Смартфон та родичі (перші враження та висновки)

    У 2018 році вирішив купити смартфон. Довго не хотів, та й зараз доводиться терпіти купу незручностей порівняно з моїм колишнім трьохдюймовим, зручним сенсорним самсунгом 12 річної давнини, який треба було заряджати лише раз на тиждень. Пятидюймовий смартфон - доволі незручна річ, хоч дає деякі неоднозначні можливості і окремі однозначні переваги. Але суть не в цьому. 

    Завжди дратувало, коли в компанії, люди замість того, щоб проводити час в компанії, як воно і є в реалі, втуплювались в телефони. І тут раптом сам, спочатку, захопився знайомством з цим пристроєм. І от що зрозумів і помітив. Два моменти. 

  Перший момент. В жодному випадку не можна щоб родич розмовляв з вами, а ви продовжували пялитись в смартфон. Навіть при тому, якщо ви, не дивлячись на родича, здатні йому щось відповідати. Це ганебна бридота. Це не просто неповага, це як кажуть кацапи "гадость". Родичі (наші діти, чоловіки, подружжя чи батьки) мають чітко бачити і відчувати, що вони - "номер один", вони не просто "номер один", а вони - ПОЗА КОНКУРЕНЦІЄЮ. Тобто - вони ті, хто вам не байдужий. Це альфа і омега спілкування і поєднання родичів і смартфону, компьютеру, планшету. Тобто, якщо хтось з них до вас підходить і хоче чимось з вами поділитись чи отримати від вас. Не так важливо що. Це може бути і інформація і "душевне тепло" у вигляді словесної ласки чи тактильного контакту. Але саме головне, щоб ви миттєво відірвались від смартфону повністю і душею і тілом і розумом і надали партнеру, дитині чи батькам ту увагу, на яку вони розраховують вступаючи з вами в комунікацію. 

    Будь-які відмовки з цього правила це обдурювання когось (зазвичай себе, себе обдурити найлегше), але не реальність. Реальність така, що коли ми вступаємо в контакт з іншими людьми нам неприємно коли від нас відвертаються, коли не дивляться в очі, говорять не тим тоном, який ми очікуємо. Взагалі людське живе спілкування - дуже складна процедура, в якій ми реагуємо і передаємо інформацію дуже складним способом. Це і самі слова і міміка, і рухи тіла, і проміжки між словами, і тембр голосу, і відстань до того хто говорить і ще купа різних обставин, між іншим яких позбавлені різні компьютерні месенжери, які передають лише слова, що мабуть є найменшою частиною спілкування, бо вам будь-хто (особливо політики, психологи, педагоги і жінки) скаже, що більш важливо як ми кажемо, а не що. 

   Отже правило номер один. Коли родич чи взагалі небайдужа нам людина (в ідеалі - взагалі будь-яка людина) з нами спілкується, ми маємо миттєво відриватися від планшету, компьютеру, смартфону. І це не проблеми іншої людини типу: "Ну вона ж бачить що я чатюсь в месенджері - хай чекає коли я звільнюсь". Це як я вже казав - "гадость", яка відображає проблеми вашої душі або розуму. Це звичайно не стосується вербального спілкування, тобто коли ви розмовляєте по телефону. Тоді, звичайно, і людина яка потребує такого ж вербального спілкування сама не стане перебивати і зачекає. Але коли це компьютер чи смартфон, то знову ж таки скажу: Родичі - ПОЗА конкуренцією. Наші родичі, люди які нам не байдужі - це "номер один".

    Другий момент. Слід пам'ятати, що родичам слід ПРИДІЛЯТИ увагу. Тобто не просто жити і коли буде тоді буде, а дійсно слідкувати за тим, щоб робота, справи і СМАРТФОН (компьютер) не забирали весь вільний час. Тобто частину такого часу треба в будь-якому випадку приділяти персонально спілкуванню з родичами. Це передумова здорового клімату між людьми і не тільки. Бо ясне діло, що гаджети та й взагалі проблеми можуть легко забрати сотню ваших життів. Але питання не в тому, що можуть гаджети чи проблеми, а в тому, що ви дозволяєте їм забирати. Тому це повністю у вашій владі приділяти родичам увагу і персональний час для них. І вина, якщо ви цього не робите, лише на вас, а не на зовнішніх "обставинах".

Дитина і Святий Миколай: брехати чи ні?

        Моя дружина була за брехню. Її аргумент був такий: в нашому житті замало казки і забагато реальності, тому поки вони ще вірять, хай вірять у щось казкове. Не можу сказати, що це поганий аргумент, але тут є два недоліки. Перший недолік - не цілком адекватне сприйняття реальності. Тобто чарівна сила, що стоїть вище батьків, бачить дитину завжди і не є Богом чи є поруч з Богом... коротше кажучи деякі звязки в цьому світі для дитини стають не такими як вони є. Наче недолік і не сильно критичний, але факт є фактом, я переконаний, що після того, коли дитина зрозуміє що "надсили", "надістоти" не існує вона психологічно відчує себе менш захищеною і більш самотньою ніж раніше. Тобто це буде певний стрес, до якої дитині слід буде адаптуватись. А самі розумієте, що чим старша дитина тим складніше адаптуватись до навколишнього середовища. Другий недолік - ця брехня кінцева. Тобто дитина обов'язково зрозуміє що їй брехали. Рано чи пізно. Тобто цю брехню неможливо сховати. Батьки будуть брехунами рано чи пізно. Це неминуче. А це теж, я впевнений, стрес ще той. І адаптуватись до нього теж буде треба. 

