Спогади учасника Помаранчевої революції.

Зараз 10 березня 2005 року. Минуло більше двох місяців з того часу як я був у Києві. Зараз я, перечитавши свої спогади, які написав одразу після приїзду, і дещо доповнивши їх, подаю їх таким чином. Спочатку розповім про еволюцію духу революції, еволюцію думок, роздумів і переживань, після цього власне – „механіка”, що я конкретно робив та бачив.

Дух революції.

21 листопада у неділю влада сфальсифікувала вибори (хоч і не на моїй дільниці). У понеділок я відсипався після ночі роботи членом комісії, та дивився 5-й канал. Все йшло до того що ЦВК оголосить Януковича переможцем на виборах президента.

У вівторок зрання я пішов на мітинг що почався о 10:00 коло облдержадміністрації, а десь о 16:00-17:00 я вже був на мітингу біля мерії. Тональність виступів трохи відрізнялась. Коло облдержадміністрації натовп гукав образливі гасла на адресу голови держадміністрації, як безпосереднього ставленика Кучми. Коло мерії основна мета була заявити депутатам про те, що чимало наших городян проти Януковича, Кучми і фальсифікації, а стосовно мера, його лише закликали вийти до людей. Збиралося близько 5-8 тисяч чоловік. На обох мітингах я почав шукати можливості дістатися Києва. Місцеві рухівці та й штабісти «Нашої України» давали неясні пояснення коли і як нас, бажаючих, будуть організовувати на Київ. То казали що їдьте як можете, то казали що ось може ввечері буде автобус, хтось наче складав списки на відправлення, які важко було знайти. Я трохи промарудившись, швидко зрозумів, що тут чекати нема чого, тому ввечері у вівторок я взяв білет на автобус до Києва. На цей час усім патріотам в нашому місті було ясно що затівається в Україні щось велике, грандіозне й історичне. Мабуть найзнаковішими показниками цього стало те що Ющенко в парламенті склав присягу на вірність народу України і західні області оголосили що визнають Ющенка Президентом України. Схоже було на те, що українці вирішили йти до кінця, тому все це так не затихне і або ми переможемо в цілій Україні, або, як мінімум, західна і центральна Україна зі „своїм” президентом відокремиться від „болота” зі „своїм” президентом. Ясно було також, що вирішальними будуть події саме в Києві. Хоч точно ніхто не міг сказати наскільки необхідно нам, городянам міста Н, туди їхати. Проти цього був той факт що для перемоги у всій Україні треба було зманіфестувати революцію на всій її території, а не лише локально у Києві. Треба було показати всеукраїнську революцію хоч звичайно в Донецьку чи Криму цим не пахло. Другий факт полягав саме у тому, що якщо зманіфестувати революцію у Тернополі було нічого не варто, то в нашому місті кожен український багнет проти москалів-шовіністів і малоросів-свинопасів був на вагу золота. На користь того, що все ж слід їхати були, по-перше, чутки, що до Києва не пускають, міліція блокує шляхи і не всі з Західної України прорвуться до Києва. Тому була думка що чим більше ми усі будемо рватись звідусіль, то більше людей прорветься. По-друге, знову ж таки, найважливіші події, штаб, мозок, двигун революції був у Києві. Тому патріотам бути у Києві конче необхідно. По-третє, хотілося чисто по-людськи „побувати на революції”, опинитися в центрі епохальних, історичних подій і не просто побувати, а долучитися, вкласти свою гонорову частку.

Тут і надалі мені доведеться користуватися двома термінами: українці і свинопаси. Під українцями буду розуміти всіх тих хто любить Україну, вважає що вона має право на життя, що українська нація повинна жити вільно у своїй державі, зі своєю мовою, культурою, традиціями, церквою, українським світобаченням. Тому, хоч такий портрет на 99% підходив лише українцям, проте я знаю що є і чужинці, чи пак гості, коротше кажучи представники тих народів що живуть в іншому місці, але які вважають що держава українців має бути українська. Тому етнічний чинник, незважаючи на 99% об’єктивну сумісність, не є визначальним. Тут я абсолютно погоджуюсь з Донцовим який у 1918 році сказав: „Мусимо згуртувати всі творчі сили краю під синьо-жовтим прапором, пам’ятаючи, що силами соціалістичної інтелігенції держави не збудувати. Мусимо бути більше державниками, як націоналістами, пам’ятаючи що жид, поляк або москаль, що твердо стоять на грунті української державності, є ліпшою підпорою, як українці, що марять про федерацію”. Тут хотів би підкреслити саме цінність усіх, хто прихильник саме української державності як виразника волі, культури, світобачення саме української нації, а не держави як сірого колгоспу для усіх і нікого. З іншого боку знаходяться ті, яких в літературі називають по різному, хто просто несвідомі, хто хохли, хто малороси (Є.Маланюк), хто манкурти (В.Карпенко видав книгу ”Як повернути манкурту пам’ять”, а Джохар Дудаєв казав що „манкурти” прийшло з киргизької літератури), хто гречкосії, хто „раби, підніжки, грязь Москви” (Т.Шевченко”), хто „клопами” (Д.Дудаєв). Мені в даному випадку імпонує свинопаси які взято з іншої фрази, здається того ж Т.Шевченка, про одного козака на мільйон свинопасів. Отже, це переважно українці за етнічним походженням, бо у нас в усіх областях живуть українці за етнічним походженням, тобто вони складають як мінімум 50-60% населення кожної області, крім Криму, але які в душі не мають нічого українського і орієнтуються свідомо чи підсвідомо на москалів, їх культуру і тому подібне. Не буду довго пояснювати як і чому, на цю тему написано гори літератури.

Коротше кажучи я зателефонував знайомим у Київ, бо не знав де доведеться ночувати. Знайомі закликали їхати до Києва. Один з них сказав що приютить мене. І ось у вівторок вночі я сів на автобус. Думка про те, що там могли початися військові дії і може, раптом, свідомо чи випадково я опинюсь у центрі небезпечних ситуацій, була. Але якось по-підлітковому хотілося десь побачити себе у небезпечних обставинах, випробувати. Як поведу себе (хоч боявся осрамитись)? Як розумна людина, я розумів що кров на цій революції було б корисно пролити і бажано через кулі, або хоча б постріляти без крові, бо зараз вогнепальна зброя має певне сакральне значення і одна черга з кулемета у повітря, чи навіть жодного разу не вистріливший танк на Майдані буде ятрити душу майбутнім поколінням, більше за десяток мордобоїв „міліції” з „інженерами та бабусями”. Інакше ми знову ризикуємо не вповні цінувати здобутки такого „зрушення”. Кров, відчуття реальної небезпеки пролиття крові, смерті, карбує в пам’яті і освячує, підносить подію до якихось святих і шанованих  вершин.

При тому всьому було ясно й те, що повсталі не налаштовані на агресію, а більшість як завжди, не була готова пожертвувати своє здоров’я чи життя, хіба що час, якісь сили і гроші. Тому пекло на вулицях Києва могла розв’язати лише влада вдавшись до придушення повстання. З іншого боку, я гадаю чимало хто, в тому числі і я, сподівалися що все це закінчиться як мінімум арештом Кучми, Януковича, Медведчука та інших бандюг, зміщення їх з посади революційним, силовим методом. Може суд над ними, трибунал, може розстріл, я не знаю. Але треба було знести цією хвилею цю нечисть, не дозволити їй далі жити в нашій Україні і ставити їй палиці в колеса, коротше бути „гнійниками” на її тілі.

Вранці, в середу я був у Києві. Жодного разу автобус ніхто не зупинив. В середу я зрозумів що прибув у самий пік. ЦВК готувалось оголошувати переможцем Януковича. Опозиція вже оголосила переможцем Ющенка і він склав у парламенті присягу Президента України. Західноукраїнські обласні ради оголосили що визнають Президентом України лише Ющенка. Саме десь в середу опозиція заблокувала всі центральні органи влади в Києві. Кучма сховався і ніхто не знав чи він живий взагалі чи ні, не те що - де він.

Очікували розгортання дій, взяття влади в свої руки, захоплення Адміністрації Президента, Кабміну, всіх органів влади. Далі - призначення Ющенком нового кабміну чи керування через Комітет національного порятунку що взяв би на себе керівництво міліцією, СБУ, армією і всім іншим. Можливо розпуск парламенту і призначення дострокових виборів.

Четвер і п’ятниця минули в накалі, але люди почали не розуміти чого лідери „тягнуть”, чого чекаємо. В п’ятницю ввечері трапилась перша трагедія революції. Були проведені, як це не дивно, переговори. По-перше не було ясно які можуть бути переговори. Кого і з ким? Нікого крім повсталих не було в країні. Ніяких протидіючих сил, фантому громадянської війни тоді принаймні не було. Влада переховалася, свинопаси чекали що зробить революція і в цих умовах навіть вороги чекали на дії революції... І тут раптом революція зупинилась і сказала ні я не хочу бути революцією, не хочу брати владу, не хочу ламати бандитську владу, я не спроможна витворити свою владу і взагалі на самостійні дії. Нам сказали що ми не революція а просто ревучі під стінами воли і маємо прохати владу про поступки нам, чи щоб вона визнала нашого Ющенка Президентом. Для того, щоб відшукати захованого Кучму до Києва прилетіли від ЄС Хав’єр Солана та поляк Олександр Кваснєвський. Про той „убитий” стан в якому вони знайшли Кучму вже розповідали в газетах.

Чесно кажучи крім того величезного розчарування коли нам сказали що революції не буде і ми піднімемо з підземелля перелякану владу, заспокоїмо її, поставимо поруч з собою, розгладимо ручкою її прим’явшийся піджачок, покажемо людям що ми поважаємо її, і наче вона має вирішальне перед нами слово, було сподівання що ці „переговори” пройдуть з позиції сили, на „території” і умовах революції, з позиції переможця-народу над програвшою і тремтячою владою, що це будуть переговори про капітуляцію, що це буде ультиматум про здачу влади в обмін на гарантії безпеки і чесний суд над ними. Адже клята Червона Армія теж могла знести усі недобитки вермахту в Берліні і встановити свій режим. Але вона зберегла, витягла ці недобитки з бункеру і примусила підписати ганебну капітуляцію. Ситуація у Києві була аналогічна. Та трапилось геть інше. Народ побачив що вожді революції по суті сказали що ніякої революції не буде, вони не використають силу народу і готовність до самопожертви, нашу рішимість йти до кінця. Вожді сказали що вірять у свою і нашу слабкість духу і не хотять щоб революція думала що вона може сама встановити правила. Вожді показали що правила встановлює для нас влада, що всіх цих бандитів – Кучму і десь відкопаного Януковича ми поважаємо і шануємо і крім цього вважаємо рівними собі і тому ведемо з ними переговори як на „рівноправних” умовах. Найбільшою ганьбою стало те що господарем переговорів „двох посварившихся дітей” (Ющенка та Януковича) став, наче „батько”, Кучма. Саме він і виголошував підсумки „переговорів”, наче це він господар і президент в цій країні, наче вся ця революція не дихає у вікно наготувавши для нього мотузку а десь там, далеко, мізерна для його великої влади. Вся ця пародія, коли всі очікували розстрілу Кучми і Януковича, втечі через кордон недобитих бандюків, трибуналу і ультиматуму господаря – революції про капітуляцію влади, і тут раптом колишній головний бандит, мізерний переляканий прищ без влади, тепер в ролі господаря, „примирителя” своєї нічого не значущої маріонетки – Януковича і всесильної революції розповів що „сторони” (Які? Хто?) „домовились” що революція не буде брати владу в свої руки, не буде застосовувати силу, розблокує органи влади і буде й далі збиратися у форматі: повсталі мільйони з одним переляканим Януковичем на „посідєлкі” під головуванням незрозуміло яку посаду займаючої людини Кучми... Нічого собі революція народу проти влади?! Нічого собі переговори?! Добре що хоч не „домовились” всім розійтись по домівках! І все це закінчується ручканням Ющенка з Кучмою. Нічого собі!?

Наступного ранку Київ змінився, точніше була дуже помітна зміна настрою, запалу повсталих. Якщо проілюструвати одним словом то це буде десь так: „Зрадили! Як же так? Ми ж  наче віримо Ющенку? Чому він не вірить в нас”. Це був плювок в душу революції. Слава Богу що частково порятувала ситуацію Ю.Тимошенко. Вона сказала умовно кажучи що чхала на ті переговори, що ми будемо стояти до перемоги, що Ющенко підписав не те що слід, що вожді не домовлялись про ті домовленості і що революція не зробить кроку назад і ні про яке розблокування органів влади речі бути не може, а навпаки ймовірно заблокуємо і траси. Слід сказати що часто саме Юлія піднімала бойовий дух країни, повсталих. Тому за повної „лажі” всі чекали на неї, що скаже вона, на її, „полум’яне” слово. Але головним тепер дійсно саме стало слово „стояти”, бо стало ясно що хоч революція і не зробить кроку назад але і вперед теж. Тому тепер це була не революція дії а саме стояння натовпу тиску на органи влади, не повстання козаків а ревіння волів.

Повага і любов до Ющенка лишилась... але... але стало ясно що він не вождь, він не Богдан Хмельницький. І тоді раптом я згадав, що по суті від нього важко чекати більшого адже він навіть не В’ячеслав Чорновіл, він випадкова людина яку затягнуло з затишного економічного порядку до бурхливої і жорсткої політики. Ющенко з дитинства ніколи не був активістом (чого не скажеш про школярку Ю.Тимошенко), тим паче бунтарем, революціонером, та і під час 1989-91 років він не існував як український борець. Він лише бухгалтер, економіст, мужній як чоловік але кабінетна душа... Ех... Любимо, поважаємо. Грамотний економіст, добрий, неконфліктний українець. Але чи варто вимагати і очікувати від нього більшого. Він і так в силу останньої політичної боротьби зріс з кабінетного економіста до політичного діяча хоч ще і не зовсім зубатого. Але він не Богдан Хмельницький, і навіть не В’ячеслав Чорновіл. А тоді був потрібен Вождь з залізною рукою і чіткою дисципліною який військовою, сильною рукою привів би революцію до перемоги і встановив би в новій країні порядок, очистив країну від бандюків. Ось після цього б прийшов час мирного виконавця, гарного економіста Ющенка, який би повів уже наявний корабель до процвітання. У нас же не було будівничого корабля, не було тарана, не було Богдана Хмельницького, у нас був лише виконавець, мирний економіст, у нас був Ющенко. Грубо кажучи довелося поставити кобилу (революцію) позаду іздока що на возі (Ющенка). А що було робити? Довелося ставити на те що сама революція, самі повсталі будуть керувати Ющенком, будуть направляти і через нього втілювати таранячу, будівничу силу Богданів Хмельницьких, що розчинилися у повсталих мільйонах. Підштовхувати, пхати, направляти, скеровувати і вимагати дій. Так це не те щоб нас організували, скерували, повели (не туди під якими дверима стояти нам сьогодні, прохаючи про якесь рішення а діяти, заходячи в ці двері). А все ж, хоч так... Та й взагалі що там приховувати усі тоді були здивовані. Ніхто з вождів та й чимало „внизу” не очікували що народ так повстане. Вся революція була спонтанною, раптово вибухнувшою. Але тепер це вже був факт і з цим треба було давати раду. А ще були надії що в тому Комітеті національного порятунку такі лідери революції як Тимошенко і Луценко будуть підштовхувати Ющенка, будуть доводити до верхів думку народу про рішучіші дії.

