізмом (це для них як страшна
інопланетна екзотика) і навіть кучмістським коконом (як бридким авторитаристом,
що душить демократію) неможливо було здивувати нічим тим, що дивувало нас і що
почалось 2005 року. Це все вони бачили у себе вдома. І навіть більше, бо
насправді, наші процеси це були лише квіточки, початок дійсно великого «бардаку»
який зветься європейська демократія. Для того, щоб дійсно відчути себе
європейцями нам не вистачало – потужних струсів громадянського суспільства під
проводом громадських організацій, профспілок, страйків, заворушень з розгоном
демонстрантів міліцією тощо. Нажаль, ми легко приймаємо європейський
економічний комфорт і дивимось на Європу через рожеві окуляри які взяли ще з
СРСР, але не так легко можемо звикнути до їх політичного і соціального способу
життя, де кожен бореться за своє місце під сонцем. Багатьох він досі лякає і після
зникнення «керівної та спрямовуючої» руки КПРС чи Кучми, здається «бардаком».
Ми вкрай мало
цікавимось сучасною Європою і занадто часто озираємось на сучасне російське
політичне болото. Для того, щоб коротко «пробігтись» по європейським сусідам за
парканом я зробив невелику підборку подій лише останніх років.
Отже, розвали правлячої
коаліції в Польщі у 2003, 2006, 2007 роках, Австрії - 2008, Естонії, Чехії,
Румунії, Ісландії - 2009, Нідерландах та Швеції у 2010. В Ісландії відбулись
дострокові парламентські вибори, в Чехії Президент – призначив, а
Конституційний Суд відмінив дострокові вибори. 2005 року уряду Німеччини
парламент висловив вотум недовіри, а федеральний президент розпустив парламент
та призначив дострокові вибори. У Болгарії в 2010 році трохи не вистачило
голосів в парламенті для імпічменту Президенту і відбувся розвал правлячої
коаліції. В Румунії у 2007 році референдум про відставку Президента,
переформування коаліції, 2009 – розвал коаліції. В Угорщині у 2006 році
революційна ситуація, після гучного скандалу масові заворушення тривали
декілька тижнів, 2008 року правляча коаліція розвалилась. 2008 року відбулись
дострокові парламентські вибори в Італії, Македонії, 2009 – в Греції, 2011 – в
Ірландії. І все це приправлено не високо галантним розшаркуванням,
а корупційними та іншими бруднющими скандалами, незаконними діями спецслужб,
звинуваченнями у зраді, фальсифікаціях виборів, масовими заворушеннях,
наметовими містечками напроти парламентів і так далі. Про масові заворушення,
бунти, мародерства в Греції, Великобританії, Франції, Італії взагалі писати не
буду. Нам таке не снилось. Криваві сутички з поліцією, пляшки із запальною
сумішшю, десятки поранених поліцейських, не кажучи вже про демонстрантів, сотні
тисяч бунтарів, сотні арештованих, спалені та розтрощені авто та магазини. Це
вам не гламурна «помаранчева революція»! Кому європейська демократія досі
видається тендітним інтелігентом в білих рукавичках пропоную деякі
фоторепортажі масових заворушень з приводу будь-чого (підвищення плати за
навчання студентів, підвищення пенсійного віку, зменшення зарплат тощо): Італія http://relaxic.net/italy-protests/, Великобританія http://relaxic.net/students-protest/, Франції http://relaxic.net/fight-against-president-nicolas-sarkozy/, Ісландія, Іспанія - http://relaxic.net/anti-austerity-protests/.
Але знову ж таки
повторюсь зрештою вбило «Україну-дитину» не лише те, що Захід і Схід болісно
сприйняв фактичний розвал помаранчевої коаліції. Хоча це забрало свої 3-5%, які
були вкрай критичними для українського організму в січні 2010 році. Але
президентські вибори 2010 року засвідчили, що незважаючи на жорстоку боротьбу
всіх проти всіх в українському таборі, коли здорова частина – Захід і Центр
лишаються перед вибором або хтось із українського табору (який би він не був
«сучий син») або щось олігархічно-совдепівсько-російсько-ніяке, то здорова
частина єднається і підтримує свого. За Тимошенко 2010 року проголосувало 45%,
тобто і виборці Тягнибока, Ющенка і Яценюка, незважаючи на те, що ці лідери
м’яко кажучи не підтримали Тимошенко (і навіть проукраїнська частина виборців
С.Тігіпка).
Другою фатальною
хворобою стала світова криза. Так співпало, що при мертвій частині Сходу і
Півдня, при витраті важливих 3-5% розчарованих «бардаком» та «принципових» не
любителів Ю.Тимошенко на молодий організм впала ще і світова криза, яка до того
ж в українських економічних умовах виявилась особливо болючою. До кризи, влада,
в тому числі Тимошенко невпевнено, але лідирувала в рейтингах порівняно з
Януковичем (наприклад, у вересні 2008 року за опитуванням Київського міжнародного
інституту соціології за Тимошенко на виборах президента були готові
проголосувати 25% українців, за В.Януковича 24,6%, В.Ющенка – 6,8%). За моїми
оцінками світова криза забрала у Ю.Тимошенко ще 3-5 архіважливих відсотка.
В підсумку з
діагнозом 45% «за» життя і 48% - «проти» Україна померла під час президентських
виборів січня 2010 року. Інститут соціології НАН України в квітні 2011 року по
своєму підтвердив «смерть» України: за даними його соціологічного опитування
якби референдум за незалежність відбувся у квітні 2011 року, то за незалежність
України проголосували б 46,6% опитаних, проти - 27,8%, байдуже - 11,5%, вагалися
з відповіддю - 12,5%.
Це було гарне маля.
Я озираючись на її коротке 5 річне існування гірко плачу як і більшість
політологів над втраченим шансом національно-демократично жити. І все ж 5 років
я, як і решта, жив у молодій і недозрілій, покаліченій і інфікованій, але
Європі, політично і національно. 5 років ми мали шанси долати тяжкі хвороби і
спиратись на ноги. Але не змогли. Склались обставини, з яких найфатальнішою
виявилась відсутність вищості української мови, культури, зрештою української
за духом державності над усім іншим в тому числі економікою, демократією, власними
амбіціями.
Абсолютна більшість
політологів та експертів шкодують за тими 5 роками і вважають, що це втрачений
шанс, дехто (письменник Ю.Андрухович, соціолог Є.Головаха) кається за те, що не
підтримав Ю.Тимошенко у другому турі, але що трапилось те трапилось.
Немає коментарів:
Дописати коментар