        Одним словом я особисто не бачив тих істотних переваг, які дає Святий Миколай перед тим знанням, що його нема. Єдиний випадок, та й то вельми сумнівний, якщо дитина перебуває в такому несприятливому середовищі в сім'ї, що їй просто психологічно необхідно вірити в якусь силу, що є поза батьками, яка якщо не захистить від них, то принаймні подарує ласку, якої бракує в реалі. Оскільки в нашій сім'ї такої нездорової атмосфери, яка б для дитини потребувала чарівника, нема, то психологічні переваги Святого Миколая програли перед його недоліками. 

     Тому ми вирішили сказати дітям правду. Одному - 7, іншій - 5 років. Молодша сприйняла це спокійно і не парилась. А от старший засмутився і зазначив, що для нього в певній мірі втратило значення саме свято День Святого Миколая. Звичайно, я по своєму був радий, бо не дуже люблю свята в тому значенні, яке надають їм люди - певний обов'язок радості, який наступає хронологічно в певний час. Насправді, звичайно, за великим рахунком як я часто пояснюю і дітям - кожен наш день життя це свято, тобто, це причина радіти. Хоча це психологічно часто не дуже сприймається, але лишається життєвим фактом. Звичайно, часто протягом року в нас є або більше підстав радіти або менше, але це точно не прив'язується хронологічно до календаря. Так чи інакше цього разу я не став цього пояснювати, оскільки була більша проблема - дитина по суті відштовхнулась від Святого Миколая одночасно як всього явища. А це явище включає в себе не лише дитячого психологічного благодійника, а й культурне "доросле" явище, яке в певній мірі сприяє як певній культурній ідентифікації українців так і певним іншим позитивним психологічним явищам (бажання комусь подарувати тепло, звернути увагу на потреби дітей тощо). Тому я пояснив дитині, правду. Що насправді віра в Святого Миколая це елемент культури. Тобто, що дорослі люди навмисно для свого задоволення вигадують неіснуючі персонажі. Це забавляє. Той самий Гаррі Поттер написаний дорослою жінкою і захопив багатьох дорослих. Вся фантастика у книжках та фільмах це брехня, якою дорослі тішать себе. І це нормально. Вони знають, що це брехня але вигадують, або наряджаються на маскараді, грають в театрі. Тобто це все елементи культури, розваги дорослих і дітей. І знання про те, що це несправжнє не шкодить самій розвазі.  

        Після цього пояснення він відтаяв і погодився що це прийнятна формула для Святого Миколая.

         Такий мій досвід примирення дітей з неіснуючими персонажами.

Гарна поведінка. Пояснення для дитини

    Насамперед що хочу сказати, це те, що при спробі виховати гарні зразки поведінки найважливіше це довіра до вас дитини. Цю довіру легко втратити якщо все виховання обмежиться нотаціями і лекціями, покаранням та заохоченням. За такого підходу дитина легко з часом навчиться вас обманювати та маніпулювати вами. 

    Щоб зберегти справжню довіру - раджу зробити дитину співучасником власного виховання. 

Тобто треба так пояснити дитині світ і процес її розвитку, спокуси які перед нею постають та процес прийняття дитиною рішень та її наслідки, щоб дитина зрозуміла, що цей світ і правила придумали не ви і обійти їх нажаль неможливо. 

    Необхідно поставити дитину до всіх реалій обличчям і постаратись щоб дитина зрозуміла всю складність життя. Саме тоді у вас з'явиться шанс, що дитина всі правила буде сприймати не як встановлені вами, а отже думати як обдурити вас. Необхідно показати дитині, що правила цього світу - жорстка реальність, яку неможливо змінити людині, неможливо їх обійти чи обманути. Важливо дати дитині зрозуміти так правила цього світу, щоб навіть коли вона поводилась правильно, навіть якщо її ніхто не бачить. Важливо щоб у дитини зявлявся внутрішній стрижень правильної поведінки. Інакше - батьки завжди програють. 

    Можна себе звичайно тішити що: Ну й що, що дитина мене чи інших буде обманювати, все одно виросте гарною людиною. Але це брехня самому собі. Таке дійсно може статись, але це є рідкістю. 

    Скажіть мені скільки людей постоять перед чужим мільярдом доларів і не візьмуть їх, якщо про це ніхто не дізнається? Насправді є мільярд спокус, страхів перед якими пересічні люди, які вважають себе гарними їздячи в маршрутці, абсолютно безпорадні. Зазвичай вся "гарність" здувається першим ліпшим серйозним випробуванням і вилазить доволі бридка, заздрісна, жадібна та озлоблена тварюка. Гарність людей на вулиці зазвичай маска. Але не про це. Питання про те як навчити дитину поводитись правильно в незалежності від вас чи інших людей.