Отже в суботу... ні я не хочу сказати що геть не кричали „Ющенко”, але це стало вранці суботи рідкістю. І загалом усі скандування дещо притихли. Люди йшли як контужені. Що скандувати? „Разом нас багато і нас не подолати? Та наче, виявляється, ми самі себе можемо подолати?! За що боремось? Чого хочемо? І чи боремось взагалі? Ситуацію вожді вирівняли тоді коли спрямували маси до Верховної Ради, де слід було витиснути з неї рішення про визнання недільного голосування недійсним. Ця нова ціль перемкнула людей зі стану підвішеності, розгубленості знову в режим ілюзії дії. Хоча значний осад і роздуми вже з’явились, з’явилось відчуття що наші лідери не впевнені в собі і в нас і не знають точно що саме робити, тому перебиваються для нас повідомленнями „цілей на день”, як от витиснути з Верховної Ради якесь рішення.

В суботу і неділю порівняно з вівторком-четвергом змінилося головне в настрої повстання: з відчуття що ми - рушійна сила, сила що веде, долає, руйнує і будує з відчуття домінантного, вирішального значення кожного з нас, повсталих, ці почуття з гіркотою перетекли у відчуття чи змушене розуміння того, що ми відомі, голос номер 2, підлеглі рішенням існуючої влади, яку маємо прохати, чи пак тиснути, кому як подобається, а потім чекати від неї потрібних нам рішень. Суть не змінна: всі рішення в цій країні повинні були приймати не ми, не революція, не той же Ющенко. Революція з дії перетворилась на натовп тиску і чекання. Не дивно що влада почала оговтуватись і подумувати про те як розігнати всю цю „прохально-чекальну” публіку, чи „групу тиску-підтримки” з прапорцями, слоганами і піснями. Навіть Янукович, це „ніщо” спробував привезти декілька потягів свинопасів з Донецька, продемонструвати що він теж „сила”.

Отже два основних висновки на неділю: 1) Ющенко – гарна людина, але не вождь. 2). Революція дії перетворилась на натовп очікування. 3) Ніякого арешту, трибуналу над Кучмою і Януковичем не буде.

В світлі цих результатів на неділю я хотів би згадати ще три моменти над якими задумувались повсталі.

По-перше, хоч Ющенко і не вождь, але замінити його ніким, а шукати пізно. Юля, за всієї поваги до неї найрішучіше налаштованих, не потягне на об’єднавчий елемент всієї повсталої країни (серед „козаків” до неї нема 100% довіри в силу того, що здається національна жилка в неї куди слабша за бізнесову, і взагалі наскільки вона саме національно свідома велика таємниця, а після її інтерв’ю вже як прем’єр-міністра російській газеті, взагалі трохи страх бере, а серед „волів” то вона надто різка, полум’яна, „як би чого не сталось”, „краще вже спокійний і добрий Ющенко”). Тому вона була як легендарний полковник, гроза ляхів Максим Кривоніс за Богдана Хмельницького. Але зараз без Богдана Хмельницького вона все одно лишалась полковником і на гетьмана не тягнула.

По-друге, один з виступаючих вождів, шкода не пам’ятаю хто саме, пробував заспокоїти революцію такими роздумами: ну візьмемо ми Адміністрацію Президента, ну захопимо ми Кабмін, а що далі? Адже взяти будівлю з каменю це ще не взяти владу. Логічні міркування, але лише тоді коли купка терористів захоплює будинок. Тоді це точно лише захоплення каміння без влади. А тоді, в підйом революції, влада вже була в нас, деякі низи, облради, про що вже казав, самі закликали керувати країною. Вся країна, хто з надією, хто з острахом чи злобою чекала що скаже революція. Кучма „самоусунувся”. І треба було лише узаконити, формально провести акт тріумфального входу революції в будинки влади і провести процедури легітимації. Цей процес Ющенко і започаткував принісши присягу Президента. А надалі слід було віддавати всім нижчим інстанціям накази і розпорядження і ніхто б не зважився не виконувати їх. А якби десь певний саботаж і відбувся, то за активних дій влади, він швидко б вщух бачачи що сила не на їх боці і все йде до стабілізації. А по-друге, радикально піти проти народної влади,  могли б, і то лише гіпотетично, бо свинопаси не схильні до активної позиції, лише Донецька область та Крим. А майбутні переговори київської влади з цима анклавами дозволили б мирно здихатись їх, що безперечно дуже пішло б на користь Україні. Власне кажучи після цього вона б просто рвонула вперед в усіх аспектах. Але про це згодом. Звичайно, що розумним головам слід було подумати як привабливіше і солідніше провести так би мовити легітимізацію влади, щоб у меншої кількості населення були сумніви з приводу легітимності Президента. Найліпший мабуть був варіант під загрозою розпуску парламенту, шляхом кулуарних домовленостей і під тиском мас витиснути з Верховної Ради рішення про визнання Ющенка Президентом України. Можливо залучити Конституційний Суд на ґрунті того що Конституція декларує що єдиним джерелом влади є народ, можливо дотиснути ЦВК щоб вона „перерахувала”. Але тут можливі варіанти, слід було б подумати. Головне за нами була сила і ми могли вибирати необмежено методи дій, в той час як інші не діяли і не мали такої змоги, а лише слідкували, йшли у форватері дій революції.

По-третє, в контексті того що революцію відмінили (зі шляхом побудови своєї влади) а вирішили провести революцію через існуючі органи влади і легітимізацію її і визнання владою Кучми, то звичайно тут вперлися лобом у збереження всіх наявних інституцій і у апеляцію до Верховного Суду у справі скасування рішення ЦВК і призначення переголосування. Це звичайно був ще один плювок. Але що поробиш. Раз уже таким шляхом пішли іншого рішення нема. Але невже революція приїхала голосувати? Скільки можна голосувати? Для того люди й повстали щоб взяти владу в свої руки. Ви не знайдете жодної людини, жодного плакату чи вислову когось в революції про те, що він хоче чи приїхав за переголосуванням. Для всіх була єдина аксіома Ющенко – Президент і крапка. Потім нас просто вже поставили перед незворотним сценарієм. Весь цей якісний перехід з революції дії на натовп тиску і чекання призвів не лише до того, що революція з ведучого перетворилась на ведому, а й те, що кожен з нас, з творця, героя, повсталого, перетворився на статиста, того кого використовували, на робочу силу стояння, кричання і чекання. Якщо у вівторок – середу всі чекали що скаже революція, то потім нам сказали що будемо чекати переговорів, потім  сказали що будемо чекати рішення Верховної Ради, потім ми чекали Рішення Верховного суду. Вже в неділю і понеділок люди йшли на майдан як на роботу, а не на вибух рушійної революції. Ми всі стали нудно працювати, кричати пікетувати чи випрошувати в якогось органу не нашої влади якесь рішення. Творити революцію і бути творцем нової влади в новій країні чи бути на роботі у натовпі тиску на органи старої влади повірте це геть різні речі. Інтенсивність скандування впала в десятки разів. Багатьох просто втомило це. Тому ведучим доводилось кидати в натовп, час від часу, заклики до скандування щоб воно почалось, чого не було у середу, коли навпаки, ведучому слід було зупиняти натовп від безперервного скандування щоб щось сказати. Тепер якщо хтось починав у метро чи на вулиці запально скандувати з’являлась думка, що це щойно прибулі, ще „свіженькі”, бо „ветерани” просто їхали ескалатором спокійно і втомлено дивлячись один на одного, зрідка обмінюючись хіба що посмішкою або знаком руки „перемога”.

У понеділок ввечері я сів в автобус і у вівторок був в рідному місті, убитий, розчарований. З думкою: „Ладно, добре хоч так. Навіть якщо все прогадять, то все одно це зрушення було добрим для українців. А загалом, прикро що ми такі телята.”

І ще одне. Цікаво що опозиція вибрала хоч і фальшиву але дуже „красиву” формулу революції як повстання чесних людей проти несправедливості. Повстання добра проти зла, а не українців за свою національну, за всіма вимірами, державу. Тим-то і Ющенко був радше схожий на Христа ніж на Хмельницького. Тому я переконаний, що національна революція в нас ще попереду. І ще попереду наш Богдан Хмельницький. Хоч безперечно, що навіть в цій революції визначальним був український, етно-державницький чинник, навіть якщо голосно про це і не говорили. Проте цей чинник в країні переважно мирних, не рішучих „пересічних” українців (в центральних областях що проголосували за Ющенка досі стоять на шанованих місцях пам’ятники Леніну, а вулиці носять відверто ворожі українцям назви. „Будемо терпіти всю ганьбу аби все було тихо і „красиво”.) з одного боку та свинопасів і ворогів орієнтованих на Москву з іншого боку доцільніше було одягти в маску боротьби порядних людей з несправедливістю. Але лише ідіот може вірити що це дійсно було так. Бо Кіровоградська та Полтавська області відрізняються від Миколаївської та Харківської не тим що в перших живуть люди що люблять справедливість а в сусідніх з ними навпаки. Усі однаково отримували одну зарплатню і одну пенсію, однакова ковбаса і пиво, в усіх регіонах могли дивились одні телеканали (інша справа чи хотіли дивитись) і всюди на бігбордах був лише Янукович. Відмінність полягала не у відсотку чесних людей, економіці чи інформації. Бо у Дніпропетровську та Одесі так само вірили що Янукович двічі сидів, зґвалтував дівчину,  крав на автобазі, не вміє грамотно писати як і у сусідніх Полтавській чи Вінницькій областях. Вірили бо не ідіоти ж. І геть не тому що в перших областях люблять зеків. І всім було начхати на економіку бо і в Тернополі і у Донецьку живуть жебраки і багатії, але усі верстви голосують однаково відрізняються регіони, люди, суть, мислення цих жебраків і багатіїв в донецьку і Тернополі. І навіть якби Захід весь був бідним, чи як євреї приїхав би на голу пустелю він би все одно голосував би за Ющенка. А Донецьк навіть якби їздив весь на Мерседесах все одно б голосував за Януковича і слухав Русскоє радіо. Канада ледь не розкололась не тому що там хтось жив погано. Тому давайте не будемо один одного дурити. В історії не було випадку коли народ ділив країну через розбіжності в економіці, чи тим паче в економічних поглядах. Німці об’єднались не з економічних причин так само як роз’єднались Чехія і Словаччина чи колишня Югославія. Економіка виходить на перший план після вирішення головного питання: існування одної нації в своїй одній національній державі. Економіка нічого склеїти не може, не могла і не повинна склеювати, це не її завдання, а завдання культури, мови, національної свідомості, церкви тощо, усього того що руками не помацаєш і на хліб не намажеш. Ми ж не нічия пустеля Америка. (а якщо йти їхнім шляхом то спочатку слід було б знищити корінну націю – українців, або під якимось ще людством не вигаданим приводом заявити про відмову і зникнення, „самоліквідацію” своєї нації, мови, культури, традицій і всього іншого, та перетворення усіх на „нововигадану” націю з намаганням вигадати нову культуру, традиції, церкву. Мову ще не навчились вигадувати тому довелось би взяти чужу. Якщо варіант зі знищенням дієвий і ефективний, хоч і не стосовно українців на сучасному етапі, то другий просто ідіотсько-бредовий). Ми і не Канада з її „дитячою” як для нас, а для них ледь не смертельною проблемою двох мов. У нас етнічний, історичний розкол свідомості значно глибший і серйозніший і закривати на нього очі гадаючи що достаток ковбаси щось зробить з душею, з національною свідомістю і Мерседес дозволить в душі чи місті „дружити” Петрові І і Бандері, Гітлеру і Сталіну м’яко кажучи дуже примітивно.

Характерно що ця болюча відмінність національної свідомості, національної пам’яті, традицій, національних корінь і світобачення, яскраво проявила силу такого фактору як „свої”, „історичні” території. Не слід бути генієм щоб, подивившись на мапу результатів голосування, побачити що цей чіткий кордон двох частин з абсолютною точністю повторює кордон заселення України людністю з часів князівської України-Руси і до часів Івана Мазепи. Я гадаю що мудрі політологи вже побачили той термін який буде серйозно впливати на політику в Україні в ближньому майбутньому – „історичні області”. Інший регіон приблизно можна назвати „Дике поле”, можна „нові території”, можна - „болото”, від цього суть не зміниться. Це території де національні традиції слабкі, історична пам’ять про „споконвічну українськість” цих земель практично відсутня, а відповідно русифікація дала найбільші результати. Цікаво що цей поділ чітко скасував навіть міф про поділ за мовою бо і в Києві і в Кіровограді чи Полтаві розмовляють російською так як і в Одесі чи Запоріжжі. Але як показало голосування у критичній, „історичній” ситуації, кордон між ними настільки різкий, що власне кажучи навіть не йдеться про якийсь плавний перехід, є діаметральна протилежність областей-сусідів по всьому кордону історичних областей:

	Ющенко	Янукович		Янукович	Ющенко
Вінницька	84%	13%	Одеська	67%	27%
Кіровоградська	63%	31%	Миколаївська	67%	28%
Полтавська	66%	29%	Дніпропетровська	61%	32%
Сумська	79%	17%	Харківська	68%	26%

В силу цих очевидних обставин на які вказують українці вже років триста, виглядає повним ідіотизмом намагання влади зробити центром усіх державних зусиль підйом економіки чи вступ до ЄС і ігнорування найочевиднішого завдання найближчих 100 років українізації Півдня і Сходу. Якщо така українізація взагалі можлива. В противному випадку навіщо носити прикріплений до здорового тіла мертвий орган, якщо ти не можеш його оживити? На згадку про його живе минуле? А якщо тепер він заважає? Чи важко носити, шкода кинути? Дитячі коливання.

Моя участь

Цілий „робочий” день був насичений пікетуваннями, скандуванням, блокуванням доріг, будинків. Крім того постійно робив якісь дрібні дії та справи. То прохали зав’язати стрічку, чи приклеїти наклейку на куртку чи даїшник - потримати даїшний жезл, доки він пакував випроханий в когось прапор, дрібна допомога на кухні, чи роздача листівок. Пов’язав також стрічки на брамі Маріїнського палацу, зробив безліч написів „__назва мого міста___” на різних плакатах й інше.

На вулиці що йшла до Адміністрації Президента стояло наметове містечко. Спочатку, в середу, туди пускали дивлячись на прописку у паспорті, хоча я не був свідком того що когось з Донецьку не пропустили. На підході до самої Адміністрації шлях перегороджували два КРаЗи з піском. Я, як інші, заліз на правий КРаЗ. З нього було видно що в метрах 10 від КРаЗу стояв кордон з 4 рядів міліції в шоломах зі щитами. Перед ними ходили дівчата й встромляли в щити квіти. Ще перед ними стояв і щось кричав Слава Вакарчук. Але навіть тим хто був на КРаЗі не було чутно що він казав. Нам на КРаЗ постійно передавали різні харчі (яблука, бутерброди, печиво тощо). Ми, на КРаЗах і люди поруч час від часу скандували „Опустіть щити” та „Міліція з народом”. Згодом в інші дні: четвер –неділя в табір впускали усіх і поставили міні сцену з великим монітором. На сцені пам’ятаю виступав якийсь народний артист України, співак. Монітор постійно транслював 5-й канал, події на Майдані. У понеділок на територію наметового містечка коло Адміністрації вже не пускали зовсім.

