Мудрі думки - банальні...

    Спочатку я прочитав попередній свій запис і подумав, що... 

    Що діти... 

   Подумав, що я прийду додому і побачу щоки, очі свого сина, якому півтора роки і ... все інше в світі потьмяніє коли він буде на мене дивитись і усміхатись... 

    Подумав, що діти - це все!. Точніше, я розумію, чому завжди в усі часи дорослі, психічно зрілі самці і самки людського і не людського роду віддавали життя в обмін на збереження життя дітей. Мої дідусь і бабуся будучи молодими віддали життя під час голодомору 1933-го, але врятували свого єдиного дворічного сина (мого батька)... 

    Діти - це все... 

   А потім я подумав, що це ж банальщина. Банальні речі. 

   Ясєн пєнь, що діти, наступне покоління, завжди буде пріоритетом у всього живого, інакше б життя вже давно припинилося, навіть не почавшись.. 

  Це банальщина, закладена природою, життям. І я подумав, а може усі мудрі думки, уся мудрість це і є банальщина. Невже ми очікуємо від мудрості чогось "проривного", "унікального", нового та неповторного. Це абсурд...

  Мудрість навряд чи може бути такою, бо насправді життя при всій його зовнішній багатобарвності доволі одноманітне за пріоритетами, цінностями, емоціями і правилами виживання. І мудрість виявляється банальними, затертими, сірими речами, які відомі вже декілька тисяч років нам, і багато з чого відомо багато мільйонів років - усім іншим живим створінням. 

  Нам хочеться фарб, хочеться дивуватись, але.. Напевно мудрість, це не клоун, щоб нас дивувати. Ми часто в молодості втікаємо від неї, бо хочемо бути не такими як попередники, не такими як інші... Але мудрість... Вона зазвичай в більшості випадків болем примушує нас з часом захлинутись банальністю і сірістю життя, життєвих правил і стандартів поведінки, які для усіх однакові в усі часи... 

   І ми поступово, старіємо душею, але в той же час стаємо мудрішими і вчиняємо "правильно" і мудро, але буденно і нудно, часто при цьому згадуючи і  краще (лише тепер) розуміючи своїх батьків. 

    Це приносить нам користь, це робить нам успіх, але вбиває в нас романтику, молодість і віру в те, що все можливо, в те, що світ і ми самі з нашими емоціями і світобаченням неповторні.

Що ж.. така плата... 

Ні... звичайно десь, мільярдна частинка в нас можливо, дійсно неповторна, але навряд чи ми її помічаємо, чи можемо зрозуміти що саме в нас неповторне... Швидше за все ми можемо себе дурити тим, що саме в нас неповторне. Але справжня наша неповторність настільки мізерна, що ми її напевно ніколи ніяк не відчуємо чи не усвідомимо... В переважній більшості наші емоції, наші погляди, страхи та "мудрості" давним давно затерті до дір...