    Звичайно кожен випадок індивідуальний, але я раджу розповісти дитині правду. Про те, що усвідомлена правильна поведінка може бути лише в трьох випадках. Перший випадок - страх перед покаранням, другий - сподівання на винагороду за правильність, третій - внутрішній стрижень, те що іноді називають мораллю, совістю. Так от треба пояснити дитині, що і страх і винагорода це зовнішні стимулятори, які роблять людину невільною, залежною від цих зовнішніх обставин. І насправді ці чинники не здатні реально зробити людину "гарною". Лише внутрішній стрижень, розуміння що так вчиняти не можна (або навпаки) дає людині свободу, звільняє він диктату зовнішніх обставин і робить її по справжньому гарною і поруч з чужим мільярдом доларів і в маршрутці.

   На жаль чи на щастя цей стрижень неминуче пов'язаний з вірою в Бога. Звичайно ця віра не має ніякого відношення до релігії, але факт є фактом. Потрібне певне усвідомлення того, що в цьому світі все взаємоповязано і що цей світ значно складніше ніж нам здається і що він не наш, тобто не нами створений, не ми задаємо йому правила. Ніщо в цьому світі не відбувається "просто так". Все має свою причину і наслідки і зазвичай більшість з них ми не розуміємо і навіть не зможемо уявити.

    Поясненням для дитини про те, що лише її внутрішнє правильне розуміння світу зробить її гарною, а не видима поведінка під впливом зовнішніх стимуляторів страху і винагороди, ви зробите її беззахисною перед світом. Тобто такою як вона є насправді. Тобто дитина має зрозуміти що причина не у вас, і буде вона гарною чи поганою вирішувати їй, і лише вона буде знати гарні вчинки вона робила чи ні, в незалежності від того будуть про ці вчинки знати інші чи ні. Дитина має зрозуміти що ви її не врятуєте від правил світу, що це її персональний  вибір і її шлях. Ваша роль - лише показати дитині до чого призведуть ті чи інші вчинки для її душі, її суті, що робитиме її кращою, а що гіршою, залежною від реакції людей. 

    При цьому мені довелось пояснити дитині (7 років), що поки вона не виховає свій внутрішній стрижень мені доведеться іноді використовувати страх та винагороду. Але важливо, щоб дитина розуміла, що це тимчасові заходи, поки не виросте внутрішній власний стрижень моралі. Тобто поваги до методу страху та винагороди нема. Це неприємна вимушена тимчасова необхідність, а не базовий елемент. 

    Мені вдалось це зробити вчасно і дитина через певний час призналась, що вона спочатку планувала побудувати лінію так: визначати коли ми будемо питати у вчительки як вона себе поводить і саме в цей день вести себе гарно. Але тепер, за словами дитини, вона прагне поводитися гарно щодня від власного усвідомлення. Це до речі призводить до таких наслідків, що я більше довіряю в оцінці власної поведінки своїй дитині ніж вчительці, яка об'єктивно може не все побачити, або оцінювати поведінку нашої дитини через призму своїх уявлень, чи поведінки інших дітей.

    Одним словом якщо дитина стане вашим спільником у своєму власному вихованні, вам стане значно легше. 

    Звичайно дитині слід допомагати порадами, моральною підтримкою, але важливо що вам більше не треба було бути тюремним наглядачем за нею. Ви станете швидше "старшим наставником, порадником". Тобто випадок коли дитина розуміє що оступилась і сама себе карає, обмеживши перегляд мультиків чи позбуваючи себе якихось преференцій на якийсь час - це нормально, це свідчить про справжнє усвідомлення реального процесу власного становлення. Ідіоти можуть утрирувати і казати: Тю, так дитина буде завжди себе пліткою бити і стане психом. Але ті які так кажуть нічого не розуміють в тому що я сказав і переконувати таких марна справа. Взагалі таким я не раджу читати мій блог. 

    Насправді, звичайно сенс не у самопокаранні, важливо зрозуміти те, що дитина має усвідомлювати процес власного виховання і вчитися себе виховувати. Спочатку це буде мало, повільно і фрагментарно. Але вже по досягненні дорослого віку людина має бути самодостатня у власному вихованні, мати внутрішній потужний стрижень моралі (совісті), і карати себе сама об'єктивно і нещадно. Дорослі люди зазвичай карають себе не фізично чи матеріальними обмеженнями, зазвичай це те, що в дорослих називається "муки совісті". Але сенс той самий. Для дитини цей шлях довгий і починати його слід давно. 

    Але саме головне що я хотів сказати цією статтею -  необхідно розбити в дитині лінію, що ви її виховуєте, тобто встановлюєте правила, є катом та заохочувальником. Важливо передати дитині страх не перед вами, а перед наслідками власної поведінки для неї самої, пояснити їй, що навіть якщо про поганий вчинок ніхто не дізнається чи навіть навпаки заохотять коли дізнаються, він все одно нанесе їй шкоду і вона від цього не втече, стане "поганою" насправді, навіть якщо за зовнішніми ознаками інші вважатимуть її "гарною". 