На дорозі до Майдану стояли динаміки та мікрофон. Кожен бажаючий міг підійти і щось сказати натовпу що проходив повз. Я підійшов і привітав усіх від імені нашого міста.

Ще запам’ятався випадок, здається четверга. Я йшов до Верховної Ради, по дорозі назустріч мені йшов гурт чоловік з двадцять помаранчевих, що оточили Симоненка. Йдучи поруч з ним, люди на вухо йому горлали „Ющенко”. Бідний Симоненко йшов не рипаючись, позаду гурту десь метрах в десяти їхав службовий автомобіль, я так розумію, його. Чому він не заліз в нього не ясно, але було схоже що вже на дорозі гурт прямував до даїшника що звично завертав транспорт. Чи хотів йому Симоненко щось сказати не знаю, нажаль не пішов подивитись, але хотів би сказати що певно скандування Ющенко ще довго відлунювало у нього в голові, бо я у середу і четвер у піки скандування не міг нормально заснути, як тільки заплющував очі в голові знову гуділо „Ющенко”. Як я чув таке було і з іншими.

Я побував коло усіх таборів. Був в усіх майже „пунктах обігріву” й харчування. Зокрема в будинку спілки письменників, в міськраді, в „Українському домі”, в будинку профспілок. Не зміг потрапити до будинку що височіє на пагорбі над майданом зліва від статуї незалежності, та у дворі будинків що за міськрадою, якщо йти від центру.

Був під час зустрічі з мітингуючими за Януковича свинопасами. Якщо я не помиляюсь це було лише одного разу. Коли свинопасів тисяч з 15-ть зігнали коло непрацюючого фонтану в парку напроти Кабміну і там на цьому фонтані перед ними виступали поборники СРСР та радянської влади Вітренко з Марченком. Українці оточили їх. Я був тоді там. Спорадично виникали полеміки з відколовшимися від своїх свинопасами. Цікаво що обидві сторони хоч прекрасно розуміли національно-свідоме не сприйняття один одного, воліли не напружувати ситуацію і не чіпати істину тему розмови кумедно велися про економіку, наче вони жили в різних країнах. Хоч якщо повернути голову то ставало очевидно що бандит і капіталіст Янукович об’єднався з фанаткою радянського соціалізму Вітренко далеко не на економічній основі, тим паче що весь цей антиукраїнський шабаш освячували священики Московського патріархату яким звичайно було складніше прикривати свою суть економічною маскою, тому вони антиукраїнськість прикрили маскою не сприйняття НАТО (бо ж їхня церква проти оборонних від Москви блоків). Прояви агресії з боку свинопасів траплялися рідко, з російських прапорів був лише один чи два. А загалом цей прояв любові до Петра І, Русского радіо, Лєніна, горілки, Путіна і матюків тривав коло двох годин, після чого їх строєм погнали назад в район вокзалу. Під час цього зборища я був свідком як у двох свинопасів впала пляшка горілки на бруківку і розбилась. Міліціонер що стояв поруч сказав своєму колезі: „О! Це вже четверта”.

Другого дня колона свинопасів пробувала пройти до Європейської площі але була зупинена в районі художнього музею великими масами українців, після чого свинопаси повернули назад. Більше якоїсь помітної активності вони не проявляли. Траплялися випадки бачити групи з 5-10 чоловік а то й поодиноких з символікою Януковича. Знаю випадок коли хлопці купили за 20 гривень у свинопасів їх прапор і горді ходили містом, прикрасивши його всілякою помаранчевою символікою.

Трохи щоправда „діставала” вже згадана процесія московського патріархату. Їх було чоловік з 20, з них мабуть 4 вважало себе священиками, ще з десяток дурненьких бабусь та десь 6 чоловіків. Ледь не в кожного була в руках якась церковна атрибутика та символіка Януковича і вони гусаком ходили довкола помаранчевих наметів, та довкола Верховної Ради коли ми її пікетували. Ймовірно мета була демонструвати що українці мають бути сумирними Москві свинопасами  і слухати москалів бо така „воля Божа”, а усі українські інтереси це „від диявола”. Їх не займали, хоча словесно іноді намагались витягнути на дискусію. Так я був свідком коли один українець закинув їм що їм треба виїхати в Московщину, то один з „релігійних” дядьків не сіло ні впало ляпнув у відповідь щоб ми всі їхали до Ізраїлю. Ніхто не зрозумів до чого тут Ізраїль.

Коло міськради стояв мікроавтобус з якогось радіо і кореспондентка брала інтерв’ю тож можна було підійти і вільно висловитись. Що я і зробив, покритикувавши мляві, нерішучі дії вождів революції.

В неділю о 9:00 я заступив на чергування до ділянки наметового містечка нашої області. Вона була напроти __________ і займала метрів з десять. Мені видали бейдж з написом назви області й номером. Стояв на периметрі до 5:00 наступного ранку. Після чого пішов до міськради і прямо на підлозі трохи поспав, доки нас не збудили закликаючи йти підсилити блокаду Кабміну.

Стоячи на периметрі ми звичайно мали справу з людьми поза периметром. В 35% це були запитання де дістати помаранчеву символіку, в 45% - де знайти намет „Оболоні”, Калуша, Житомира чи ще когось. У 8-10% це були неприємні ексцеси з п’яними, деякі з них, впевнений, були з привезених свинопасів. Вони намагались або зайти на територію табору, або клянчили щоб їм подарували прапор. Ще 5-7% це були люди які підходили і питали невже в нашому місті більшість людей такі дурні (малося на увазі голосування більшості за Януковича), а решта 2-3% це були відверті нахабні провокації типу: людина з виглядом „людини з органів” твердила що має право ходити де завгодно як громадянин і намагалась пройти до табору. Ще 1-2% це люди що давали нам свої візитки, обмінювалися телефонами з якимись бізнесовими планами тощо. Звичайно що підходили й земляки. На периметрі нас турботливо годували і давали вітаміни. Ще в містечку поширювали табірний інформаційно-розважальний листок „Помаранчик”. Від людей поза табором нам було заборонено брати гроші, харчі, одяг. Таких людей ми спрямовували або на кухню або до комендатури. Десь опівночі почали надходити попередження про можливий штурм. Нам наказали відійти від периметру на 2 метри і лише якщо хтось буде намагатись перетнути периметр відштовхувати і відходити, на провокації не реагувати. Біля наметів поклали по 5-6 київ по 1,5 метри. Лише вранці, ми дізнались що якщо я не помиляюсь заступник ген прокурора дійсно віддав наказ на штурм містечка і лише завдяки тому що десь люди на підступах Києва перегородили шлях а наші вожді втрутились у ситуацію, штурму вдалося уникнути. Хоча організація у таборі була не найкращою. Хоча б з того погляду що не було схеми розташування наметів, тому знайти тобі потрібний намет було архіважко. Я сам шукав намет нашої області з середи, а знайшов лише у суботу. Чому був гострий дефіцит на помаранчеву тканину і взагалі символіку для мене таємниця. Та й оборона табору була безсистемна, хаотична. В деяких місцях табір був непогано захищений, справжня барикада (наприклад з боку Бессарабського ринку). Деякі місця хоча б затуляли автобусами, або огорожами і лавками а в багатьох місцях, зокрема і на нашій ділянці, увесь захист складався з тоненького мотузочка, з навішеними на нього тканиною та оголошеннями. Регулярний обхід, інструктаж людей на периметрі як і загалом безпеку містечка здійснювали хлопці з „Пори”. Взагалі їхню роль в охороні і організації таборових містечок неможливо недооцінювати, хоч вочевидь недоставало військового досвіду.

В понеділок мені ще дуже запам’ятались ченці з якогось монастиря на Львівщини, чи то були „отці василіани”, чи домініканці не пригадаю, але що вразило, вони йшли до майдану весело співаючи. Одягнуті всі були в „цивільне”, йшли невимушено, без церковних амулетів. На обличчях були посмішки і вони красиво, задорно співали щось наче релігійне, але співали як „Пікардійська терція” естрадно, ритмічно, популярно. І все це було так невимушено, по-людськи красиво, навіть не пахло нашим похмурим канонічним православ’ям.

У вівторок я був вже в нашому місті і одразу пішов до центрального майдану. Виявилось що в нас теж є маленьке наметове містечко і щоденні мітинги коло сцени. Побачив і колону свинопасів з символікою Януковича під як мінімум трьома російськими прапорами (де вони їх взяли?), що прийшли до пам’ятника Леніну і там протягом години освідчувались Москві у коханні.

Найпопулярніші загальні вигуки протягом усього часу: „Ющенко” (35%), „Нас багато і нас не подолати”, як варіант – „Ми разом, багато і нас не подолати”30%, „Кучму – геть!”, „Банду – геть!”, „Зека – геть” 15%, „Свободу не спинити”10%, решта 10%: „Кучма, Янукович – нари будуть поруч”, „Зека – на нари, тоді підем на пари” (вигукували переважно студенти),  „Яйце це сила що зека повалила” (молодіжне), , „Янук – ховайся бо ми принесли яйця”. Зі спеціалізованих, локальних: „Ганьба ЦВК”, „Міліція з народом”, „Схід і Захід разом”, „Донецьк, Донбас – приєднуйся до нас!”. Про ЦВК лунало десь до четвера, про міліцію тоді коли це було доцільно про Схід і Донецьк тоді коли помаранчеві зустрічали свинопасів. Люди скандували гасла у метро, на ескалаторах, на вулицях, мітингах.

 З молодіжних „не етичних” слоганів підземних переходів: „Ющенко – лідер, Янукович – пі...”, „Ющенко – Європа, Янукович – жо..”, „Ющенко – так, Янукович – мудак”, „Скажи Ющенко – так, цим ти покажеш Януковичу fuck”, „Голосуй за Ю будеш жити як в раю, голосуєш за Я не получиш ні х..”

 На пересувних туалетах написи: „ЦВК”, „”Штаб Януковича”. В стаціонарних туалетах на кабінках: „Скоро тут відбудеться інавгурація Януковича”. На сміттєвих бачках: „Хата Янука”, „Кабінет Януковича”. Зустрічались написи: „ЦВК – Бордель, Ківалов – шлюха”, „Ківалов підрахуй”. Крім цього на вулицях, особливо довкола наметового містечка на Майдані було розклеєно багато всякого, я можу хіба згадати ксерокопії власноручної автобіографії Януковича, з жахливими помилками, та вірш який я переписав:

Як умру то поховайте

Мене на „Южмаші” –

не побачу я ніколи

тюремні параші!

Анітрохи не боюся

Того „трибуналу”

Бо для неньки-України

Я зробив чимало:

Піклувався о народі –

Добре щоб жилося,

За рахунок різних фондів

Виростив волосся

Посилав я (і не вперше)

„Орлів”, що покруче

На усяких „обарзєвших” –

Хай ревуть ревуче!

Любила мене Україна,

Двічі обирала,

 Та прийшла лиха година –

і мене дістала!

Зацькували, паразити,

Воріженьки кляті!

Що мені тепер робити?!

Хіба що вмирати...

Хай Марчук бере лопату,

Медведчук сокиру,

А Тигіпко екскаватор,

Та риють могилу.

Обережно покладайте

Мене в домовину,

На шматки не розривайте,

Як того грузина,

А все тіло загорніте

В плівки від майора

Та під ноги положіте

Пана прокурора.

А на грудях намалюйте

Від гітари деку

Та мента поставте поруч

Дбати про безпеку.

А на сраці завяжіте

Червоного банта –

Не забуде Україна

Такого гаранта!

Вірш трохи „сируватий” проте в стилі О.Ірванця, була й інша віршована творчість.

Були поширенні чимало „скульптурних композицій” з підписами: ”Кучма”, „Янукович”, „Медведчук”. Їх робили або зі снігу або з лахміття і „прикрашали” як могли. Києвом частенько зустрічався джип позаду якого було прикріплено іграшкового цапа, прикрашеного символікою Януковича і різними ганебними атрибутами.

В чоловічому туалеті бачив еротичний колаж де Янукович стояв голий „рачки” а позад нього стояв Путін. Антиросійських гасел бачив два чи три. Іноземців було чимало, в різній ролі. Поляки та білоруси були активними учасниками подій. Зокрема навіть на нашій ділянці за наметом нашої області стояв намет Любліна. Були люди з Канади, Австрії і ще Бог зна звідки. Поспілкуватись довелось лише з американцями, вони наче були з якоїсь релігійної місії. Звичайно вони були в захваті від усього. З білорусами я лише через хвилин 5 зрозумів, що кажу їм українською, не задумуючись чи розуміють вони, а вони кажуть мені білоруською і ми чудово розуміємо один одного. Хоч мова в них цікава в деяких місцях є колоритні, нажаль рідко вживані, але разом з тим наявні і в нашій мові слова. Звичайно всі в тому колі сподівались що наступною буде революція в Білорусі. Але чесно кажучи я не великий оптиміст білоруської демократичної революції, а національної то й поготів. Ще, коли слухав музикантів у підземному переході, парою фраз обмінявся з ірландкою. До речі про підземні переходи там була своя насичене життя, насичене революцією. Дух підземки був яскраво молодіжний тож там саме модна було почути ті не етичні слогани про Януковича, теж було і з написами. Шаленою популярністю користувалися барабаншики: 3-4 хлопців що видавали шалений „африканський” драйв, в який іноді натовп гуртом вставляв якісь слогани. Перероблювали пісні так я був свідком переробки пісні де в  словах „Полковнику никто не пишет, полковника никто не ждет” „полковника” міняли на „Януковича”, а пісня здається про Тутанхамона зі словами „ Он был очень умен и за это его называли Тутанхамон” звучала приблизно як „Ющенко –очень умен и за это народ его ставит на трон.” Було чимало інших варіацій.

Іноді коло місць де давали бутерброди зустрічались бомжі. Це було не часто але вони якось псували настрій і піднесений дух боротьби. Між іншим з приводу знаменитих, після „шедевру” дружини Януковича, помаранчів, то я їх їв хіба лише раз, а от яблук було чимало. З цитрусових частіше зустрічалися лимони. Власне кажучи, коли біля наметового містечка робили композицію з „американськими„ валенками та „наколотою” помаранчею, то власне помаранчу і не знайшли, тому довелось всунути шприц у лимон. В харчуванні в середу ще можна було зрідка зустріти супчик чи щось з каші, в суботу – понеділок доводилось перебиватись холодними бутербродами, в кращому випадку це був кубик „маггі” залитий окропом. В наметовому містечку як я вже зазначав харчування було системнішим. Ще що особливо хотів би підкреслити так це наявність і практично всюдисущисть лікарської допомоги. Лікарі були в кожному пункті обігріву, були медикаменти. Я до них не звертався (слава Богу!), крім випадку попередити що один хлопчина після монологу про дівчину що покинула його наковтався з пару десятків якихось пігулок, здається це був аспірин, на що лікар розвів руками, давши зрозуміти що в цьому калейдоскопі хапати якусь людину на яку вказала інша людина на думку якої перша людина зашкодила своєму здоров’ю і щось з нею радикальне робити було б безглуздо. Але все одно присутність у цьому хаосі людей які прийшли нам допомогти як професіонали в галузі де панує чіткий порядок і спокій, якимось чином передавало нам це відчуття впорядкованості і спокою.

В неділю, суботу почали складати списки загонів народної самооборони але це був лише ілюзорний відголосок того радикального, дієвого сценарію революції з якого були і фрагменти як складення Ющенком присяги Президента чи створення Комітету Національного Порятунку. Але оскільки вожді повели революцію іншим „пасивним” шляхом то ці мізерні потуги по створенню охоронних формувань були бутафорні та й запізнілі.

Стосовно того яким шляхом вождям треба було вести революцію: активним, дієвим, творячим чи пасивним, прохаючим і чекаючим, то хотів би сказати як політолог.

Так, все що я сказав безперечно мало місце, і мої міркування відображають почуття і жаданий для багатьох дієвий сценарій. Проте якщо помислити холодно і практично то можно допустити, що якби вожді пішли пропонованим сценарієм почались де не де на сході і в Криму спротиви, і подальша ескалація можливо б призвела до від’єднання певних територій. Що саме по собі, як я казав ймовірно було б лише плюсом в історичній перспективі для нації, але по перше не впевнений що більшість самої нації були готові до такої ескалації, а більшість дійсно була готова лише до „ревіння волів”, а не до „повстання козаків”, тим паче до розриву держави (я сам не був прихильником цього ще два роки тому). По-друге, а може це чи не найголовніший чинник – зовнішній. Чи визнав би таку революційно створену владу світ. Можна твердити що за певних обставин, певного тиску, домовленостей з ключовими державами ми б домоглись свого але це загрожувало великими проблемами. Роз’єднання країни або як мінімуму перманентні очаги спротиву новій владі це теж маленькі або великі проблеми в залежності від того як розгорнуться вороги, сприйняття цієї ескалації всередині своїх – знову ж ймовірні проблеми. Якщо ж не відбудеться остаточне роз’єднання, а світ умовить нас примиритись можливо доведеться говорити про федерацію, а це ще гірше ніж просто жити з цим болотом. Тому в силу багатьох небезпек, ймовірних проблем, відсутності повної керованості повстання, та єдиного переконання у повсталих яким саме шляхом треба йти спричинило вибір легшого шляху – переголосування для досягнення мети : Ющенко – президент. Те що цим шляхом ми уникли сотень тактичних проблем проте не вирішили одну стратегічну зі світоглядною роз’єднаністю країни то це ставить лише питання: Що важливіше, помаленьку рухатись величезною „тушею” українізуючи громадне „болото”, чи рванути до процвітання з меншою але українською частиною? А якщо не вдасться українізувати свинопасів, а якщо вони нас потягнуть у московське „болото”, а якщо коли ми нарешті доповземо до якогось достатку вони все одно від’єднаються і ми просто згаємо зараз час. Пам’ятається, якось Богдан Хмельницький теж хотів швидко вирішити тактичні проблеми, але набув для себе і нащадків таку величезну стратегічну, що ми досі дякуєм. Тож все ж лишаючись поблажливим, в цілому схвалюючи, шлях обраний вождями, хотів би зазначити, що в тому і полягає велич вождя бачити перспективу, вирішувати глобальні, стратегічні питання, можливо іноді боляче, жертвуючи тактичними. Крім того що нова влада дійсно мене лякає коли показує що не розуміє і не бачить цієї стратегічної проблеми, а вважає що дешевою ковбасою вона вирішить проблеми душі, психологічних, історичних небезпечних стереотипів, ментальних, культурних протиріч та ще певно інших значно глибших, жахливіших проблем скалічених 300 літнім рабством душ українців, яких тепер мусимо з болем називати свинопасами. Чи Ющенко вважає що в мерседесі свинопас перетворюється на українця. Він не справляє враження дурня. Тому повторюсь що швидше за все майбутня національна революція і вирішення протистояння українців - свинопасів з діаметрально-протилежними цінностями ще попереду. В одній державі ніколи не будуть добре жити українці-європейці з бароко, колядками, церквою, Степаном Бандерою та азійсько–московсько орієнтовані свинопаси з матюкальницько-пяницькою любов’ю до матінки Росії та Леніним чи Петром І, бо держава – одна, або українська або їхня, як було за Кучми. Хтось буде незадоволений і рано чи пізно хтось з них має загинути, перетворитись на іншого, або неминуче розділити державу. Проте це справа майбутнього хоч і не такого далекого. Але повторю, що стосовно революції, то моє остаточне слово - швидше за все, тобто десь на 51%, шлях був обраний вірно. В тактичних завданнях я радив би переломити мовну ситуацію в центрально-історичних областях, а також максимально закріпитись у „перспективній” Херсонській області (перенести туди проведення якихось патріотичних конкурсів, проектів, меморіалів, музеїв тощо). Втрата „ними” Херсонської області, а отже географічно-психологічне роз’єднання, буде важити більше за „бандерівську” Полтавську чи Кіровоградську області. Успіху вам розумні голови.

Чтиво далеко не для всіх. Допоможіть з перекладом на англійську!!!

Якщо Вам вдасться перекласти прошу зв'язатися з автором за поштовою адресою: cleverboy@ukr.net

Пастка людства або кінець історії «звіро-людей».



1. Пастка

Гітлер. Що виникає при цьому слові? Які образи? Погана людина, яка жила давно? Тиран? Володар божевільних ідей? Винуватець великої війни? Ненависник євреїв?

Щось з цього переліку ближче, щось далі від правди. Тиран? Але кого тиранила ця невелика на зріст людина? Очевидно, що лише наївна людина може не розуміти того, що Гітлер був улюбленцем та надією мільйонів. Безпосередньо в саму нацистську партію з гордістю вступали мільйони (ще у 1933 році чисельність безпосередньо НСДАП в Німеччині складала – більше 2,5 млн. членів[1]), а на виборах за перемогу нацистів 1933 року проголосувало 43,9% виборців[2]. І це при тому, що союзники нацистів - НННП, за яких 1933 року проголосувало 7,9%, м’яко кажучи, нічим «краще» від нацистів не були. А з іншого боку цій «парочці» протистояли прихильники іншого, не менш жахливого тоталітаризму – комуністи, за яких 1933 року віддали голоси 12,3% виборців.

Але не в сухих цифрах річ. І не в тому, що Гітлер чи Сталін, самі по собі, мало в чому винні. Зрозуміло, що їх вина – одна десятимільйонна. Не були б вони, був би хтось інший. Яка різниця? Самі люди, мільйони людей вимагали нацизму, комунізму. А точніше, будь-яке тоталітарне, чи хоча б авторитарне правління. Питання в іншому. Чому?

Відповідь на це питання лежить не лише в сфері політології та історії і пов’язана не лише з нашим минулим, але і майбутнім, яким би воно не було.

Справа в тому, що дещо, а точніше одна людська потреба, яка породила фундаментальні риси тоталітаризмі ХХ століття, вижила і після падіння цих режимів і повернення людства до демократії та культу «прав і свобод людини». Вона не просто вижила, а причаїлась, отримала перший, хоч і негативний досвід, стала від цього мудрішою. І тому, людство, можливо, ще буде свідком куди грандіозніших ідей (та їх реалізацій) ніж комунізм та нацизм.

То що ж не зникло, і що ж було одним з найважливіших елементів тоталітаризмів ХХ століття?

Для відповіді на це питання, потрібно здійснити невеликий, але «тонкий» аналіз розвитку людської цивілізації.

Придивіться. Спочатку люди мало чим відрізнялись від тварин, ходили «голі і босі». Але потім, поступово, здійснивши «одомашнення», вони навчились контролювати кількість та види потрібних їм для їжі тварин, рослин. Ще згодом вони почали істотно полегшувати і зрештою замінювати свою фізичну працю роботою техніки. Люди удосконалили свої житла, одяг, та усе інше, ставши наскільки це можливо максимально незалежними від будь-яких природних умов, вимог та впливів. Можна сказати, що відбулась колосальна так би мовити матеріальна еволюція.

Крім цього, поступово люди змінили і своє соціальне життя. Тут теж відбулась еволюція, яку можна так і назвати - соціальною. Люди зрозуміли, що для того, щоб збільшити власні шанси на виживання будуть корисними поліція, влада, узаконений шлюб і загалом вся соціальна структура, включаючи державу, та освячені нею соціальні форми співжиття. Зрештою, саме в цій соціальній еволюції люди дійшли до демократії, сучасного капіталізму та, так би мовити, культурного лібералізму. працю роботою техніки. Люди удосконалили свої житла, одяг, та усе інше, ставши наскільки це можливо максимально незалежними від будь-яких природних умов, вимог та впливів. Можна сказати, що відбулась колосальна так би мовити матеріальна еволюція.

В підсумку людство в своїй зовнішній еволюції (матеріальній та соціальній), в створених нових зовнішніх умовах сучасного життя сягнуло так далеко, що сучасний журналіст чи інженер дуже-дуже віддалено за зовнішньою формою та способом життя нагадує свого давнього родича, який жив двадцять тисяч років тому. Але в цьому і полягає пастка, з якої людство намагається давно і безуспішно вилізти. А пастка стає все глибшою.

Справа в тому, що цей журналіст чи інженер нічим не відрізняється від того далекого печерного родича всередині, в характері, в інстинктах, у бажаннях та слабкостях, в манері та способі мислення, в усьому внутрішньому єстві (як психологічному так і фізіологічному). Насправді, ми - все ті ж печерні люди. У нас ні на крихту не змінилось бажання жити, вбити, наїстись, здатність піти на самопожертву, ревнувати, бути жадібними, прагнути щось дослідити, бажати кращого місця в печері, тілесних чи естетичних задоволень та всі інші інстинкти, реакції психіки, потреби, страхи тощо.

Так, звичайно, внаслідок соціальної еволюції ми примусили себе (або нас примусили інші) у зовнішній поведінці дотримуватись певних писаних законів та неписаних правил поведінки. Але в дійсності, внутрішньо, ми не еволюціонували одночасно з нашою колосальною зовнішньою еволюцією. Ми лишились дикунами, тваринами. Не більше і не менше. Всередині – ми все ще недоторкана та незаймана дика природа.

Подивимось правді в очі. Якщо, внаслідок чогось, зникне сучасна соціальна структура – держава та все, що вона регулює та підтримує, в тому числі каральний апарат та економічну систему і… Пам’ятаєте фантастичні фільми про рештки людей після планетарного катаклізму? Але, як на мене більш вдало реальна ситуація ілюструється в романі Вільяма Голдінга «Володар мух». Діти 5-14 років, які потрапили на безлюдний острів стають зграєю первісних дикунів, частиною природи, яка керується природними тваринними інстинктами та бажаннями. Точно як і їх предки двадцять тисяч років тому. Сучасні діти стають самими собою. Вони нарешті досягають гармонії внутрішньої та зовнішньої природи. З них швидко злітає мішура соціальної еволюції, яку на них надягали вихованням та соціалізацією, але не встигли ще повністю одягнути «еволюціоновані» дорослі.

Звичайно, суть не в зграї первісних людей. Насправді, треба копати глибше. Адже ми – лише тварини, частина дикої природи, яка нас породила. Ми ніяк не могли і не можемо і не зможемо бути іншими. (Тут я не розглядаю теорію про «божественне» походження людей з «божественними», а тому відмінними від тварин, рисами чи суттю, перспективами зникнення грішників і настання «царства Божого на Землі».)

В реальності вся наша зовнішня еволюція, яка веде нас далі від природи, тобто нашого природного середовища, з диким, але природно-гармонійним стилем життя, це пастка. Наш світ розвиненої соціальної організації та «високої матеріальної культури» стає не просто все більше неприроднім та не схожим на світ тварин, наш рідний світ. Наш світ став антиприроднім, таким, що виключає природу. Або як максимум - світ, який прагне лишити природу в «резерваціях» у вигляді заповідних зон, зоопарків, рослин у горщиках, домашніх тварин.

Але це не все. Ми і далі постійно збільшуємо розрив між тваринною психологією, яка виробилась в нас за мільйони років у дикій природі, тілом з атавізмами риби, та вигаданим і збудованим нами зовнішнім соціальним і матеріальним антиприродним світом. Зрештою, ми стали такими собі потворами, «звіро-людьми» з двох різних і, часто розриваючих нас, складових.

І що з цього? А з цього ми маємо ситуацію, яка забезпечує нам постійний, зростаючий внутрішній психологічний конфлікт. З цього ми маємо соціальну апатію, саморуйнівні, апокаліптичні настрої, неврози і так далі. Випускник Колумбійського університету, американський науковець Міхель Гофман писав: «Прийнято вважати, що людина буде щаслива та психологічно стала, якщо в неї досить їжі, якщо вона має дах над головою, якщо в неї після роботи лишається досить сил, щоб розважатись, якщо в неї будуть необмежені можливості набувати все більше і більше речей. Але ця логіка не може відповісти на питання, чому в найбільш економічно заможних країнах, Швеції, Швейцарії та США, найбільш високий відсоток людей, які відчувають постійний психологічний дискомфорт, який в багатьох випадках переростає в психічні захворювання… Покращення матеріальних умов не призвело до багатства емоційного, духовного наповнення, до повноцінності, об’єму існування».[3]

Один з провідних російських вчених в сфері психології стресу доктор біологічних наук, професор психології Юрій Щербатих так пояснює ситуацію: «Джерелом багатьох стресів людини є невідповідність між генетичними програмами, які керують його реакціями в екстремальних умовах, та реаліями соціального життя сучасної людини. В даному випадку ми зіштовхуємось з одним з варіантів прояву фундаментального протиріччя біосоціальної природи людини»[4].

Нажаль це протиріччя та його наслідки нестримно прогресують. Всесвітня організація з охорони здоров’я вже порівнює депресію з епідемією, яка охопила все людство. Офіційний сайт цієї організації повідомляє, що у 2000 році депресія була найголовнішою причиною втрати працездатності та 4-ю за поширенністю серед усіх хвороб, але ситуація різко погіршується і у 2020 році очікується, що депресія вийде на друге місце серед усіх хвороб для усіх вікових категорій, обох статей. Така ситуація загрожує паралізувати економічне життя, насамперед, розвинутих країн. Відсоток самогубств, які здійснюються в світі, стабільно росте. За даними Всесвітньої організації з охорони здоров’я за 45 років, що минули відсоток самогубств зріс в світі на 60%.[5]

В цьому контексті вже нікого не дивують результати опитувань, які свідчать, що найщасливішими людьми є люди, які живуть у країнах, умовно кажучи, більш наближених до природи, а не до високотехнологічної цивілізації. Наприклад, за даними щорічного опитування Міжнародного дослідницького центру Геллапа (Gallup International) у 2011 році країни з найвищим «індексом щастя»: Фіджі, Нігерія, Гана, Швейцарія, Нідерланди, Бразилія, Колумбія, Ісландія, Фінляндія. Прикметно, що вважають себе нещасними та є «економічними песимістами», наприклад, жителі таких країн, як США чи Італія. Безліч інших досліджень свідчать, що більш комфортно себе почувають люди, які живуть в селах чи невеликих містах, ніж в у великих, технологічно розвинених мегаполісах.