   Не можна обманути правила цього світу, а вас, як і будь-яку людину - легко.

Жінки - гадюки

       Часто можна почути доволі поширену думку про те, що жінки менш щирі у спілкуванні ніж чоловіки. Соціологи та психологи це підтверджують стовідсотково, але я якось зіткнувся з одним з аспектів цієї нещирості і хотів би її пояснити. 

    Наприклад, відомо, що жінки часто перемивають одна одній кістки. При цьому варіації з ким і кого обмивати швидко і часто міняються і часто це обмивання має негативний відтінок. Одним словом обсірають одна одну. З цим часто погоджуються самі жінки. Це дійсно так. Суто жіночі колективи часто більше страждають на психологічну нездоровість ніж суто чоловічі. Чоловіки в цьому плані більш стабільні, негнучки і не схильні міняти свою позицію щодо інших. І взагалі часто чоловіки доволі прохолодно ставляться до обговорень інших. Точніше це може бути швидше як обмін інформацією про інших. Але не більше. У жінок це принципово інакше. Коли вони розповідають про іншу часто це зафарбовується в певний емоційний колір засудження і потреби у підтримці такої оцінки з боку співбесідника. І от тут і є сама основна суть відмінності чоловічого та жіночого обговорення. 

    Для жінок більше ніж для чоловіків важлива соціальна підтримка співбесідника (бажано і переважно - жінки). Чоловіки в цьому плані більш незалежні і самодостатні. Їм більш все одно чи поділяють їх погляди на інших людей інші чоловіки. Для жінок більш важливим є соціальна підтримка співрозмовника-жінки, її схвалення їх позиції. Саме тому доводиться часто обсірати інших. Але сенс не в обсіранні, просто обсірання це один з прийомів отримання цього соціального схвалення та підтримки від іншої. Тобто вони не хотять зробити комусь погано, просто це зручний прийом сам по собі. Звичайно вони можуть використовувати і прийом схвалення, але це в силу цілої низки причин не так зручно і поширено. З тої ж опери і ходіння жінок спільне по магазинам чи в той же туалет. 

     Чому жінки потребують більше певної такої соціальної взаємодії я не знаю. Можливо в силу слабкості фізичної і в той час коли чоловіки полювали важливою була саме "командна гра", якесь тестування оточуючих на прихильність... Чоловіки незважаючи на те, що часто ходили на полювання гуртом все ж були відносно незалежні. Більше того часто сприймали один одного як конкурента. В тому числі за самку. Тому співпраця чоловіків була лише ситуативним кроком відносно психологічно самодостатніх та незалежних і саме цим гордих істот. В жіночому світі значно більш залежному і тісному все було дещо інакше. 

     Хоча звичайно це зовсім не означає що винне щось що є в самій суті жінки. Жінки як і чоловіки лише продукт обставин цього часу і на цій планеті. Ці обставини міняються. І в різних ситуаціях можуть проявлятись як більш корисні так і більш шкідливі властивості психіки чоловіків та жінок.

Американські байкери та українські мажори

Байкери... в Україні це лише слово... Важко тут описати його суть.... Треба певно опинитись в шкурі американця 1950-х, 1960-х років. Ви це можете? Ні!. Можна лише вельми приблизно уявити дух часу, який породив таке явище як байкери та ті ознаки, риси які супроводжували цю субкультуру.
Насамперед байкерство це справа бідних. Це альфа і омега. Навіть якщо ти багатий і став байкером, то дух байкерства це бідність і ти маєш відповідати цьому духові в незалежності від твоїх реальних статків. Звичайно бідність це поняття широке. В байкерстві воно має значення "свободи". Тобто байкер не обтяжений матеріальними клопотами, матеріального світу. Понад усе - свобода, можливість знятись за секунду з місця і рушити в мандри. З цим певною мірою повязана і свобода байкерів від сімї, пелюшок, сопливих дітей, проблем з дитсадком, зароблянням грошей на коледж дітей тощо.
Свобода байкера легко може вступати у протиріччя з законом і тому не дивина окремі поліцейські досьє на кожного помітного байкера.
Питання чим же тоді заробляє байкер-бомж. А чим прийдеться, в тому числі і чимось незаконним. Саме тому байкери часто були замішані в чомусь незаконному (торгівля зброєю, наркотиками, рекет тощо). Хоча це не обовязково, але сам стиль життя байкера підштовхував до того, що спосіб заробітку не доводилось перебирати, до того ж не в натурі байкера постійно озиратись і боятись духу закону.
Байки були засобом пересування бідних, пропитих алкоголем та замаслених машинним маслом, часто це були колишні вояки, яким на все вже було насрати, в них не було сімї, не було нічого і вони важко знаходили себе в мирному житті. Звичайно особливо цінувалось завжди у байкерів знання своєї техніки а як максимум - повністю власноруч зібраний мотоцикл.
Треба памятати, що всякий байкер - мотоцикліст, але небагато з мотоциклістів - байкери.
В українських умовах мотоцикли американських байкерів можуть собі дозволити лише ті хто носить труси за тисячу доларів і в кого шкіра на руках та обличчі як попка новонародженого. Вони купують такі мотоцикли бо "прикольно". Але це просто п.дари, а не байкери. Нічого від байкерів в них нема. Та й мотоцикли їх пахне не пилом, порохом, сечею та дешевим пивом, а тисячами доларів та парфумами дорогого автосалону для скоробагатьків.
Для США байкерство також повязане з величезними територіями по яким можна пересуватись, де можна заховатись, в тому числі від закону.
Дешевизна бензину для довгих переїздів потужних двигунів також є фактором байкерства.
Як самі розумієте нічого подібного в Україні нема.
В Україні є дехто хто з певною натяжкою може називатись байкером.
Але їздять вони не на дорогущих, пахнущих парфумами відполірованих та застрахованих заокеанських дивах техніки. Ці люди самі збирають, ремонтують мотоцикли. Зазвичай виробництва СРСР чи Ява. В цих людей руки ростуть не з заднього проходу і з викруткою вони на ти. Хоча з грошима в них не дуже, але вони витрачають їх на бензин бо люблять свого коня, в якому знають кожен гвинтик.
Вони не збираються в байкерські клуби, бо в нас такі фактично не можливі в їх американському варіанті.

Які книжки читати дітям

   Зі свого педагогічного досвіду (троє дітей) можу сказати так. Дуже мало цінних книжок. Дуже багато непотребу. Загалом якщо поділити всі дитячі книжки то можна виділити три купи. 1)Корисні (або пізнавальністю, або повчальністю, або хоча загадкою, закрученим сюжетом). 2)Ніякі, ні про що, примітивні, порожні, згаяний час. 3)Шкідливі книжки, небезпечні.

З чого почати?

     Є такі дві книги, здається з французької перекладені. "100 історій на ніч". Абсолютно ідіотські малюнки і часто до жуті примітивні історії, але. Саму ідею книги придумали розумні психологи.  По-перше, звичайно, найкраще коли книга про тварин. Тобто головні персонажі - тварини. Це дає дитині захисний психологічний бар'єр. Особливо до 4-5 років. Це як тренажер. Це архіважливо. Другий момент - це повчальність. Книга без ідеї, без уроку це мотлох. Маю на увазі саме дитячу книгу. Дійсно в дорослому віці ми можемо щось читати порожнє і ніяке просто щоб "улетіти" (те саме що дивитись серіали). Нам або вже нема потреби вчитися, або ми так вважаємо, що не треба. Для дитини все не так. Для неї світ це порожня біла пляма яку заповнюють батьки, дитсадок, книги і все що вона бачить і що її оточує. Вона як губка все запам'ятовує і з усього робить висновки. Це її механізм виживанння в незнайомому середовищі. Тому книги тут не можуть бути лише "чтоби отвлєчься". Книги можуть і повинні для дитини мати насамперед виховну, повчальну, пізнавальну функцію. Ну і звичайно не бути нудними. Але це другорядне.

   Так от ця книга "100 історій на ніч" повністю напічкана "повчальними" та "навчальними" історіями. І це дуже добре. Звичайно ці історії в 99% закінчуються гарно, оптимістично. Ці історії вчать долати проблеми, як практичні з матеріальним світом так і психологічні з оточуючими людьми. В цьому плані ця книга з дебільними малюнками та дещо примітивним змістом є дуже гарною. Ця книга приблизно на 3-7 років.

    Але нажаль багато книжок пишуть дорослі, які "розважаються". Тобто пишуть бо їм весело, вони не догрались в дитинстві. Ці книжки часто цікаві, насамперед, таким же дорослим, які читаючи їх знову поринають у світ дитинства. Чому вони гарні... здаються.... Бо часто в таких книжках дорослі дяді згадують про світ де нема поліції та правил, не нема штрафів і зарплати нема небезпеки втратити роботу. Тобто дорослі дяді втікають від жорсткого дорослого світу в дитячий де "все можна" і за "все пробачать" і тебе "все одно любитимуть", і "буде весело". І тоді з'являються такі книги спогади, або мрії як "Тореадори з Васюківки", "Карлсон", "Пепі довга панчоха" та інші. В цих книгах світ, про який пишуть дорослі дяді і тьоті які не догрались і все ще граються постає саме таким як здається цим тьотям і дядям - "прикольним", "веселим", "без правил". Світ де діти протиставляються дорослим. Точніше весь дитячий світ протиставляється світу дорослому - нудному і сірому. Але слід знову пам'ятати, що для дитини це не так. Вона не усвідомлює, що її світ "прикольний". Вона не була дорослою. Вона не "усвідомлює свого щастя". Для неї це протиставлення дорослого світу і дитячого має зовсім інше значення. І вседозволеність яку вкладає інфантильний дядя як психологічну мрію своєї змученої реальним дорослим світом душі, має зовсім інше значення для дитячої душі.  Діти - не дорослі. А дорослі - не діти. Слід про це пам'ятати. Інакше в голові і в житті і в книжках будуть "какашки". А це ні до чого гарного не призводить. Світ, реальність не пробачає нічого ні дітям ні дорослим.