Втім конфлікт між зовнішньою еволюцією та внутрішнім диким природнім світом людини не просто робить з нас психів, а й все більше загрожує втілитись у якусь фатальну матеріальну форму. Доктор фізико-математичних наук, професор Московського інженерно-фізичного університету Борис Родіонов, вивчаючи ризики знищення людства, приходить до невтішних висновків про те, що «ми живемо на краю прірви і в будь-який момент цей край може рухнути»[6]. І однією з головних загроз він бачить жахливу суміш із психічних хвороб та високотехнологічних небезпек, яку він називає «глобальний суїцид»: «Людство втрачає інстинкт самозбереження, людей тягне до самовбивчих речей. Психіка у людей витончується, при цьому «іграшки» в їх руках стають все небезпечніше»[7].
Зараз різні вчені по різному і на підставі різних критеріїв оцінюють шанси на виживання людства. Вчені, які безпосередньо комплексно вивчають перспективи людства, оцінюють вельми критично наші шанси пережити ХХІ століття. Нік Бостром (Nick Bostrom), директор Інституту майбутнього людства Оксфордського університету, говорячи про шанси знищення людства у ХХІ столітті твердив: «Моя суб’єктивна думка полягає в тому, що буде помилковим вважати цю вірогідність менше, ніж 25%, а найвища оцінка може бути значно більше…». Англійський астроном Сер Мартін Ріс, автор книги «Наш останній час» (2003) визначав таку ймовірність у 50%. Приблизно такі ж відсотки (20-50%) підтримують й інші аналітики.

Ми всі свідомо чи підсвідомо відчуваємо, що стоїмо на порозі великих змін. Кінематографісти як ніхто інший заробляють на нашому передчутті апокаліпсису, нескінченним потоком знімаючи фільми про «кінець світу». Як пише Вікіпедія: «золотий вік фільмів-катастроф розпочався у 1970 році».[8] На рівні деяких урядів, міжнародних організацій, університетів та інших «мозкових центрів» малюються невтішні перспективи для більш інтелектуальної аудиторії.

Не мають значення конкретні сценарії катастрофи. Має значення, те, що система, під назвою людська популяція, в тому вигляді яку ми знаємо має бути зруйнована незалежно від нашого бажання. Руйнування неминуче за законами функціонування усіх систем, які ми, нажаль, не можемо обійти. Кожна система прагне до рівноваги. Ми не можемо безкінечно збільшувати дисбаланс, змінюючи виключно одну зовнішню сторону нашого буття, віддаляючи і, зрештою, протиставляючи її іншій стороні - власному внутрішньому змісту. Зрештою дисбаланс стане критичним та саморуйнівним для всієї системи, що ми і спостерігаємо в зростанні внутрішньої психологічної готовності елементів системи (окремих індивідів) до знищення людської системи як цілісності на фоні різкого збільшення усіх антропогенних загроз (екологічних, технологічних, військових та інших). З одного боку фінал неминучий. Але не все так просто і однозначно.

Спочатку поглянемо на цей дисбаланс системи детальніше.

Наприклад, соціальна еволюція. Сучасні демократія та капіталізм «розвинених країн», як основні вершини соціальної еволюції, це максимум, межа, яку може нам дозволити внутрішня дика природа. Це максимально розвинута можлива форма, якою можна хоч якось примирити, чи, точніше, примусити приречено співіснувати, внутрішній та зовнішній людський світ у масштабах людства. Саме тому Френціс Фукуяма побачив в сучасному стані соціальної еволюції так званий «кінець історії» людства. Побачив і назвав досить влучно, хоч і не зміг побачити справжні причини та наслідки такого кінця.

Наша внутрішня дика і природна психологічна суть вже давно заважає, а точніше суперечить подальшій зовнішній соціальній еволюції. Це протиріччя в «кінці історії» людства не є досягнута «гармонія». Цифри і факти однозначно показують, що це пекло, в якій вариться наша психіка, спричиняючи не лише нервози та апатію, а й підсвідоме чи свідоме бажання врешті покінчити з усім цим «розвинутим» світом. Або хоча б з власним життям в ньому.

Розрив з зовнішньою соціальною еволюцією дає нам причину, мету. Можливість досягнути мети дає розрив між внутрішньою дикою природною суттю та зовнішньою «високотехнологічною» матеріальною еволюцією. Ми стали «мавпою, що грається з гранатою». Нашому існуванню все більше загрожує екологічна, ядерна чи ще якась катастрофа антропогенного характеру, яка по-своєму, «матеріально» оформить «кінець історії» людства. Ці загрози зростають і чисельно і якісно. До вже давно відомих додаються, наприклад, такі, які пов’язані із продукуванням людиною штучних організмів. 2010 року групі американських вчених під керівництвом професора Крейга Вентера (Craig Venter) вдалось отримати одноклітинну бактерію, поведінку якої контролює штучно створений геном,[9] 2011 року про досягнення в цьому ж напрямі заявили вчені з Токійського університету. Або, наприклад, небезпеки, пов’язані із створенням в найближчому майбутньому штучного інтелекту, який перевершить за певними показниками людський (проходження у ХХІ столітті так званої точки технологічної сінгулярності). Не випадково один з авторів універсальної мови програмування Java Білл Джой (Bill Joy) ще 2000 року зі сторінок журналу Wired закликав згорнути дослідження в області нанотехнологій. Та багато, багато інших нових глобальних загроз.[10]

Деталі, способи та наукові можливості людського самознищення не мають значення. Ні майбутні, ні ті, які вже наявні. Багато хто каже (особливо деякі екологи, оцінюючи наявний вплив людини на планету), що ми вже висмикнули чеку з гранати і тепер просто приречено чекаємо свого кінця. Чекаємо, при цьому переглядаючи красиві фільми «Незручна правда» або «Дім» де дається надія, що ми «усвідомимо», «зупинимось» і різко, перед прірвою, змінимо нашу поведінку, психологію, вік яких не один мільйон років, а отже - врятуємось та будемо жити довго і щасливо.

Шкода розчаровувати, але такої казки, напевно, не буде. Ми ті, ким ми поки є. «Звіро-люди»! Ми нажаль, чи на щастя, не такі як всі інші тварини (насамперед, через інтелект), і вже дуже давно не хочемо вдовольнятись даною нам природою чи Богом гармонією. Ми ніколи не турбувались про межі та міру, завжди ставили власні бажання вище за потреби інших живих чи неживих природних систем. Якби було інакше ми б не стали тим, ким ми є і не зайшли так далеко в своїй зовнішній еволюції. Саме тому, висмикнувши чеку з гранати, ми будемо гратись з нею до останньої секунди.

І тут навіть нема сенсу додатково враховувати такий дрібний фактор, як проста схильність людської психіки недооцінювати реальні загрози, до чого призводять так звані «когнітивні викривлення» наявність яких експериментально довели вчені-психологи.[11]

О, ні, ми приречені! Якщо тільки… Якщо нас не встигне врятувати те, що загнало нас в цю пастку.

Ми змінили зовнішню сферу життя системи людська популяція. Дійшли межі, коли вже важко і небезпечно поєднувати тваринну психологічну суть з неприроднім зовнішнім середовищем. Але чому б нам не еволюціонувати нас і всередині? Наздогнати внутрішньо зовнішню еволюцію і ліквідувати дисбаланс системи.

Так, ми не будемо жити в гармонії з природою. А чи в цьому є потреба? Протягом тисяч років ми не відчували цю потребу. Ми стали альтернативною природі силою, яка творила свій світ, руйнуючи природну гармонію радикальними змінами живої та неживої природи. На цьому шляху багато хто повірив в те, що ми можемо все, що природа безсила проти нашого генію, а Бога не існує, або все що ми робимо «схвалено» природою чи Богом. Є противники таких підходів, але зараз нема сенсу включатись в світоглядні суперечки. Наукове питання в іншому.

Якщо ми «творці», то невже еволюція в наших руках, такий ефективний інструмент, який чудово спрацював в соціальному та матеріальному вимірах, був абсолютно безсилий щодо нашого внутрішнього світу? Лише в державі ми існуємо близько десяти тисяч років, і форми державного устрою так само як і економічні формації, не кажучи вже про матеріальний світ, пройшли колосальний розвиток, спрямований нами. То невже, ми навіть не намагались створити нашу гармонію, в нашому штучному неприродному світі? Невже не намагались вплинути на внутрішній світ і теж еволюціонувати його, підтягнути до зовнішньої еволюції?



2. «Псевдоеволюції»

Намагались! І перша спроба пов’язана з релігією. І я маю на увазі не спробу релігії «по своєму» пояснити світ, ні. Я маю на увазі те, що люди з самого початку історії, соціальної еволюції за допомогою релігії спробували, так би мовити, еволюціонувати внутрішню природу людини.

Початок тої людської соціальної еволюції, яка нас остаточно відірвала від тваринного життя, пов'язаний, насамперед, з появою близько 8-9 тисяч років тому держави. Аналогів в природі цієї системи не було. Вона була штучно винайдена людьми і принципово відрізнялась від природних «соціальних» форм життя у племені (стаді, зграї, прайді тощо), якими до того користувались як первісні люди так і чимало тварин.

Звичайно, що і раніше поступово спостерігався початок розриву між внутрішньою тваринною суттю людини та зачатками зовнішньої соціальної та матеріальної еволюції, керованої людьми. Але, очевидно, що саме винахід держави, відмінність цієї структури від природних зразків були настільки великими, що система людської популяції вперше почала потребувати помітної корекції, для «гармонізації» системи, нівелювання спричиненого людьми розриву між внутрішньою та зовнішньою природою. Зберігаючи внутрішню дику природу, виховану мільярди років в дикій природі, було проблематично безконфліктно сприйняти таку неприродну соціальну форму життя як держава.

Китайський філософ Лао-Дзи та його послідовники ще на початку цього шляху намагались популяризувати ідею стримування розвитку держави, її відмінності від природних форм, обмеживши її елементарними формами соціальної організації, які існували до того: одне село – одна держава.

Але для більшості людства стримування власної еволюції ніколи не було вибором. Тому, на самому початку історії, люди зробили примітивний, але по своєму оригінальний фокус. Вони спробували здійснити корекцію системи, ліквідувати розрив, «підтягнувши» внутрішню еволюцію до зовнішньої.

Використовуючи релігію (і всі почуття, які породили це соціальне явище), наприклад, єгиптяни проголосили фараона – живим святим, живим богом на Землі, тобто людиною, принципово відмінної, «еволюційно вищої» внутрішньої суті і природи порівняно з усіма іншими. У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньцзи (син Неба). «Небесний владика» дав тяньцзи країну - Піднебесну, дав йому і народ. Отже, тяньцзи володіє Піднебесною тому, що її вручило йому велике божество, накази якого він і виконує. Обоготворявся також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств - охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця тощо. Тому, «подібно Сонцю, він пече очі, ніхто на землі не може навіть дивитись на нього». Так само у вступі до вавилонських Законів царя Хаммурапі говориться, що Хаммурапі - «могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада, був покликаний великими богами, які дарували йому народ («чорноголових») і направили його, щоб керувати людьми».[12] У Давній Греції та Римі на етапі врядування невеликих полісів (за формулою Лас-Дзи: одне село – одна держава) ситуація потребувала не такої яскравої форми, але вже в епоху оформлення Риму в імперію виник культ імператора як живого бога.

В інших давніх народах релігія використовувалась в схожих варіантах. Ця віра допомагала тримати не еволюціонованих «звіро-людей» у покорі до неприродного апарату, системи, якою керувала принципово якісніша ніж вони людина – верховний правитель, як би він не називався. Пізніше, за часів середньовіччя, цю «еволюціоновану», «Богом позначену» якість поширили на багатьох, ввівши так званий клас «дворян», «шляхти», «людей блакитної крові», в Індії така внутрішня «еволюція» здобула форму відомого кастового поділу і так далі.

Фокус простий, але вся проблема в тому, що це була псевдоеволюція, тобто спроба реальну потребу системи втілити шляхом обману. Оскільки в реальності, звичайно, жоден фараон чи граф нічим не відрізнявся від найостаннішого моряка в найостаннішому шинку. І як тільки, з плином історії, це ставало все більш очевиднішим, то серед ширших верств ширились глузування, знущання над такою бутафорною «еволюцією», зрештою - повстання та пошуки альтернативного шляху політичного, соціального, економічного.

Втім, до кінця ХVІІІ - початку ХХ століття такі пошуки були безрезультатні. Максимум, що могли запропонувати люди в моменти «приступів» протесту (потужні повстання нижчих верств) це спробу замінити відверто «нееволюціонованого» володаря на начебто «еволюціонованого». Тобто - на «гарного», який своїми видатними розумовими, вольовими, душевними якостями наче був вище за багатьох «нееволюціонованих», «звичайних». Але така віра і відбір були надто хиткими.

По-перше, для «звіро-людей» так і не було ясно, як же ж буде передаватись влада у випадку їх перемоги. Якщо знову через фальшиву бутафорію спадковості самого титулу, то тоді який сенс? Усвідомлення такої перспективи часто ще на початку перетворювало повстання у короткотривалий малоефективний сплеск емоцій.

По-друге, навіть якщо накал емоцій був значний і повсталі «звіро-люди» скидали «нееволюціонованого» правителя і ставили «видатного», «найкращого», «посланого Богом», «вищого», то крім проблеми подальшої передачі влади вони постійно потребували «моніторингу» цього «еволюціонованого», для підтримання власного переконання, що він дійсно таким є. А це, після здобуття «еволюціонованим» влади, в силу низки об’єктивних причин ставало для широких мас ускладнено або неможливо. Відповідно в «звіро-людях» руйнувалась віра в те, що вони не помилились. З’являлись сумніви, втрачалась хитка наявна «легітимність», чим користались різні опоненти, посилюючи гниття «нової влади». Зрештою чимало «приступів», які спочатку закінчувались перемогою закінчувались втратою «еволюціонованим» прихильників і влади, або на користь третьої особи, або на користь, того кого тільки-но перемогли.

По-третє, навіть якщо авторитет такого «великого» і «видатного», який переміг на хвилі «приступу» був величезним, однозначно ця «еволюціонована» якість ніяк не передавалась спадкоємцю. А отже зі смертю «еволюціонованого» лідера необхідно було знову на масовому підйомі чи якимось іншим чином шукати «видатного», що було в масштабах країни практично неможливо. Не кажучи вже про те, що насправді, жоден обраний в такий спосіб не був «вище», «краще», тобто не був еволюціонованим.