   Іноді, звичайно, такі книжки-спогади чи фантазії дорослих дядь мають позитивну "навчальну" і повчальну цінність. Наприклад, деякі історії з Анатолія Дімарова (збірка "На коні і під конем"). Між іншим значно сильніша як спогад ніж "Тореадори з Васюківки". Але все одно, пишучи ці твори, люди не писали їх для дітей. Вони писали їх від власної потреби (їм було добре і гарно їх писати - з них "лилось" на папір і вони виливали). Тобто позитивні моменти там вкупі з негативними. Не було ніякого "педагогічного" фільтру в голові письменника. Фільтру який би думав не про письменницьку насолоду, а про дітей, яким це будуть читати.  Та й за великим рахунком мало який гарний дитячий письменник - ще й гарний педагог. Писати і виховувати це як ви розумієте зовсім різні сфери.

   Тому лише дещо з таких "тореадорів" чи Дімарова варто читати діям. Тобто треба самому мати такий фільтр і читати лише те, що допоможе вашим дітям. Але оскільки батьки в 70% ідіоти, а 25% неідіотів дуже зайняті, щоб займатись таким фільтруванням, то природньо дітям дістається вся доросла непедагогічна писанина по повній програмі. 

   Найбільше шкоди в тих книжках де світ дитини максимально протиставляється світу дорослих, де дітей вчать не реальним обмеженням світу, а "вседозволеності" "веселості" - не думанню про наслідки. Ось гасло небезпеки - не думай про наслідки - роби що хочеш, бо все буде гаразд як в казці. Ця бредова формула часто підкріплюється відвертим стимулюванням протистояння і боротьби з дорослим світом, який прагне вберегти дитину від небезпек, а отже і від казки. Тоді в книзі дітям пропонують обманювати дорослих, протестувати, висловлювати незгоду з правилами дорослих, потай робити те що хочеться і так далі. Так, для дорослої тьоті чи дяді ці фантазії вже безпечні та несуть лише душевну насолоду (як маскарад, чи фільми з жанру фантастики), але для дитини це дороговказ - інструкція - навчальний посібник для життя. І після того як ви прочитаєте такого "карлсона" чи "пепі довгу панчоху", вам буде вже не так просто досягати позитивного сприйняття ваших дорослих обмежень для власної дитини, навіть якщо ці обмеження критично необхідні для безпеки, здоров'я вашої дитини. Ще раз підкреслюю -  в жодному випадку не читайте діям "веселі" книжки де дитячі "хочу" протиставляють дорослим "треба" і де книжка вчить як гарно і весело можна обійти дорослі правила і самих "нудних" дорослих. Думайте головою, а не заднім місцем про те що і кому ви читаєте.

   Другий вид книжок, чи точніше того, що можна зустріти в книжках в різній пропорції це - "вода", історії ні про що. Тобто не ясно чому вчить ця історія. Наче і написано багато наче і про щось а сенсу нема ніякого. Наприклад, книга "Чарівник країни Оз". Між іншим категорично раджу читати саме американський варіант, а не стирений кацапом Волковим. Тим паче в українському перекладі, звичайно. Ще в СРСР була така книжка в тонкому перепльоті, синенька. Повірте вона варта того, щоб шукати саме її. Дійсно вона ні про що, але МОВА - там фантастичний переклад. Дуже гарно збагачує мову. Кацапський Волков перекладений нашою мовою жахливо. Крім цього сама по собі книжка Волкова лише посилила нікчемність американської книжки, додавши значну частину занудності. Якщо у Баума сюжет більш динамічний, то у Волкова він з додаванням нудотних художніх описів. Але все одно обидві книжки ні про що. Тобто який урок візьме дитина з книжки? Глибоко вкладену потаємну логіку, що можна довго шукати, прагнути а зрештою виявиться що ти і так це маєш (що шукали Страшило, Лев, дроворуб) ?. А ви впевнені що цю логіку дитина зрозуміє і візьме у використання? А всі інші історії та пригоди? Було макове поле лев заснув, покликали мишок вони вивезли лева. І що? Дороті з друзями йшла а чаклунка натравила вовків їм голови порубав дроворуб, а гав повбивав страшило. І що? Тобто пригод в книзі багато, але ці розваги нагадують комп'ютерні ігри в паперовому вигляді. Тобто наче події є і наче розважають, а толку з того і користі, моралі, повчальності, пізнавальності - нуль. Нічого  цінного, того що можна застосувати дитині в житті. Це саме можна сказати і про книжки нашого Юхима Череповецького.
    В дорослому світі порожні книжки хоча б напічкують загадковим сюжетом, а кому пощастить то і психологічним описом характерів персонажів. Один з кращих прикладів - Агата Крісті. А от в дитячих з цим велика проблема. так, наприклад Гаррі Поттер це цікава книга. Хоча характери можливо в чомусь спрощені, але вони є. І саме привабливе не характери а загадка. І не дракони чи чари а загадка, детектив, інтрига яка  проходить крізь кожну книгу і розкривається наприкінці. По суті це якщо примітивно Агата Крісті змішана з хроніками Нарнії. Але в тому то й суть що в Хроніках Нарнії є лише гобліни, відьми, чари але нема ні загадки, інтриги, ні складності характерів. Найбільш порожня книга, яку довелось читати. Якщо з неї прибрати всю "чаклунську" бутафорію - читати просто не буде про що. Сюжету нема. Характерів нема. Навіть повчальність мізерна. Про пізнавальність тут взагалі можна і не думати.  Книги Толкієна, здається, поскладніше.
      Між іншим я вже згадував Карлсона та Пепі Довгу панчоху, так от якщо ці книги раджу не читати дітям (між іншим, здається, в тій же Швеції Карлсон не дуже популярна книга, чому від нього тащилися в СРСР лишається гадати), то навпаки раджу звернути увагу на інші її книжки а саме "детектива Блюмквіста". В книзі є загадка, сюжет, є дитячі характери і навіть є пізнавальність та повчальність і крім цього не настільки критично дитячий світ протиставляється дорослому.
         Мауглі.... Доволі порожненька і трохи шкідлива книга. З одного боку книга наче напічкана любов'ю до природи, але з іншого боку дає вкрай викривлене уявлення про цю природу, жахливо спотворює "взаємовідносини" в природі між тваринами. Тобто наші народні казки вони хоча б про тварин, але там не намагаються приховати, що тварини лише маска для людських слів, емоцій, стосунків. А Мауглі з одного боку подається наче це "справжня" книга про "справжні" джунглі, але в реальності нічого справжнього у взаємовідносинах тигра, вовка, пантери, ведмедя, мавпи, пітона ця книга не знає. Тобто це якась потворна суміш наче справжніх тварин з їх наче справжніми потребами в їжі та стилі життя з якимись людськими уявленнями про людсько-тваринні закони і відносини в джунглях. От і доводиться розумній дитині постійно пояснювати що це все брєд. Тому що спочатку дитина ходила в зоопарк, дивилась дитячі пізнавальні фільми про тварин в природі, батьки пояснювали про приницпи життя в природі починаючи від горобця на вулиці закінчуючи левом, що загризає антилопу щоб його діти не померли з голоду. І тут раптом доводиться "для загального розвитку" читати Мауглі з його бредом про якісь закони джунглів, викуп дитини за бика, про те, що тигр не може подивитись в очі людині, бо це ж ЛЮДИНА... Я вам так скажу, тигр може скільки завгодно дивитись в очі людині, а от чи не всреться людина зі страху при цьому, оце вже питання, особливо якщо вона як Мауглі буде стояти голою перед тигром. А пояснити дитині, що людина не вижила б в джунглях, а навіть якщо теоретично таке сталося б вона зовсім би і близько не виросла б ЛЮДИНОЮ? Тобто такі речі доводиться пояснювати, бо діти і так починають підозрювати після зоопарку, науково-популярних фільмів про тварин та пояснень батьків, що Мауглі це щось геть не пов'язане з реальністю, але таке що наче претендує на "справжню" книгу про джунглі. Вовк в овечій шкурі одним словом...
      Книжки, які я дійсно можу порадити, це насамперед Піноккіо Карла Каллоді. Оце вже точно книга педагога від Бога для ДІТЕЙ. Книга містить дуже динамічний сюжет. Читається легко і цікаво, але в той же час містить масу історій повчальних, навчальних. Дуже насичена емоційно, пізнавально. Книга вчить дитину розпізнавати реальний світ, його підлості та доброту його вимогу важкої праці і спокуси легкої наживи, його тупості та розуму. Але при всьому цьому книга не протиставляє "дитячий веселий світ ХОЧУ" дорослому. Бо насправді, звичайно в реальному світі такого протистояння нема. Нема, бо нема дитячого світу "хочу". Світ такий як є і йому начхати на доросле чи дитяче "хочу" чи "можу" чи "знаю". В ньому такі правила як є, для всіх, в незалежності від їх бажань, вмінь і уявлень. Хоч звичайно дорослі намагаються всіляко пом'якшити їх для дітей. "Пінноккіо" вчить партнерству дитини і дорослого. Вчить тому, що варто дослухатись до порад дорослого, який має значно більше досвіду. Книга вчить взагалі розумінню дитиною досвіду, його болючих уроків та висновків, які він змушує робити. Книга наповнена любов'ю та підтримкою з боку батька до дитини і зрештою і дитини до батька. Книга неймовірна. звичайно в ній теж є відносно порожнисті історії (як наприклад зі змією що померла від сміху), але порівняно з усіма іншими книжками це абсолютний чемпіон по корисності для дитини. Ще можу відзначити книги Володимира Читая ""Історії чарівного лісу". Попри деякі недоліки, наприклад, в деяких місцях книга ну не зовсім для дітей, надто доросла, але все одно книга сильна, корисна. Раджу.
    І ще можу відзначити певні корисні моменти в книзі В.Нестайка про "Пригоди в лісовій школі". Хоча вона менш корисна ніж "Історії чарівного лісу" і містить деякі навіть негативні моменти (наприклад, певне, як би це сказати, дитячо-жартівливе зневажливе ставлення до дівчаток, їх здібностей і дещо інше). Але все ж можна і її порадити. Ну і знову ж таки загадаю про детектива Блюквіста.
   І ще одну книгу можу порадити, хоча в ній є деякі доволі дорослі моменти, але все ж в ній більше плюсів ніж мінусів. Це Острів скарбів Стівенсона. Я читав дитині коли їй було 7. Книга з загадковим і інтригуючим сюжетом. Книга повчальна, хоча не без нюансів. наприклад слід звернути увагу дитини на невірні вчинки Джима. Тобто хай дитина проаналізує, наприклад, втечу його з форту і розкаже в яких місцях все могло трапитись зовсім не так як написано і які в реальності це небезпеки могло мати. Тобто закінчилось все гарно, але в житті лише ідіоти гарються зі своїм і чужим життям "на удачу". Тобто тут потрібний розрахунок і холодний розум. В книзі цим іноді жертвується заради сюжету. Але є і чисто повчальні моменти є і пізнавальні. І взагалі книга підтягує дитину, ощадливо підтягує до розуміння дорослого світу, до засобів виживання в ньому. Корисна і цікава книга, але з дорослими коментарями.
    Ще в певному аспекті може бути в деяких місцях цінна книга про пригоди Нільса з гусьми. В деяких місцях вона вчить сміливості. Хоча в більшості своїй доволі порожня.
    Це з великих книжок. З окремими казками складніше. Тут треба брати і дивитись на кожну окрему.
    І ще, що важливо. А може це найголовніше. Не можна просто читати. Треба коментувати, треба щоб читаючий був одним з персонажів, чи точніше провідником, браузером по книзі. Той хто читає має звернути увагу дитини на щось. запитати у дитини її ставлення, її думки. Обов'язково слід обговорювати книгу і вчити дитину глибоким роздумам істотним думкам, критичному аналізу та вмінню робити правильні висновки в незалежності від "спецефектів" та "красивої мішури".
   