Тому до ХХ століття «звіро-люди» навіть за «успішних» народних повстань зрештою скочуватись до старої схеми, про «помазаність» Богом будь-кого, та його «вищість» за самим формальним титулом, який зазвичай передавався спадково. Пізніше, за часів демократії ХІХ ст. і особливо ХХ ст. технічні, організаційні можливості начебто дали змогу всім на масовому підйомі під назвою «вибори» обирати «найкращого». Але ця ідея одразу померла під шаром маніпуляцій, піару, політичних технологій та шоу. Всі швидко втратили ілюзії, що за демократії нами правлять хоч на крихту «кращі» за нас. Якраз навпаки, зазвичай люди вкрай скептично ставляться до моральних якостей «обранців», а політик у багатьох випадках став синонімом як мінімум нещирості.

Отже інших варіантів суспільства з «еволюціонованими» людьми, навіть на рівні хоча б одного «правителя», людство запропонувати не могло. Не вистачало наукової бази та технічних можливостей. Томас Мор, Томазо Кампанела та інші утопісти проектували «нове суспільство», в тій чи іншій мірі передбачаючи, що їх будуть створювати «нові люди», але не могли пояснити механізму як стати «новими людьми», як змінити, еволюціонувати внутрішню суть, підняти її на більш «високий», «свідомий», «суспільно-корисний», людинолюблячий рівень.

Натомість діюча протягом тисячоліть бутафорія, фокус з тим, що правителі держави - «люди блакитної крові» не такі по своїй природі, як підлеглі «звіро-люди», незважаючи на свою театральність, не просто існувала та діяла в силу відсутності життєспроможної альтернативи, а й володіла ключовою для еволюційності (хоч і фальшиво реалізованою) рисою – спадковістю досягнутого рівня.

Це принципово важливий момент. Ця риса ключова, бо виходить з самої логіки покращень, логіки того, що ми називаємо еволюцією. За типовим визначенням еволюція означає сукупність усіх змін у популяції організмів протягом поколінь[13], що можливо лише за наявності механізму передачі набутих змін наступним поколінням (наприклад, генетично у біологічній еволюції).

Соціальна та матеріальна зовнішня еволюція дійсно володіли таким механізмом передачі досягнутого усією популяцією рівня наступним поколінням. Такий рівень передавався як у вигляді готових результатів, якими могла користуватись більшість суспільства, так і в деталях технології їх досягнення, досвіду суспільного використання та помилок.

Нажаль, щодо внутрішньої еволюції людини, така передача досягнутого рівня для подальших змін виявилась можливою лише з використанням біологічного механізму, тобто генетично, а не з використанням зовнішніх матеріальних аудіо-візуальних засобів (голос, письмо тощо).

Люди, звичайно, протягом власного життя «удосконалювали» себе на свій лад. Дехто на цьому шляху дійсно, а не бутафорно ставав «святим», по своєму, людиною нової якості. Такі люди могли «піднятись» над тваринною суттю, усвідомити те, що було дано не багатьом, переосмислити сенс існування, внутрішньо перевчити чи, принаймні, ефективно стримувати свої інстинкти та бажання, досягнути інших «внутрішніх новацій».

Але такий шлях був завжди мертвим, «імпотентним», бо не мав жодного відношення до справжньої еволюції, не давав жодних наслідків не лише для всієї людської популяції, а навіть для нащадків людини, яка «еволюціонувала». Вся ця «нова», навіть максимально, так би мовити, еволюціонована якість помирала разом з її носієм. І вдосконалювати та контролювати її міг теж лише сам носій.

Виявилось, що такі зміни ніяк, в тому числі генетично, передати неможливо. Були спроби передати цю якість через виховання, але виявилось, що це працює дуже незначною мірою. Крім того, це сильно залежить від педагогічного таланту «еволюціонованого». Крім цього, велику роль відіграють інші зовнішні фактори та внутрішні характеристики того, хто виховується.

Одним словом, життя засвідчило, що навіть за найсприятливіших обставин все одно в третьому-четвертому поколіннях діти повністю втрачали «святу», «нову» якість, якої досяг їх предок і нічим не відрізнялись від нащадків тих, хто такого «еволюційованого» предка не мав. Вони проходили власну, так би мовити, псевдоеволюцію з нуля. Зауважимо, мова йде про найефективніший, як вважається спосіб: від батьків до дітей на власному прикладі батьків. Інші способи передачі такої псевдоеволюції, в тому числі, через книжки та інші матеріальні носії інформації мали ще менший коефіцієнт корисної дії.

Внутрішні зміни протягом окремого життя людини, спрямовані лише на цю людину виявились для всієї людської популяції не внутрішньою еволюцією в традиційному значенні, а внутрішнім, психологічним «бігом на місці».

Тривалий час головними атрибутами такого «бігу на місці» були різноманітні більш чи менш докладні «інструкції» з моральної псевдоеволюції на кшталт Біблії, Корану, міфів, казок тощо. В наш час віра в результативність та корисність таких зовнішніх «інструкцій» невелика. І такі «інструкції» суттєво зменшились, перетворившись на коротку персональну «брошурку», в якій містяться самозредаговані власні внутрішні «моральні кодекси».

В масштабах окремої людини дотримання такої брошури дає право вважати себе «еволюціонованим» до сумнівного рівня «цивілізованої» чи «нормальної» людини. В масштабах людства такий «біг на місці» дає стабільний генетично та соціально спадкований нульовий внутрішній рівень тих же печерних «звіро-людей».

На відміну від такого «бігу на місці» релігійно освячений фокус з «блакитною», «аристократичною кров’ю» був хоч і ілюзією, проте володів ключовою для еволюції рисою. За допомогою механізму, запозиченому з біологічної еволюції - генетичному спадкуванню, новим поколінням правлячої еліти передавалась досягнута предками, а фактично, встановлена формальним титулом, «вища», «еволюціонована», «елітарна» внутрішня природа, як певне психологічне обґрунтування права на керування нееволюціонованими «звіро-людьми».

Але, як вже зазначалось цей фокус був лише псевдоеволюцією. В реальності ніякої внутрішньої еволюції не відбувалось. Характер псевдоеволюції на відміну від справжньої еволюції відобразився в тому, що зовні виглядало так, наче еволюціоновані керівники держави «застигли» на одному еволюційному скачку, переході на один рівень – людей з внутрішньою «шляхетністю», «аристократизмом», «богообраністю». Більше цей рівень не змінювався і не еволюціонував. Що цілком зрозуміло, оскільки навіть перший рівень такої псевдо еволюції був фальшивим. Якби ж керівники ще й цю фальш постійно «віртуально» «еволюціоновували», віра в неї «звіро-людей», та хоча б номінальна їх лояльність до влади були б втрачені ще на початку. Але людство свідомо чи підсвідомо не робило такої помилки. Хоч і запропонувати справжню альтернативу цій псевдоеволюції теж не могло.

Поступово рівень освіти, комунікації (насамперед завдяки книгодрукуванню), матеріального статку досяг такого рівня, що очевидність фальшивого релігійного фокусу з «богообраністю» правителів вже не дозволяла зносити цю гидку та смішну для багатьох бутафорію. До того ж, правителі «блакитної крові», не перебуваючи в реальній еволюції, з часом самі, сп’янені стабільністю свого статусу, влади, грошей та безкарності публічно вели себе все більш і більш «не шляхетно», «не еволюціоновано», і навіть іноді гірше підлеглих «звіро-людей». Цим вони самі прискорювали руйнацію цього соціального самообману, який тривав тисячоліття. В підсумку з ХVIII століття людям «блакитної крові», в тому числі монархам, «звіро-люди» активно почали рубати голови, розстрілювати, позбавляти привілеїв. Взагалі суспільство почало позбуватись казки про відмінність, «вищість» людей «блакитної крові».

При такому процесі соціального «прозріння» в епоху під назвою «Просвітництво» стала популярною очевидна теза про справжню природну однаковість усіх людей, оскільки виявилось що, насправді, всі є «звіро-людьми». Ця теза втілилась в ідеї про політичну, соціальну рівність (демократія, рівні права людей), рівність економічних можливостей (капіталізм), культурну свободу тощо.

Світ, збудований на обмані, гинув. Багатьох радувало настання ери правди, але швидко виявилось, що насправді правда не стільки радісна, скільки жахлива.

Швидко стало зрозуміло, що світ, який тримався на обмані і проіснував тисячі років був далеко не випадковістю а закономірністю. Більше того в цьому світі хоча б зовнішньо система зберігала рівновагу. Фальшиво, але внутрішня еволюція підтягувалась до зовнішньої і система виглядала цілісною, гармонійною, такою що була впорядкована, прогнозована та стабільна. Без такого психологічного соціального самообману, провалля між внутрішньою природною та зовнішньою людською еволюціями та нічим не прикрита правда про те, що ми всі досі печерні «звіро-люди» робили всю систему людської популяції нестабільною, хаотичною, не прогнозованою.

Руйнація впорядкованого на брехні світі, опорою якого була «еволюціонована еліта блакитної крові» і прихід хаосу («свободи») світу правди «звіро-людей» викликав колосальні катаклізми в усіх сферах. Демократія, капіталізм наприкінці ХІХ – початку ХХ століть настільки розладнали механізми управління багатьох держав, що низка з них просто зникли (насамперед Австро-Угорська, Російська та Османська імперії). Інші, лихоманило від повстань, революцій, демагогів, виборів, визвольних воєн, змін урядів, економічних криз та інших катаклізмів. Наступав час світу так званого «громадянського суспільства», яке за висловом видатного філософа Георга Гегеля, є нічим іншим як «війною усіх проти всіх».

Саме в цей час свобода економічних, політичних можливостей, свобода особистості (свобода слова, свобода думки, релігії і так далі) та ліберальна масова культура яка межувала з вседозволеністю та аморальністю зламали хребет церкви та всієї декларованої «аристократичної» моралі. В кращому випадку порвали товсті та деталізовані тисячолітні «інструкції з моральної внутрішньої еволюції» на зразок Біблії, в на дрібні модерні «брошурки». В гіршому – пропагувався культ тотальних задоволень, егоїзму та відсутності жодних моральних обмежень. Еріх Фром писав: «докорінні зміни, які відбулись у XVIII ст., і покликали до життя такі керівні принципи економічної поведінки як радикальний гедонізм та безмежний егоїзм».

Прикметно, що на цей час припала найкатастрофічніша епідемія за всю історію людства – пандемія так званого «іспанського грипу», яка вразила близько 30% населення планети та забрала життя від 50 до 100 млн. чол. або 2,7 - 5,3 % населення планети. Не виключено, що це простий збіг, хоча думаю, що в світі все значно більш взаємопов’язане, ніж нам здається.

Отже, на початок ХХ століття людство опинилось у повному хаосі, зруйнувались усі політичні, економічні, моральні стрижні, суспільні катаклізми наростали в усіх сферах, ширились ідеї анархізму. Не дивно, що такі зміни ввижались багатьом передвісниками кінця світу. В цій ситуації система людської популяції для самозбереження вимагала швидку заміну відкинутої псевдоеволюції. Різко зросла потреба на порядок, новий «згармонізований» світ, в якому будуть жити нові люди в яких внутрішня еволюція нарешті відбудеться і буде по справжньому відповідати зовнішній еволюції.

Перед тим, як ця потреба втілилась в якусь ідею, слід сказати про дві передумови, які зрештою визначили форму майбутніх ідей, через які людство спробувало ліквідувати розрив, збалансувати систему та вийти з пастки.

По-перше, люди у середині ХІХ - початку ХХ ст. настільки увірували у всесильність свого впливу зовні як на природу (підкоренням як здавалось досі непідвладних природних сил), так і на соціальне середовище (давши можливість через демократію і кухаркам і шахтарям брати «керувати» державою), що почали вірити в те, що зміна зовнішнього середовища, якимось чином змінить і їх самих. Цій помилці невчасно і ненавмисно сприяли цілком правильні висновки біологів ХІХ ст. (Чарльз Дарвін та інші) про те, що еволюція, зміна певних якостей серед тварин та рослин відбувається під тиском вимог зовнішнього середовища.

По-друге, внаслідок багатьох чинників зовнішньої матеріальної та соціальної еволюції (рівень соціальної організації, комунікації, освіченості, знань загалом тощо) для підтримки (в тому числі збройної) ілюзії гармонії з внутрішнім світом, наявності внутрішньої еволюції, необхідно було постійно розширювати коло «еволюціонованих». Так, якщо спочатку, для виправдання соціальної еволюції, тримання «темних» і забобонних «звіро-людей» у покорі вистачало однієї «еволюціонованої» людини – фараона, царя, то потім, довелось поширити «еволюцію» на широкий прошарок людей «блакитної крові». Зрештою, коли і ця «розширена» «ширма» перестала втримувати «звіро-людей», які переконались в однаковості усіх, людство постало перед неминучою необхідністю мислити, як «еволюціонувати» вже всіх.

Таким чином, на стику цих двох передумов та після руйнування казки про «людей блакитної крові» та оголеної правди про паску, в якій перебувало людство у ХІХ - початку ХХ століття, тодішня політична думка і висунула ідею тоталітарного суспільства з варіантами нацизму та комунізму. В цих режимах наче б то, внаслідок перебування у зовнішньому новому світі народиться, або як мінімум виховається, нова людина, відбудеться внутрішня еволюція в масштабах усього суспільства. А потім, в свою чергу, настануть нові перспективи, форми економіки та соціального життя.

Різні теоретики на кшталт Карла Маркса, Фрідріха Ніцше заклали відповідні філософські підвалини. При цьому, комунізм в цьому плані був більш детально розроблений. Спочатку він передбачав, що внаслідок ідеї, на плечах фанатиків «звіро-людей» збудується нова соціальна дійсність – «соціалізм», яка буде лише проміжним етапом, призначеним для еволюції, формування «нових людей». А вже потім ці «еволюціоновані» люди будуть здатні еволюціоновувати далі зовнішній світ і будувати комунізм. Саме з появою нових людей та переходу до комунізму, за Марксом, і почнеться справжня історія людства. Людства в повноцінному розумінні цього слова, як гармонійного поєднання внутрішньої еволюціонованої суті та зовнішнього еволюціонованого світу, а не в значенні суспільства «звіро-людей», що роздираються протиріччям між тваринною суттю та людським зовнішнім соціальним та матеріальним середовищем. До цього моменту Маркс вважав триває передісторія людства. А я б сказав, що це просто історія «звіро-людей».

Комуністичний ідеолог Лев Троцький 1917 року писав: «Людство, homo sapiens, який застиг, знову надійде в радикальну переробку і стане… об’єктом надскладних методів штучного відбору… Людина поставить себе за мету оволодіти власними почуттями, підняти інстинкти на вершину свідомості, зробити їх прозорими… і тим самим підняти себе на новий щабель – створити більш високий суспільно-біологічний тип, якщо завгодно, надлюдини»[14]. Ф.Ніцше також в якихось моментах вірно відчував загальний напрямок: «Людина – це міст між тваринами та надлюдиною». Або в системі визначень, які використовуються тут можна сказати, що сучасні «звіро-люди» це міст, перехідна ланка між тваринами та людьми.