"Злорадство"?

      Якось їхав в маршрутці, зайшов хлопчина, заплатив за проїзд і я просто ненавмисно побачив, як він з сумом зазирає в свій гаманець, кладе гривню здачі а там або взагалі нічого нема, або якась ще одна гривня. І я помітив, що він не радісно сприйняв таку картину. Але я про інше. Справа в тому, що я зрадів мимовільно, невимушено, підсвідомо тому, що я багатше. Одразу мій внутрішній цензор мене присоромив, що я радію чиємусь горю. Але покопавшись в собі я зрозумів що радію не тому, що інший бідніший, а тому, що в мене не так погано як може бути. Тобто сенс не в іншому. Я не радію горю іншого. Це суто горе іншого мені воно майже байдуже. Мене не чіпає що комусь погано чи комусь добре. Тобто ми.... а може я, сприймаємо оточуючий світ виключно через власну призму своїх потреб. Тобто мене радує те, що мені добре і засмучує коли мені погано.  І це нормально, нормальна психологічна реакція навіть на рівні тварин. Наявність поруч якогось прикладу, зразка кращої ситуації чи гіршої лише НАГАДУЄ мені про МІЙ власний стан - або такий який є не настільки поганим як міг бути або про кращий який міг би бути. Тобто за допомогою інших довколишніх прикладів я лише визначаю і оцінюю свій власний стан. В даному випадку матеріальний, але насправді я думаю що це стосується і нематеріальних речей. 

    Тобто мова тут не може йти про щось низьке і гидке - "злорадство" над іншим, бажання зла ближньому. Це чиста радість виключно за себе чи сум за себе. Інша справа певна психологічне єднання.

    Якщо стан іншого гірший чи кращий ми відчуваємо що вони чужі. Тобто психологічно вони не наші, вони - не нашого стану. Вони або мають, вміють більше або менше. Тобто нас вони не зрозуміють, бо відчувають по іншому, бо знаходяться в іншій матеріальній чи нематеріальній реальності. В той же час, коли зустрічаються обидва невиліковно хворих, або наприклад, якби в мене так само як в хлопця було в гаманці - 2-3 гривні, я б психологічно перейнявся б співчуттям і якимось почуттям "близькості", "рідності"до цієї людини. Тобто спільна якась реальність зближує підсвідомо. Ця людина стає не настільки чужою (принаймні так здається), оскільки ти приблизно чи точно можеш відчути те, що відчуває він, оскільки бачиш що обидва перебуваєте в однаковій матеріальній чи нематеріальній реальності. Щось подібне відчувається в школі, тюрмі, армії, студентстві, товаристві анонімних алкоголиків, релігійних сектах та інших групах людей. Спільні цінності чи матеріальне оточення певним психологічним чином зближує і це в свою чергу сприяє таким почуттям як "співчуття", "розуміння", "взаємопідтримка". 

    Хоча підкреслю, що це лише сприяє, але не домінує. Оскільки можуть бути всередині групи між особами значно сильніші психологічні суперечності ніж чинник спільності ситуації. Наприклад, несумісність характерів, певні ситуації коли є можливість отримати певні привілеї у конкурентній боротьбі навіть в умовах зовні однакової для всіх системи та інше.