Звичайно, Ніцше мав до нацизму непряме відношення. Основні ідеологічні підвалини заклали вже безпосередні творці нацизму. Саме вони шукали, в тому числі і за допомогою медиків, дослідів, спроб генетичної селекції (ідея СС) практичні шляхи створення «надлюдини». Ніцше не стільки задумувався над тим, як саме створити надлюдину, для нього це так би мовити ідеал, людина майбутнього, скільки констатував вже наявний, так би мовити, поділ на «господарів» та «рабів» та закликав до панування «господарів». Тобто, по суті, взагалі не йшла мова про здійснення внутрішньої еволюції, а про закріплення якогось суспільно-корисного поділу серед наявних людей: "порядок каст, ранговий порядок, – лише формулює вищий закон самого життя; роз’єднання… потрібне для підтримки суспільства, для того, щоб зробити можливими вищі та найвищі типи". Ідея такого практичного втілення рангового поділу ще більш утопічна ніж тоталітаризм, але не про Ніцше мова.

Отже, і комуністи, і нацисти на практиці намагались в жорстких зовнішніх умовах еволюціоновувати, робити принципово «нову людину, яка гармонічно поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту та фізичну досконалість» (з програми комуністичної партії СРСР 1962 року). За тоталітаризму така внутрішня еволюціонована суть була би однотипною, але контрольованою зовні суспільством, а значить, здатної до модернізації самим суспільством, до реальної еволюції. І спочатку багато хто, навіть серед пересічних людей вірив в те, що ця формула спрацює і в нових соціальних умовах і людина стане іншою…

Звичайно, багатьох, на початку ХХ ст., така загроза тотального втручання у незайманий дикий світ внутрішньої природи людини лякала. Але, для системи під назвою людство, це давало надію, нарешті на досягнення гармонії із зовнішнім світом. Після хаосу та жахів демократії, яка лише зруйнувала мрії про «рай на Землі» і дала відчуття приреченості і безвиході втручання у внутрішній світ людини, який пропонували тоталітаризми давало надію на щастя, на те, що внутрішня еволюція яка відповідає зовнішній, та піднімає усе людство до нових горизонтів розвитку взагалі можлива. І люди підсвідомо отримували певний спокій, комфорт, відчуття порядку і визначеності, напрямку, віру в «світле майбутнє».

Природно, що на початку, фанатики тоталітаризмів розуміли необхідність винищити тих «звіро-людей», хто «не усвідомив», «не зрозумів» і таким чином стоїть на заваді новим перспективам і «справжній» історії «справжнього» людства, його майбутнього щастя. Тому нищили супротивників не від «кровожерливості», а як вимушений захід. Принаймні, так собі казали і в це вірили. Необхідно було «залізною рукою загнати людство до щастя» (популярне гасло російських комуністів в 1918-20-х роках), тому варто переступити болісні моральні бар’єри, для побудови нового світу, де буде нова мораль. Спочатку ж «будівничі нового світу» мали пожертвувати собою.

При практичній реалізації цих ідей і виникли Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні та інші «диктатори» та «вожді», які самі по собі, мало в чому винні. Це були просто окремі люди з кісток та м’язів, без жоднісіньких суперздібностей. Вони не були над людьми, суперлюдьми. Єдина їх провина – вони вміло могли ретранслювати та реагувати на потреби мільйонів, які їх висували, підтримували, вмирали за них. Зараз так само по землі ходять тисячі, якщо не мільйони потенційних та явних Гітлерів, Сталінів та інших «вождів», але ніяких потрясінь це не викликає. Зараз інші люди з іншими погляди на реалізацію тих чи інших потреб, а відповідно, інші ретранслятори та реалізатори цих потреб. А тоді…

Озброївшись кожен своїми ідеологічними витоками та розвинувшись на початку ХХ ст. тоталітарні комунізм та нацизм вмістили в себе (крім жахливо помилкових та трагічних ідей та практик) третю спробу людства (після фараонів та людей «блакитної крові») підтягнути внутрішню еволюцію людини до зовнішньої. Хоч тут можна рахувати по-різному. Це була одночасно і перша спроба «еволюціонувати» величезну кількість людей, з наміром еволюціонувати все людство. Це був другий варіант псевдоеволюції, який тримався на вірі в ідею, а не на наукових практичних досягненнях. Тобто спочатку, релігія підтримувала панування фараонів та людей «блакитної крові» в традиційних суспільствах, потім ця ж віра, тепер вже в світле майбутнє, забезпечувала панування партії у тоталітарному суспільстві.

Отже для багатьох людей того часу тоталітаризми несли із собою шанс, віру в те, що ми можемо не лише зовні вийти з печери, одомашнити тварин та рослини, збудувати державу і видати закони, а й перестати бути дикунами, тваринами внутрішньо, перестати дурити себе фокусами або «бігти на місці» та нарешті одомашнити внутрішніх «тварин та рослин» у вигляді наших інстинктів, почуттів, способі мислення, зробити перший еволюційний крок. Ось що несли в собі крім всього іншого тоталітаризми. Мрію, що була породжена потребою!

Це вже інша справа, що ці мрії розтанули, а віра змінилась гірким розчаруванням. Бо нічого не змінилось. Виявилось, що навіть при найжорстокішому зовнішньому тоталітарному терорі та контролі, при щирій внутрішній вірі більшості суспільства в можливу внутрішню еволюцію все одно людина, навіть «найпартійніша» та «найідеологізованіша» не могла опиратись своїм генам, лишалась «звіро-людиною» з примітивними, інстинктами жаби чи гліста, та бажаннями, емоціями печерної людини. Ідея виявилась знову псевдоеволюцією. Точніше, не виключено, що за ідеальних і гуманних нових зовнішніх умов, дійсно, за аналогією з тваринами в природі люди поступово би змінюватись самі, на генетичному рівні. Але для таких змін, як свідчить природна еволюція, потрібно дуже багато тисяч, якщо не мільйонів років, що все одно робить саму ідею нереальною, абсурдною.

Спостерігаючи тоталітарні суспільства, письменник Джорж Оруел написав 1948 року книгу «1984» в якій спробував відповісти на питання, за якої б умови тоталітаризм продовжив існування. Він вводить «поліцію думки» і каже про те, що для того, щоб досягнути стабільності такої системи, уникнути розчарування, необхідно за допомогою «поліції думки» навчитись максимально жорстко та докладно контролювати самі думки кожної людини.

Він був частково правий. Так на певний час можна було б втримати систему. Але тут є «але». Справа в тому, що у цьому випадку також мова не йде про справжню еволюцію, а лише про консервацію мрії, яка згнила (появу нової людини) і яка в згнилому вигляді виявилась зацементованою всесильним апаратом, який був покликаний реалізовувати мрію. Відповідно ніякої нової, еволюціонованої та покращеної якості суспільства та економіки при цьому бути не може, а всі наявні ресурси будуть проїдатися колосальними організаційними, матеріальними зусиллями для пошуку «думкозлодіїв» та їх «виправлення». Зрештою, як правильно, натякається в романі (постійне зменшення харчування, погіршення усього побуту), ця система буде прямувати до самовиснаження та саморуйнування.

Реальний СРСР на відміну від Океанії з книги Оруела просто згнив всередині після того, як у 60-х-70-х роках стало очевидно, що ніякої нової моралі, «надлюдини» та комунізму не буде. В це перестали вірити навіть самі високопоставлені члени партії і сам каральний апарат. Ідея згнила і згнив увесь апарат, який її мав втілювати. І це при тому, що він мав не просто не зменшувати потужність, а за таких умов навпаки, як у Оруела, збільшувати потужність, адже кількість «думкозлодіїв» швидко росла. А в підсумку усі верхи СРСР з усім державним і каральним апаратом і всім народом стали «думкозлодіями». Ніхто не вірив в те, що робилось і в мету, для чого це робилось. І коли система, в наслідок легкого вітерця зі шпарини «залізної завіси», почала руйнуватись як картковий дім, ніхто в СРСР і пальцем не поворухнув, щоб зберегти цей мертвий, нікому не потрібний формальний комуністичний панцир. І вся ця тоталітарна система, що підтримувався державою, чий образ наводив на інших страх зникла тихо, непомітно і за лічені секунди як і сама держава. На її місці утворились держави знову на старому, як саме людство, принципі національно-культурних відмінностей.

Гірко розчарувавшись в тоталітаризмах та авторитаризмах (недолуга тінь тоталітаризму), людство, в тому числі і посттоталітарні держави, приречено повернулось до демократії, капіталізму та моральних стрижнів «громадянського суспільства», якщо такі є. Інших варіантів людство просто не бачило. Цю депресивну та розпачливу приреченість підсумував, виступаючи 1947 року в англійському парламенті, прем’єр-міністр Вінстон Черчіль: «Мені часто доводилось чути, що демократія — найгірший спосіб керування державою, але всі інші способи, які людство коли-небудь пробувало ще гірші».[15] Теж саме можна сказати і про капіталізм. Хоча вимушений вибір капіталізму Вінстон Черчиль обгрутнував інакше: «Головна вада капіталізму – нерівномірний розподіл благ, а головний позитив соціалізму – рівномірний розподіл злиднів».

Такий мислитель і фахівець з нашої внутрішньої природи, як Зігмунд Фрейд так само не зміг знайти вихід із пастки і скептично ставився до можливості порятунку людства з цієї пастки. Він міг хіба що запропонувати «косметичні» засоби на кшталт «психоаналітичної терапії та правильно організованої соціалізації» людей, в які, схоже, сам не особливо вірив.

Пастка - незадоволена потреба у внутрішній еволюції, компенсації розриву з зовнішньою еволюцією не зникає, а як я вже писав, лише набуває критичної гостроти, яка не може тривати довго. Більше того, після тоталітаризмів та інших дрібніших провальних спроб така потреба стає більш досвідченою. Не купляється на чергові фантазії, як наприклад про те, що так звані діти-індіго являють собою «нову», еволюціоновану расу людей та подібні казки псевдоеволюції. Ця потреба більше не повірить в можливість виховання «нової людини», яку буде робити «нове суспільство» у варіанті тоталітаризму чи у варіантах Еріха Фрома та інших «гарних» «мислителів-утопістів».

Але в реальності вихід є. Але не такий, про який мріють романтики, що вірять у перемогу доброго та розумного начала в нинішній людині. Ні, я кажу про реальний вихід для виживання. Хоча загалом виходів три.



3. Наші варіанти

Перший найпростіший і найбезглуздіший – покінчити з собою за допомогою ядерної, хімічної, біологічної чи іншої зброї, або якогось «несподіваного» антропогенного катаклізму. Як я вже казав пастка розриву між внутрішньою суттю та зовнішньою матеріальною еволюцією вже давно зробила з нас мавпу з гранатою. По суті цей шлях це самогубство, «мінус».

Другий шлях лише трохи складніший і теж малоперспективний. Не покінчити з собою, а лише «придушити». Завдяки тій же зброї, тотальній війні чи ще чомусь, зруйнувати в тій чи іншій мірі весь існуючий світ, соціальну структуру, економіку і так далі. І на цих уламках почати спочатку, або, принаймні, з того рівня, на який ми самі себе відкинемо. Шлях не такий вбивчий, як попередній, проте і не прогресивний, бо по суті мова йде про повторення того ж шляху, який вже пройшли, лише в новій редакції, але без якісних змін. По суті це перезавантаження, біг по колу, циклічність, «нуль».

Третій шлях – нарешті здійснити реальну еволюцію, «плюс». Колись Альберт Ейнштейн стверджував, що «нам буде потрібна принципово нова манера мислення, щоб людство вижило».[16] І допомогти нам в новій манері мислення реально зможе не сподівання на мільйон років природної внутрішньої еволюції в зовнішніх нових умовах, а відносно швидка штучна еволюція самою людиною своєї внутрішньої суті, психології та, зрештою, тіла.

Зараз стає все більш очевидно, що ця внутрішня зміна відбудеться з використанням наукових технологій, які дозволять здійснювати і фіксувати зміни на генетичному рівні, чи, можливо, ще якось. Але ці зміни будуть реально (а не так як при тоталітаризмі) контрольовані та такими, що будуть редагуватись суспільством в той чи інший спосіб. З часом ці зміни наберуть визначеного стратегічного напрямку, людство окреслить чого воно хоче, що бажає поліпшити, прибрати чи додати у внутрішній природі людини. Ці орієнтири будуть підбиратись відповідно до економічної, політичної, військової, медичної та інших доцільностей, в тому числі зважаючи на потребу зменшення злочинності тощо.

Поступово, після отримання певних позитивних результатів, ці зміни торкнуться критично достатньої сукупності людей, що дозволить змінювати, еволюціонувати все суспільство далі, в тому числі пропонуючи нові рівні соціальної структури, економіки, політики, культури тощо. Напевно, що на цьому шляху будуть змінені не лише наші внутрішні психологічні параметри, а й інтелектуальні та й саме тіло. Більше того, не виключаю, що генетична «модернізація» людини почнеться саме з тіла (збільшення тривалості життя, ліквідація більшості хвороб, можливо коррекція системи репродукції тощо).

В принципі вже зараз ми бачимо низку ознак такого сценарію. Не буду наводити масу останніх наукових результатів в цьому напрямку. Про це можна прочитати будь-де. Відзначу, що одночасно з цими вражаючими результатами, в світі росте кількість прихильників втручання, зміни природи людини на генетичному рівні. Поки що це переважно вузьке коло інтелектуалів (науковці, філософи, астрономи тощо) які відомі під назвою «трансгуманісти». І їх ідеї не набудуть політичної актуальності, доки практична можливість та корисність для економіки, політики, системи охорони здоров’я, безпеки та інших систем суспільства не буде доведена експериментально вченими, а необхідність руху в цьому напрямку не буде схвалена певною критичною масою суспільства. Проте пройти цей рятівний шлях ми можемо просто не встигнути.

Що ж. Перші два шляхи, насправді, хоч і кожен по своєму оформлюють «кінець історії» людства, чи точніше «звіро-людей». Хоча специфіка другого шляху в тому, що він нестабільний і може як постійно перебувати в циклічному режимі так і закінчитись першим чи третім варіантом. Але лише третій шлях дає перспективи нових суспільств, формацій, стосунків та подальшої історії.

Яким шляхом підемо ми? Поки не відомо, незважаючи на те, що багато що вказує на перший варіант. Втім перед тим, як піти якимось з цих шляхів, ймовірно в нас ще буде невелика можливість протягнути в тому стані в якому ми перебуваємо зараз. Тобто технічно ми, можливо, ще зможемо дещо розвинутись, не переходячи на жоден зі шляхів. В тому числі і в соціальній еволюції можлива спроба зробити «косметичну операцію» через додаткове поглиблення примусової соціальної, політичної диференціації серед людей.

Що я маю на увазі. Наприклад, зараз можна заборонити виховувати дітей хронічним алкоголікам та наркоманам. Також заборонено обирати владу особам до 18-21 року (як де). В деяких країнах є і інші обмеження. Втім гадаю, що спроба якось «косметично» продовжити існування нашого світу в нинішньому вигляді спричинить розширення різних соціальних обмежень і відповідно науково, політично, економічно, соціально обґрунтованих привілеїв для інших. Це стосується і виховання нових людей і права брати участь в організації влади, виборах тощо. Можливо, будуть вводитись інші обмеження, які так чи інакше, будуть намагатись несміливо вибудувати якісь невеликі риси суспільно закріпленої та визнаної соціальної нерівності, ієрархії.

Не виключаю, що людство ще раз наступить на граблі «псевдоеволюції» зліпивши докупи весь непрацюючий вже мотлох. Я маю на увазі і вищевказані «косметичні» заходи і високогуманну «соціалізацію» і модернізований тоталітаризм, хоча б і у вигляді «світового уряду», який буде монопольно поширювати свою волю (звичайно, в ім’я великої цілі - порятунку людства) на всі держави світу. Щодо останнього, то на думку про ці «граблі» наводить інформація про рекомендації, які оголошені в червні 2012 року на Конференції ООН в Ріо-Де-Жанейро зі сталого розвитку. Там оприлюднена доповідь більше тридцяти вчених з провідних університетів 13 країн світу (16 березня цього року вона була оприлюднена в інтернет-виданні «Наука» (Science). Доповідь, присвячена 10 рокам оцінювання можливостей міжнародних організацій для вирішення лише екологічних проблем (в тому числі щодо клімату). Вчені визнали, що для того, щоб уберегтись від катастрофи «людство має змінити курс», тому необхідно радикально посилити міжнародні інституції.[17] Тобто мова йде по суті про перспективи «сильної світової руки», світового уряду, який буде регулювати багато питань (економіка, екологія, озброєння, технології і так далі) життя усіх країн світу. Формально, можливо, це буде виглядати як «врядування вчених», «мудрих», які «рятують людство». Але насправді, це все нічого принципово не вирішує, а відповідно потоне в усіх недоліках мислення «звіро-людей», і тому не лише не відведе нас від прірви, а й, можливо, пришвидшить її.

Будь-який, навіть науково обґрунтований та змотивований «порятунком людства» зовнішній примус над внутрішньою дикою природою людини абсолютно безперспективний та в сучасних умовах небезпечний. Але буде прикро, якщо для того, щоб це зрозуміти, людству знову доведеться заплатити велику ціну. Крім того, що ця ціна, можливо, буде куди більшою за ціну тоталітаризмів ХХ століття і, можливо, посмертною.

Особисто мені, будь-які спроби ще якось зовні продовжити «красиво» збільшувати розрив між еволюціями, нічого радикально не міняючи з самою природою людини, нагадують сучасний розвиток медицини. Коли вона тужиться, тужиться, робить фантастичні новації щоб продовжити життя, але насправді лише продовжує до максимуму «здорову» частину незмінного проміжку життя, на який медицина не може вплинути. Тобто середня тривалість життя доходить до 80-90 років, але... Це нічого радикально не дає. Подовжується не тривалість життя, а тривалість старості. В 70 років людина все одно буде жити наче їй 70, а не так коли їй було 30 чи 40. І сенс жити у проміжку 80-120 років вельми умовний, сумнівний, «філософський» і не має якогось корисного практичного значення для всього людства. При цьому при існуючому підході медицини щодо зовнішнього лікування тіла реальну тривалість життя збільшити неможливо. Як визнав один з засновників The Gerontology Research Group, всесвітньовідомого об’єднання вчених, що займаються питаннями довголіття, доктор медицини Стівен Коулс: «складається враження, що на геному рівні існує невидимий бар’єр, який заважає Homo Sapiens прожити довше 125 років».[18]

Так само і спроби подальшого вдосконалення зовнішнього світу (соціального, матеріального) при нашій пастці це «косметичні» заходи, які лише підтягнуть нам «щоки», приберуть зморшки, зроблять зовнішній блиск, дадуть фальшиву ілюзію контролю, але реально нічого не вирішать. Ми - старі. Сучасний стан, це старість людства, яку ми лише продовжуємо, це кінець історії «звіро-людей». Нічого вже не зміниться на краще і нічого нового не буде. Нічого… Крім смерті, або, в кращому випадку, повернення в минуле. Якщо ж, звичайно, ми не встигнемо витягнути себе з пастки тим же чином, яким загнали – використовуючи власний інтелект для зміни природи. Тільки тепер вже – внутрішньої.

Втім, досі є такі, які думають, що демократія, сучасний «соціальний» капіталізм та «права людини» в їх нинішньому «гуманному» вигляді поведуть людство і далі через тисячоліття. Якщо ви серед них, ви – утопіст, і я не до вас говорю.



4. Нюанси «третього» шляху

Що буде якщо ми все ж підемо третім шляхом? Я не виключаю, що в силу якоїсь фатальної помилки він теж може закінчитись переходом на перший чи другий шлях. Втім тут є один принциповий момент. Це єдиний шлях, який є «активний», передбачає лінійний, спрямований розвиток, який керується самою людиною, а точніше розумом людини, а не світом диких природних внутрішніх законів психіки, інстинктів чи зовнішніх законів дикої природи. Тобто це єдиний шлях, який буде контролюватись інтелектом, саме тою якістю, яка завела нас так далеко в зовнішній соціальній та матеріальній еволюції від нашого природного середовища.

Тому, як засвідчила зовнішня еволюція, при третьому, «активному» варіанті, незважаючи на неминучі помилки, ми маємо більше шансів, не просто зберегти себе, ліквідувавши розрив між внутрішнім диким природнім світом та зовнішнім антиприродним, а й далі поліпшити своє життя (цього разу і як внутрішнє так і зовнішнє), суттєво збільшити свої шанси на виживання і весь подальший розвиток, яким би він нам не уявлявся.

Що буде з рештками зовнішньої та внутрішньої природи я не знаю. Для зовнішньої природи, навпаки, лише перший варіант, тобто самознищення людства є «плюсовим», який залежить від неї, а відповідно має хоч якусь перспективу. Всесвітній союз охорони природи, Міжнародний ботанічний конгрес, і більшість біологів в світі вважають, що глобальне масове вимирання біологічних видів на планеті вже йде повним ходом. У 1998 році соціологічна кампанія Harris Poll виявила, що з 5000 членів Американського інституту біологічних наук 70% вважають, що зараз триває те, що вони називають «Шосте Вимирання».[19]

Обидва інших шляхи людства загрожують природі бути залежною від милості людини, від її рішень, успіхів та помилок. Цікава і трагічна протилежна взаємозалежність. Внутрішня природа людини, всі ті тваринні інстинкти, емоції, мислення теж будуть захищатись, чинити спротив втручанню в них. Можливо, їх теж збережуть у вигляді певних внутрішніх психологічних «заповідників», «зоопарків», для розваги.

Якщо ми все ж встигнемо дійти усвідомлення необхідності переходу на третій шлях, до того як знищимо себе або відкинемо на якийсь далекий рівень нам в нагоді стануть три принципових аспекти, які необхідно проковтнути як пігулки.

Перший аспект. Важливо пам’ятати, що історія людства і тоталітаризми ХХ століття, зокрема, довели, що необхідно «перевернути» схему. Спочатку необхідно думати як еволюціонувати саму людину, а потім, новими людьми вже еволюціонувати зовнішній світ. Тут підходить приказка, яку використовують при демократії: кожен народ заслуговує на свій уряд. Тобто вся суть, характер зовнішнього життя, виходить з внутрішньої природи людини, а не навпаки внутрішня природа людини – з зовнішнього соціального, економічного устрою, як думали комуністи. Звичайно все взаємозалежне і здійснює взаємний вплив, але вирішальним, домінуючим, в часовому проміжку в сотні років є сама людина, а не оточення. Спочатку, в силу певних обставин, у мавпи при незмінних зовнішніх природних умовах збільшився інтелект а потім вона почала міняти зовнішнє середовище, а не навпаки – хтось штучно змінив середовище і в неприродному соціумі мавпа перетворилась на людину. Більше плутати цей порядок ми не маємо права. Надто болюча помилка.

Другий аспект. Необхідно припинити молитись на «права людини» в їх нинішньому вигляді. Ці права стали іконою, священним фетишем, фанатизмом демократії та сучасного капіталізму. Я розумію, що більшості людей страшно покинути цю ікону, бо здається, що більше нічого «святого» не лишиться і настане якесь пекло. Але, якщо ви не наївні романтики, то здатні зрозуміти, що якщо такий страх виявиться сильнішим за наш інстинкт самозбереження, то дай Боже, щоб ми перейшли лише на «біг по колу» другого шляху. Але ж все може закінчитися і самогубством. Демократія і «права людини» не можуть бути самоціллю і самоцінністю. В.Черчиль був по своєму правий, але ж він просто не бачив іншого варіанту. Він озирався на те, що було, і виходив з тогочасних умов, які не давали технічної можливості еволюціонувати людину. Але, не думаю, що більшість погодиться, на те, щоб його слова стали епітафією на скорій могилі людства.

Третій аспект. Якщо ми будемо змінювати внутрішню природу людини так само як змінили зовнішнє середовище, ніяких дій «проти Бога» ми не здійснюємо. Нічого грішного та страшного. Принаймні, старий шаман десятки тисяч років тому теж казав, що спроби підкорити собі сили блискавки, чи володіння вогнем це зазіхання на «сферу Бога». Думаю, не краще б він подумав би про наш мобільний телефон чи птахофабрику. Ні, ми вже давно позбулись цих забобон щодо «сфери Бога» і змінюємо весь зовнішній світ, в тому числі природу так, як нам потрібно. Інакше ми б не стали тим, ким ми є зараз.

Якщо комусь здається, що це неправильно… Можливо. Але, в такому випадку, щоб не порушувати гармонії з природою і Богом нам слід було б лишитися на своєму рівні з тваринами, голими в дикому лісі, де панує природній відбір.

Внутрішній світ так само, як і зовнішній, не створений нами і втручання, зміни його так само спочатку лякають як і перші зміни зовнішнього, але… Ми – хоч і звіро-люди, але не тварини і жити в гармонії з внутрішнім чи зовнішнім світом, не переробивши максимально його під себе, або унезалежнившись від того, що змінити не можна чи небезпечно, це не наш вибір. Нажаль чи на щастя.

А той хто вважає, що еволюціонований людиною внутрішній дикий світ буде нудним чи страшним.. Ну, я не знаю... А асфальт порівняно з травою? А весь наш зовнішній світ, порівняно з дикою природою наших предків хіба не занудний і страшний? Але ж він нам так подобається, що ми усі прагнемо щосекунди зробити його ще й далі більш технічно, соціально комфортним для нас і далеким від природного середовища та «нудним». І ніхто, крім окремих «божевільних» (як більшість їх називає) добровільно не повертається до «цікавого» життя в цікавому природному середовищі, позбавленому еволюційно досягнутого людьми комфорту.

Більшість людей не відчувають, що неприродній, людський комфорт і соціальне середовище, які ми еволюціонували штучно є неприйнятними для нас. Навпаки, більшість людей відчувають що еволюція відбувалась правильно і слід її продовжувати, щоб було ще легше, комфортніше, безпечніше і так далі. Росте лише «психоз» через розрив внутрішнього світу дикуна та зовнішньою еволюцією. Нас не вдовольняє внутрішній, дикий, нееволюціонований світ. Росте потреба в Менделеєвих та Ньютонах внутрішнього дикого світу.

Останнє, що ризикну передбачити, якщо наш перехід до третього шляху відбудеться, то буде перед цим каталізований якимись великим потрясіннями, на кшталт війни чи ще якогось катаклізму антропогенного характеру і буде проходити як завжди не дуже гладко. Чимало хто буде категорично проти «еволюції людей». Не виключаю протистояння прихильників і противників еволюції, або вже самих «еволюціонованих» та «звіро-людей». В яких формах буде це протистояння і хто переможе - темний ліс фантастики. Не варто туди зараз ходити. В нас є чим зайнятись сьогодні.



Примітка: В роботі постійно використовується слово еволюція. Проте насправді це не зовсім вірно. Насправді мова йде про селекцію. В чому відмінність. В принципі ні в чому суттєвому. І там і там цілеспрямовано відбираються одні якості та знищуються інші в ім’я певної мети – покращення, поліпшення. Різниця тільки в «замовнику» – для кого покращення та поліпшення і хто вважає що це поліпшення. Якщо для природи, якщо для природних умов та вимог то це одні поліпшення, які відбираються і контролюються самою природою, якщо мова йде про потреби людини то і здійснює відбір та контроль в зовнішньому людському соціальному та матеріальному світі (або в перспективі – внутрішній психологічний світ та тіло) сама людина. В цьому вся відмінність. Але оскільки від зміни замовника методи не міняються, я використав термін еволюція, а не селекція, яке має суб’єктивно для багатьох чомусь не такий позитивний окрас.

Стаття завершена 12.08.2012
Авторські права належать власнику цього блогу.



[1] Национал-социалистическая рабочая партия Германии Энциклопедия Третьего Рейха


[2] А.В. Яхлов Институциональный и электоральный кризисы в период демократического транзита (Веймарская республика 1919–1933 гг.) Журнал ПОЛИТЭКС http://www.politex.info/content/view/141/30/


[3] Михель Гофман Новый человек — постчеловек // http://psyfactor.org/lib/newman.htm


[4] Общая психология. Завтра экзамен. Щербатых Ю.В. СПб.: Питер, 2008. - 272 с. – Стор 163.


[5] Сайт Всесвітньої організації охорони здоров’я http://www.who.int/mental_health/prevention/suicide/suicideprevent/en/


[6] Михаил СИЗОВ Города в небе. О «демоне разрушения», или о том, надо ли готовиться к «концу» // http://www.rusvera.mrezha.ru/632/4.htm

[7] Михаил СИЗОВ Города в небе. О «демоне разрушения», или о том, надо ли готовиться к «концу» // http://www.rusvera.mrezha.ru/632/4.htm


[8] http://en.wikipedia.org/wiki/Disaster_film


[9] http://www.guardian.co.uk/science/2010/may/20/craig-venter-synthetic-life-form


[10] Technology Runs Amok -Exploring The 'Singularity' // http://rense.com/general69/explor.htm


[11] Елиезер Юдковски Когнитивные искажения, потенциально влияющие на оценку глобальных рисков // http://humanextinction.ru/bias.htm


[12] Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. - М.: Изд-во НОРМА, 2000 - с.19


[13] http://uk.wikipedia.org/wiki/


[14] Л.Троцкий. Литература и революция, М., Политиздат, 1991, с.196-197

[15] Winston Churchill // http://en.wikiquote.org/wiki/Winston_Churchill

[16] The Nobel Peace Prize 1985 — Award Ceremony Speech // http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/peace/laureates/1985/presentation-speech.html


[17] Gary Stix. Effective World Government Will Be Needed to Stave Off Climate Catastrophe // http://blogs.scientificamerican.com/observations/2012/03/17/effective-world-government-will-still-be-needed-to-stave-off-climate-catastrophe/


[18] Алексей Самойлович Все русские долгожители – нелегалы 14.03.10 // http://www.snob.ru/selected/entry/14892


[19] Technology Runs Amok -Exploring The 'Singularity' // http://rense.com/general69/explor.htm